Але тільки-но зцілений Митрофан, остерігаючись бути роздертим ошалілою від надії юрбою, став задкувати за сцену, як рокіт зали навпіл розчахнув жіночий зойк:
Миколо! Бійся Бога, Миколо! Нащо ти так ганьбишся! Душогубом прикидаєшся! Дітей позориш?!!
Митрофан озирнувся і очам не повірив: біля дверей стояла О Боже! Його Оксана із синочком Ігорьочком на руках! Митрофан остовпів: звідки?! Він же відвіз її за сотні кілометрів звідси, на Волинь аж під Польщу!.. До її мами І тут щойно зціленого мало знов не спаралізувало: біля дружини стояла її мама, а його теща триклята!.. Нє, він таки допився до
І Митрофан рвонув було за сцену, але, не потрапивши куди слід, заплутався-заборсався у важких від пилу синіх оксамитах лаштунків. У залі почулося несміливе хихикання, кахикання. Тим часом теща, побачивши, що зять от-от накиває пятами, зарепетувала, як несамовита, звертаючись по черзі до Митрофана і народу:
Стій, негіднику! Стій, безстиднику! Люди добрі, цей чоловік ніякий не Митрофан і не каліка! І не душогуб! Це, людоньки добрі,Микола, шлюбний чоловік ось сеї бідної жіночки і батько сеїнещасної дитинки! Украдений отою злодійкою, отою блудницею вавилонською, що он-о стоїть, безсовісна, та безсовісно вам усім туману в очі напускає! Це вона йому поробила, вона його з розуму звела, навчила брехати! Люди, не вірте їй! Та на ній клейма нема де ставити така свята! Розлучнице клята, віддай батька дитині! Будь ти проклята, брехухо! Доки ти людям голови будеш дурити та залякувати?! Ти сама гірше блудниці вавилонської! Миколо, схаменися! Покайся, Миколо!
Митрофан-Микола не рухався. Висів мертвим павуком на синій лискучій завісі і з життям прощався, бо саме в цю хвилину його намагалися відчепити від оксамитів розлючені охоронці, але він не відчіплювався, бо зловісне шипіння Родіона по той бік лаштунків: Остав занавєс, дурак, нічого доброго не віщувало.
Народ у залі, вражений нечуваними звинуваченнями Митрофанової тещі, розгубився, втратив орієнтири, а тому глухо, утробно гудів, як розтривожений вулик, вивертаючи шиї, шукав її очима, а знайшовши, переводив здивований погляд на сцену, де біліла соляним стовпом матінка Марсалія, з таким жахом, ніби вже почався Страшний Суд і не вистачало лиш Саваофа, що от-от мав вийти з-за лаштунків.
Але замість Саваофа звідти вискочив голомозий із криком:Убєрітє, ідіоти, тьощу! і охоронці, облишивши Митрофана, прогупотіли через сцену до тещі, що вже підгрібала до сцени.
Тривожний гул наростав. І тоді, коли забилася, заойкала в руках охоронців теща, проклинаючи Марсалію, закричала з балкона ще одна біснувата:
Марино Андріївно, побійтеся Бога! Це я, Теофіля Тадеївна! Осьо я! Тут! Ми тут, на балконі! Тут нас ціла делеація Ми вас усі любимо і шануємо, як досвідченого педагога, як гарну вчительку, і просимо: отямтеся, вертайтеся додому, до сімї, до школи. Ось вас і донечка ваша просить, Даночка
І жінка на балконі випхала наперед себе дівчинку років пятнадцяти. Зал знову онімів, спостерігаючи, як дівчинка на балконі зацьковано шарпалася, кулилась під сотнями поглядів, намагаючись заховатися за вчителькою.
Побачивши Даночку, тут, у цьому бедламі, та ще з Теофілою, Марсалія оніміла. Їй уперше в житті відібрало мову. А серце бідне серце занило-заквилило О ні ні! Те, що відбувалося в залі, було схоже ні, не на кошмарний сон на божевілля. Це було божевілля її божевілля!.. Вона зійшла з розуму, і їй усе це ввижалося. Бо такого насправді не могло бути Тоді ж хто, який ворог її лютий, який катюга зібрав їх усіх тут у цьому клубі? У цих степах? У цьому містечку, якого й на карті нема? Хто їх усіх сюди привіз? І Миколину жінку, і тещу, і дурнувату колегу по колишньому вчителюванню Фільку з делегацією і Даночку О, той
Марсалія хотіла перехреститися, але не могла підняти важенну, ніби оловом налиту, руку. І тільки тупо дивилась у притихлу залу, як у прірву, як у вирву водяну. Народ пожирав її голодними очимаітеж мовчав. Навіть теща вже не тріпалась у руках охоронців, а дивилася на Марсалію з таким смертним жахом, як на самого Сатану. Марсалії від того тещиного жаху стало ще важче. Вона оглянулась, шукаючи підтримки, але побачила розчепіреного, ніби пришитого до важких темно-синіх оксамитів Митрофана, а поряд біле перекошене лице Родіона, що розгублено питав її жестами й мімікою: що робити? Ніби вона знала Але мусила якось рятуватися, інакше
Врятувала Марсалію лише здатність умент зосереджуватись і блискавично реаувати на екстремальні ситуації. Отож і цього разу переляканий вигляд завжди нахабно-самовпевненого Родіона повернув її до тями: значить, цей абсурд, ці шизофренічні
Марсалія сардонічно усміхнулася, спопеляючи поглядом Фільку на балконі, за спину якої вже встигла заховатися перелякана Дана. Але дурна Теофіля, потрактувавши той усміх як радість Марсалії від зустрічі з ріднею та друзями, й собі втішено верещала:
Марино Андріївно, ми спускаємось! Ми йдемо до вас! іпопхала попереду себе до виходу всю делеацію разом із Даночкою. Але ще й до дверей не допхала, як Марсалія, відчуваючи, що тиша в залі от-от лусне, мов тонка парусина, і почнеться паніка, викинула вперед руки і закричала так грізно і страшно, що в людей мурашки побігли спинами:
Грішниці окаянні! Ви ще смієте переступати поріг цього храму, наповненого людськими стражданнями?!! Ви, заблудлі у безсоромності огидній, у гріху содомітському, ви ще смієте смуту сіяти, замість того щоб покаятись і піти слідами цього чоловіка, цьогоЛазаря ожилого?! Цього каліки нещасного, що шукав мене по цілім світі, щоб душу свою очистити від лепри пороків!!! А ви, лукаві, ті, яких я не знаю і знати не хочу, бо печать Ірода на ваших рогатих лобах, ви ще посміли захищати цю блудницю, цю похітливу повію, яка домагається від цього святого чужого чоловіка Митрофана брудної похоті, скотського зляга-а-ання? і широким жестом показала на Митрофана, пришпиленого до завіси. Почувши свою кличку, Митрофан ожив, важко сповз із оксамитів і спритно пірнув під них, збивши хмару куряви.
Микольцю, вернись! залементувала молодиця з дитинкою, а щойно втішена перемогою над Марсалією завучка Теофіля, вчувши замість каяття таке звинувачення, аж звилася і вузлом завязалася від благородного обурення:
Мари-ино Андрі-іївно, та вони ж молоді й вінчані! І те, що ви засуджуєте, самим Богом велено!
Мовчи! Біснувата виродко темного клану! Ти ще величаєш себе вчителькою, розтлінна?! Та тобі в пеклі котли мити, а ти ще між людей ходиш?! Падай ниць, біснувата, і проси прощення перед усім миром, що у блуд вводила невинних дітей!
Та ви що е-е-е Андрі ївно! Та що ви таке кажете, побійтеся Бога! Та спитайте кожного в селі!.. Та я двадцять років вчителькою проробила! Боже! Люди, за що така напасть?! вжахнулася Теофіля Тадеївна, безпорадно озираючись навсібіч та шукаючи підтримки. Але від людей віяло мертвим холодом, як від айсберів уЛьодовитому океані. І тоді знову не витримала Митрофанова теща:
Та ти, ганебнице, заволоко підзаборна, ще смієш чесну жінку публічити?! Сама, дітей лишивши, повіялась по світах із тим чортом зарослим, сама гірша блудниці вавилонської, бо людей дуриш!Людоньки, таж вона бреше вам, вона така цілителька, як і я! То чо ж ви до мене не йдете? Ідіть! Несіть мені гроші, дари дорогі, а я вас буду за носа водити! Ой, Марисько! Ой, Мацю-ю Покайся, доки не пізно, Христом Богом молю!
І лиш-но мали льоди людські скреснути від цього наклепу, як преподобна Марсалія сама вибухнула благородним гнівом:
Яка я тобі Маця? Блуднице! Я тебе вперше бачу, нечестивице! І не згадуй мені всує Всевишнього, наклепнице! Геть! Виведіть цю божевільну брехуху разом з її бандою геть! Геть! Геть! закричала страшним голосом Марсалія, жестом Нерона спрямовуючи охоронців на ворога.
І охоронці в ту ж мить викинули за двері тещу, а з балкона Теофілію разом з делеацією і Даночкою.
