Ми теж — люди… І теж маємо серце… І все розуміємо. Але зрозумійте і ви нас…
В тихому голосі лікаря чувся докір і міністр зніяковів, змалів, вибачливо затряс гостроносою, як у грака, головою.
— Так-так… Вибачте… так-так…
Небо за шибами почорніло: чи то геть споночіло, чи дощ припустив…
Міністр поволікся до вікна, безпорадно облапуючи себе в пошуках рятівних цигарок.
… У той день, коли помер батько, теж сіялась густа осіння мжичка. Про батькову смерть йому не сповістили: не було кому спуститись по розмитих плаях в райцентр, на пошту, і дати телеграму в сусіднє містечко, де він працював інструктором райкому партії. Хоча тепер він переконаний, що мама й не збиралася сповіщати його про горе. Вони з батьком, безперечно, здогадувались про його життя і боялись зашкодити кар'єрі. Але сповістило йому про біду власне серце. Воно нило і плакало. І лякало, і тягнуло в рідні гори, на далекі полонини, до старенької струпішалої рубленої хатчини у садочку здичавілих слив, плоди яких ніколи не дозрівали під високогірним сонцем, і були гіркі і давкі, мов сирітські сльози.
Поховали батька, скликані тужною трембітою сусіди з ближчих горбів. По — християнськи, за давнім гуцульським звичаєм, хоч і без попа і не на цвинтарі, а на оборі, недалеко від хати, там, де стежка падає в долину білою ниткою-волічкою.
Він прийшов на могилу батька через роки. Коли почалася перестройка. Літо було врозповні. Буйно квітували полонинські трави. В запахущому тремтливому повітрі пурхали барвисті метелики. А над усім тим раєм височіло синє-пресинє небо.
Піднімаючись д' горі по ледь примітній стежині, зайшов по шию у траву, нарвав цілий оберемок лілових косиць, білого ромену і ще якихось пишних, незнанних на ймення квітів, і отак, з тим запашним снопом став перед злякані очі мами.
Мама дуже постаріла, схудла і скидалась на стару перепуджену галку. Попервах вона не впізнала його. Лиш коли привітався, щось схоже на радість промайнуло в її колись чорних, а тепер сизих очах. Видно, його голос не змінився. На жаль, один тільки голос…
Певно, по смерті батька, забута на своєму хуторі останні роки, мама відвикла розмовляти з людьми, бо радше подумала вголос, аніж спитала:
— Ісусе Христе, чи то вже совітів нема?
І від власного голосу ще більше злякалась, аж зібгалася вся в грудочку.
І йому стало спочатку гірко, а далі соромно і образливо, бо вловив у маминих словах мимовільний натяк на його давній, юнацький гріх, на ту його вимушену синівську зраду. Мама нібито засуджувала його і, Боже милий! боялась. Його боялась рідна мати!
Від усвідомлення цього душа його задеревіла. І так стояли вони і дивилися одне на одного крізь грубезну крижану стіну довголітнього відчуженя, здається, вічність, двоє рідних людей, і стіна не танула.
Нарешті мама спам'яталась, що то він, її єдиний син, стоїть перед нею з оберемком квітів, і мовчки повела на батькову могилу.
Він довго стояв над горбиком хрещатого барвінку, перекочуючи в горлі щось гірке і давке, як дрібонькі карпатські сливки.
Пробув на хуторі до вечора. Більше мовчали. Мама пригощала його смаженими грибами і варенням з чорниць. Вона соромилась своєї вбогості, а йому в горлянку не лізло від думки, що мама живе чим Бог пошле — дарами рідних лісів, бо на столі навіть хліба не було. Ховаючи під вдаваною веселістю пекучий сором і каяття, вдавав, як смакують йому пісні гриби і квасне, схоже на загусле чорнило його інтернатського школярства, чорничне вариво. Прицмокуючи, оповідав про сім'ю, дружину, сина, внучку. Хвалився роботою. Мама слухала уважно, кивала гостроносою головою, і її темне лице світліло від його байок. Кілька разів поривалась щось сказати, чи спитати, але стримувалась і далі слухала.
Прощався квапливо: боявся розплакатись чи побачити мамині сльози. Мама провела його до батькової могилки і стала, як укопана. Під саморобним, збитим з паліччя, хрестом, у промінні призахідного сонця печально в'янули полонинські квіти. І він наразі подумав, що треба замовити огорожку і металевий хрест з написом: «Іван Гасюк — рядовий ОУН-УПА». Глянув на маму — здалось, вона гірко і докірливо усміхається, ніби читає його думки. Він спаленів і, невміло обнявши її, заспішив униз, кинувши:
— Біжу, але борзо буду назад!
Стежка несла його вниз зі швидкістю проминулого дитинства. Кілька разів він пригальмовував і озирався: мама все стояла на горі, на сяючому тлі неба, маленька, беззахисна і далека, як усе світле і добре, що було в його житті.
…Коридором знову пролопотіла медсестра. Двері реанімаційної знову щільно причинились. І стало тихо.
… Він замовив огорожку, розмалював національними кольорами, а на чорному ромбику, звареного з нержавіючих водогінних труб, написав білим: Іван Гасюк — рядовий ОУН-УПА. Написав правду, якої вже не боявся. Та й взагалі йому вже не було чого боятися. Вся його кар'єра пішла разом з учорашньою системою коту під хвіст. Слава Богу на час перевороту займав пост голови райвиконкому. І, слава Богу, не розгонив мітинги, не шельмував рухівців, і одним з перших додумався вийти з рядів КПРС і піти з роботи. Тепер він був безробітним і тихо чекав, що ж буде далі. З країною, людьми, ним самим. Іноді, зі здорової цікавости, виходив на площі, приєднувався до якогось розпаленого боротьбою натовпу, вдаючи несмілого, покаянного блудного шукача дороги до рідної матки — правди.
Інтуїція колишнього гірського звіряти не підвела: його завважили, ба, навіть почали сприймати за свого. Неждано життя його змінилось, закрутилось-завертілось і пішло різко вгору. Негадано для себе він очутився в епіцентрі революційних подій. У змиг ока! Надворі був 1991 рік. І він, син славного вояка ОУН-УПА, репресованого, гнаного большевіками, вже сидів у президіях демократичних зібрань, як це недавно на компартійних пленумах, стояв під синьо-жовтими прапорами на мітингах, обіймався з батьковими побратимами — провідниками українських націоналістів, ветеранами повстанської армії, які після розвалу СРСР журавлиними клинами потяглися із-за океанських екзилів на рідну землю.
Страх, задавлений і задавнений генетичний страх, ще точив, мов короїд, душу. Але інтуїція (а, може, Бог?) підказувала, що вороття назад не буде. І скоро, дуже скоро під ненависні націоналістичні фани перебіжать і ті, що нині вимахують червоними.
І як у воду дивився. Ні, Бог таки любив його! І далі стелив гладеньку доріжку. Нагору.
Коли його, на ту годину вже члена РУХу, обрали депутати-демократи головою облвиконкому, відлучився на вихідні і виніс на рідний горб на власнім горбі (такий каламбур) огорожку і хрест. По-правді, переважно несли ту покутну ношу чиновні «шнурки». Десь позаду, вдаючи туристів, кралися кореспонденти місцевих газеток. Він з притаманною йому скромністю зробив усе, щоб народ дізнався про страдницький життєвий шлях голови облвиконкому. І не дорікав йому за вчорашнє. І не заважав іти впевнено у світле завтра.
Мама стояла на тому ж місці, що й торік — біля татової могили, ніби знала, що він колись прийде. Не могла ж вона, не дай Боже, простояти так, його виглядаючи цілий рік!..
Він помагав підлеглим укопувати огорожку, поправив хрест, краєм ока спостерігаючи як фотографують урочисте дійство повернення блудного сина журналісти. Коли супроводжуючий почет, виконавши свою місію, покотився плаєм у долину, сказав удавано бадьоро до знімілої мами, щоб бодай якось зрушити важку мовчанку:
— Тепер, мамо, я великий начальник!
І відчув, як недоречно, дурнувато прозвучала його хлоп'яча похвальба. Він мав би словом добрим згадати батька, чи що… Але — от, вирвалось…
— А хіба ти колись меншим начальником був? — байдужо прошелестіла мама, силячись прочитати сліпими очима напис на хресті.
На цьому їх бесіда ся скінчила. Він сів у траву біля батькової могилки, водив очима по далеких, густо- фіолетових верховинах, по темнім смарагді смерекових лісів на схилах ближчих гір, і з задавненою образою думав про своє чорноземне походження, гірко нарікаючи на свій рідний тупий та темний народ, який ніколи не дбав про своїх дітей. А так пускав їх у життя, як за водою, на Божу ласку чи напризволяще: випливе рідне
