Я ненавиджу сера Персіваля! Я геть-чисто заперечую, що в нього приємний зовнішній вигляд. Я вважаю, що в нього дуже лиха вдача, що він неприємний і зовсім позбавлений доброти й співчуття. Учора ввечері нам надіслали візитні картки для молодого подружжя. Лора розпечатала пакет і вперше побачила своє майбутнє прізвище надрукованим. Сер Персіваль дозволив собі заглянути через її плече на свіжу візитну картку, що вже перетворила міс Ферлі на леді Глайд, і, посміхаючися з осоружним самовдоволенням, шепнув їй щось на вухо. Я не знаю, що саме, — Лора не захотіла сказати мені ,— та обличчя її враз стало мертвотно-бліде, аж я злякалась, коли б вона не зомліла. Сер Персіваль не звернув ані найменшої уваги на раптову Лорину блідість, от ніби й не завважив, що жорстоко завдав їй болю. В одну мить воскресла вся моя давня неприязнь до нього, і всі години, що проминули від тієї миті, не змогли її розвіяти. Я стала ще нерозважніша, ще несправедливіша, ніж була. В трьох словах, — як слухняно пише їх моє перо! — в трьох словах: я його ненавиджу!
Чи не зрушили трохи мою душевну рівновагу хвилювання цього тривожного часу? Протягом останніх кількох днів я писала в легковажному тоні, який — бачить небо! — такий далекий від того, що діється в моєму серці, аж мені неприємно перечитувати свого щоденника.
Може, за останній тиждень я заразилася Лориним гарячковим збудженням. Коли так, то цей напад у мене вже пройшов, лишивши мене в якомусь дивному стані. Від минулої ночі мене переслідує невідчепна думка: щось скоїться і весілля не буде. Звідкіля взялася, найшла на мене ця дивна мана? Може, цьому посприяли мої передчуття лихого Лориного майбутнього? Чи таке мимоволі навіяв мені сер Персіваль, який, що ближче день весілля, стає все збудженіший і дратівливіший? Не знаю. Одне тільки знаю: мене переслідує ця фантастична думка — за цих обставин найдикіша думка, що тільки може заблукати в голову жінці, — й хоч як я силкуюся, а не можу простежити, звідкіля вона взялась.
Цей останній передвесільний день минув у безладній, стомливій метушні. Як мені його описати? Адже я повинна це зробити. Все краще, ніж безнадія похмурих думок.
Добра місіс Везі, яку ми останнім часом усе забували та нехтували, зранку несамохіть примусила нас проливати сльози. Протягом кількох місяців вона таємно від усіх плела для своєї любої вихованки теплу шаль із шотландської вовни. Просто дивно, як жінка у її віці, з її звичками, могла зробити таку прегарну річ! Тож уранці вона й піднесла подарунок. І, коли любляча старша подруга її сирітського дитинства гордо накинула шаль на її плечі, бідолашна добросерда Лора зовсім розчулилась. Не встигла я заспокоїти обох чи втерти хоч свої сльози, як по мене прислав містер Ферлі, щоб ощасливити мене довжелезним переліком засторог, яких він вважає за необхідне вжити для збереження власного спокою в день весілля.
«Люба Лора» дістане від нього подарунок — поганенького перстеника, оздобленого волоссям її люблячого дядечка замість коштовного каменя, і з бездушним написом усередині по-французькому про споріднені душі та вічну дружбу. «Люба Лора» повинна була отримати з моїх рук цю ніжну данину негайно, аби встигнути оговтатися від хвилювання, завданого їй дядечковим подарунком, перш ніж постати перед самим дядечком. «Люба Лора» повинна зробити йому візит сьогодні ввечері, але бути такою ласковою, щоб не влаштовувати сцен. «Люба Лора» повинна прийти до нього ще й завтра вранці, вже у весільному вбранні, але знов же бути такою ласкавою, щоб не влаштовувати сцен. І втретє повинна прийти до нього «люба Лора» — перед самим від'їздом, але не ранячи йому серця згадкою, о котрій саме годині вона вирушає, та щоб без сліз! «Заради милосердя, люба Меріан, заради всього доброго, родинного, всього втішно й чарівно супокійного — без сліз!» Ця егоїстична нісенітниця в таку хвилину так обурила мене, що я б неодмінно приголомшила містера Ферлі одною з найжорстокіших істин, які йому будь-коли доводилося чути, коли б прибуття містера Арнольдса із Полсдіна не покликало мене виконувати обов'язки гостинності.
Годі описати, що коїлося далі того дня. Думаю, що жодна людина в домі не змогла б пригадати, що й за чим діялось. Всілякі дрібні події нагромаджувались одна на одну, всіх збивали з пантелику, скрізь панувало безладдя й метушня. Прибували сукні, про які забуто; пакувалися валізи, які потім треба було розпаковувати й упаковувати знов; надходили подарунки від друзів близьких і далеких, від людей вельможних і простих. Ми всі більш, ніж треба, метушилися, всі з хвилюванням чекали завтрашнього дня. Особливо нетерпеливився сер Персіваль — він не міг побути й п'яти хвилин на одному місці. Частіше, ніж будь-коли, його непокоїв той уривчастий, сухий кашель. Він знай вибігав із дому й раптом став такий допитливий та цікавий, що чіплявся із запитаннями до зовсім сторонніх людей, які прибували з різними дорученнями. І на додачу до всього цього нас із Лорою мучила одна невідчепна думка, що завтра нам доведеться розлучитись, та грізний, невідступний страх, про який ми обидві мовчали, хоч і не могли його позбутись, — страх, що цей плачевний шлюб може стати фатальною помилкою її життя і моїм невтішним горем. Уперше за всю нашу багаторічну щасливу дружбу ми уникали дивитись одна одній у вічі й весь вечір за обопільною мовчазною згодою утримувались від розмови наодинці. Мені несила писати про це далі. Хай там які завгодно лиха чигають на мене в майбутньому, я завжди згадуватиму двадцять перше грудня — переддень її весілля як найсумніший і найнещасливіший день у моєму житті.
Я пишу ці рядки в самоті моєї кімнати. Нині вже за північ. Я щойно ходила до Лори — глянути покрадьки, як вона спить у своєму гарненькому білому ліжечку, де спала змалку.
Вона лежала, не знаючи, що я дивлюсь на неї, тихо-тихо лежала, але не спала. При тьмяному світлі нічника я бачила її приплющені очі, сліди сліз блищали між вій. Мій подарунок — усього лиш невеличка брошка — лежав на її нічному столику разом із її молитовником і мініатюрним батьковим портретом, з яким вона ніколи не розлучається. З хвилину я стояла в головах у неї, дивлячись на неї згори вниз. Рука її спочивала на білій ковдрі; дихала вона так тихо, так рівно, що не колихалось мереживо її нічної сорочки. Я дивилася на неї, — на ту Лору, яку я бачила стільки разів і якої не побачу більш ніколи! — а тоді навшпиньках повернулася до своєї кімнати. Моя люба! З усією твоєю красою та багатством, яка ж ти самотня! Той, хто віддав би життя за тебе, нині далеко-далеко, люте море грається ним цієї непогожої ночі, кидає з хвилі на хвилю. Хто ще є в тебе? Ні батька, ні брата — нікого, крім безпомічної, слабкої жінки, що пише ці сумні рядки й пильнує коло тебе, дожидаючи ранку, в печалі, якої не вгамувати їй, в сумнівах, яких їй не збороти. О, який скарб довірено буде завтра рукам того чоловіка! Якщо він коли-небудь забуде про це, якщо хоч чимось її скривдить...
Сьома година.
Безладний, метушливий ранок. Вона щойно встала — спокійніша, стриманіша, ніж учора, — тепер, коли настала пора.
Десята година.
Вона вже вбрана. Ми обнялися, ми пообіцяли одна одній не падати духом. На хвилину я забігла до себе в кімнату. У вируванні, в плутанині своїх думок я розрізняю одну дику фантазію: щось іще скоїться таке, що перешкодить цьому шлюбові. Чи не спадає і йому таке на думку? У вікно мені видно, як він тривожно снує поміж колясами, що стоять біля дверей. І як я можу писати такі нісенітниці! Весілля — ось воно, вже на порозі. Менше ніж за півгодини ми вирушаємо до церкви.
Одинадцята година.
Все кінчено. Вони повінчались.
Третя година.
Вони поїхали! Я сліпну від сліз, я не можу більше писати...
На цьому кінчається перший період цієї оповіді.
ПЕРІОД ДРУГИЙ
