адже все це пов'язане з надто глибокими потрясіннями й тяжким горем у нашому минулому.
Надвечір я зробив останнє, що мені лишалось, — переписав брехливий надмогильний напис, поки його ще не стерли...
Настав день — нарешті настав день, коли Лора знов увійшла у свій рідний дім в Ліммеріджі! Всі люди, що зібралися в їдальні, попідводилися з місць, коли Меріан і я ввели її. Шепіт подиву й цікавості перебіг юрбою, коли всі побачили її обличчя. Містер Ферлі, на мою настійну вимогу, теж був присутній. За спиною в нього стояв камердинер із слоїчком нюхальної солі в одній руці та білосніжним носовичком, просякнутим одеколоном, — у другій.
Для початку я привселюдно попросив містера Ферлі підтвердити, що дію від його імені й на його особливе прохання. Він розкинув руки на обидва боки, до містера Кірла й камердинера, щоб ті його підвели, зіп'явся з їхньою поміччю на ноги й мовив людям ось такі слова:
— Дозвольте представити вам містера Гартрайта. Ви ж знаєте, що я немічний каліка, а він такий люб'язний, що говоритиме вам за мене. Все це страшенно клопітна справа. Прошу вас, вислухайте його, та не галасуйте!
Сказавши це, він повільно опустився в крісло й сховався за своїм напахченим носовичком.
Після кількох вступних слів я коротко й зрозуміло розповів про розкриття всієї змови. Ось що я сказав своїм слухачам. По-перше, я привселюдно заявляю, що моя дружина, яка сидить біля мене, — дочка покійного містера Філіпа Ферлі; по-друге, я наведу незаперечні докази, що похорон, на якому були присутні тутешні жителі, був похороном іншої жінки; по-третє, розповім, яким чином усе це скоїлось. Зробивши такий вступ, я зразу ж прочитав свою розповідь про змову, обмежившись поясненням, що злочин учинено заради матеріальної вигоди. Я не хотів надмірно ускладнювати свою розповідь непотрібними посиланнями на таємницю сера Персіваля. Після цього я нагадав моїм слухачам про викарбувану на надгробку дату смерті — 25 липня, а на підтвердження істинності цієї дати зачитав медичне свідоцтво про смерть гаданої леді Глайд. Потім я прочитав листа сера Персіваля від 25 липня, яким той сповіщав графа Фоско про сподіваний від'їзд його дружини в Лондон 26 липня. Потім я довів, що вона дійсно приїжджала в Лондон, надавши слово візникові, який підтвердив мої слова, а дату її приїзду я підтвердив випискою з книги замовлень. Після цього Меріан розповіла про те, як знайшла Лору в божевільні та влаштувала сестрі втечу. І насамкінець я сповістив присутніх про смерть сера Персіваля та про наше з Лорою одруження.
Тоді підвівся містер Кірл і заявив, що він, як повірник родини Ферлі, вважає мої докази неспростовними, а справу мою цілком доведеною. Коли він це сказав, я допоміг Лорі підвестись, аби всі, хто був у їдальні, могли її побачити.
— А ви всі такої самої думки? — спитав я, ступивши до них кілька кроків і показуючи на мою дружину.
Відповідь на моє запитання була приголомшлива. В далекому кутку зали на ноги звівся один із найстаріших селян Ліммеріджа, а за ним умить підвелась і вся решта. Я досі бачу перед собою його чесне, обвітрене обличчя, його сивину. Він виліз на підвіконня, змахнув важким пужалном над головою і закричав:
— Ось вона, жива й здорова, хай благословить її Господь! Нумо, люди, привітаймо її! Хай живе Лора Ферлі!
Залунали оглушливі, радісні вигуки, знов і знов, — я ніколи не чув милішої музики! Селяни, школярі, що з'юрмилися на моріжку перед будинком, підхопили ці вітальні поклики, аж луна пішла по всьому Ліммеріджу. Селянки наввипередки добивалися до Лори, кожна хотіла перша потиснути їй руку, плачучи на радощах та благаючи її саму не плакати й заспокоїтись. Лора так знесиліла від хвилювання, що я мусив узяти її на руки й винести з приміщення. Там я передав її Меріан — Меріан, що завжди була вірною нашою опорою, Меріан, чия мужність не зрадила її і нині.
Зоставшись один біля дверей, я подякував усім від імені Лори й від себе й попросив піти за мною на цвинтар, щоб побачити, як буде стерто фальшивий напис на надгробку.
Всі вони пішли за мною і приєдналися до гурту селян, що зібралися коло могили, де вже чекав на нас різьбярів підмайстер. В глибокій тиші пролунав перший удар різця по мармуру. Ніхто не зронив і слова, жодна душа не ворухнулась, поки не зникли три слова: «Лора, леді Глайд...» Тоді з багатьох грудей вирвалось полегшене зітхання, от ніби всі відчули, що останні сліди злочинної змови змито з самої Лори. Помалу юрба почала розходитись. Вечоріло, коли стесане було останнє слово напису. Згодом на його місці викарбували тільки один рядок: «Анна Катерік. 25 липня 1850 року».
До будинку я повернувся досить рано й ще встиг попрощатися з містером Кірлом. Він, його клерк і Джон Оуен вирушали в Лондон вечірнім поїздом. Тільки-но вони поїхали, як мені передали зухвалу цидулу містера Ферлі — його винесли з їдальні геть розбитого, коли селяни вітальними вигуками відповіли на мій заклик. У своїй цидулі він посилав нам свої «найкращі вітання» й цікавився, «чи бажаємо ми зупинитися в його домі». На відповідь йому я написав, що та мета, заради якої ми тільки й переступили поріг його дому, вже досягнута, що я «не бажаю зупинятися ні в чиєму домі, крім свого власного», і що містер Ферлі може нітрохи не боятися побачити нас чи почути про нас знову. Ми пішли ночувати на ферму до наших друзів, а наступного ранку мешканці всього села і всі околишні фермери проводжали нас до самої станції. З їхніми найщирішими, найсердечнішими побажаннями ми й поїхали назад, у Лондон.
Зелені пагорби Камберленду танули вдалині, а я згадував, од самого початку, наше печальне минуле й ту довгу, тяжку боротьбу, що вже була позаду. Дивно було озиратися назад і розуміти, що матеріальна нужда, позбавивши нас надії на будь-чию сторонню допомогу, хай і непрямо, але посприяла нашому успіху, бо змусила мене діяти самостійно. Були б ми досить багаті, щоб звернутися по допомогу до закону, — до чого все це призвело б? За словами містера Кірла, ми навряд, ще й дуже навряд чи виграли б судовий процес, а швидше всього — програли б, що й підтвердили події. Закон нізащо не надав би мені змоги побачитися з місіс Катерік. Закон нізащо не зміг би примусити Песку стати караючим мечем, щоб вирвати у графа його сповідь.
II
До ланцюга подій, тут описуваних, мені лишається додати ще тільки дві ланки, щоб завершити цю повість.
Наше щасливе, нове для нас почуття звільнення від довгого й тяжкого гніту минулого ще не встигло стати звичкою, коли по мене послав той самий приятель, що якось-то дав мені перше замовлення в гравюрі на дереві. Я дістав од нього нове підтвердження його піклування про мій добробут. Його посилали в Париж для ознайомлення з новим, відкритим у Франції способом гравірування, бажаючи з'ясувати, чи вигідний він у порівнянні із старим методом. Але приятель мій був зайнятий і не мав часу виконати це доручення. Він дуже люб'язно запропонував своїм роботодавцям послати замість нього мене. Не вагаючись, я вдячно зараз же погодився, адже, коли б я добре впорався (чом би й ні?) з цим ділом, я міг дістати постійну роботу в ілюстрованій газеті, де поки що я мав тільки випадкові підробітки.
Мені дали необхідні вказівки, й наступного ж дня я почав збиратися в дорогу. Знов залишаючи Лору (але за яких змінених обставин!) під опіку її сестри, я задумався про майбутнє нашої Меріан. Думки про це часто тривожили мою дружину й мене. Чи мали ми право так егоїстично приймати всю любов, усю відданість цієї великодушної жінки? Хіба не в тому полягав тепер наш обов'язок, щоб забути про себе й подумати тільки про неї? Так ми б найкраще виказали їй свою вдячність... Я спробував висловити все це Меріан, коли перед моїм від'їздом ми з нею на хвилинку зосталися наодинці. Я встиг лише сказати перші слова, як вона взяла мою руку и не дала мені договорити.
— Після всього, що ми втрьох вистраждали разом, — сказала вона, — у нас не може бути ніякої іншої розлуки, крім найостаннішої. Моє серце й моє щастя, Волтере, з Лорою і з вами. Почекаймо трохи, поки при домашньому вогнищі залунають дитячі голоси. Я вчитиму дітей розмовляти, і першим уроком, що його вони перекажуть своїм батькам, буде: «Ми не можемо обійтися без нашої тітоньки Меріан!»
До Парижа я поїхав не сам-один. Останньої хвилини Песка надумався супроводити мене. Після того пам'ятного вечора в опері до нього ніяк не верталася звична його бадьорість. Тож він вирішив спробувати — може, тижневий відпочинок у Парижі звеселить його?
