почула позаду чийсь тихий, чудний голос. Хтось покликав мене: «Міс Ферлі!»
— Міс Ферлі!
— Так, я почула моє колишнє ім'я — дороге, рідне ім'я, з яким я, здавалося, розлучилась навіки. Я скочила на ноги. Я не злякалась — голос був надто лагідний і м'який, щоб кого-небудь налякати, — але дуже здивувалась. На порозі стояла й дивилася на мене якась жінка — я її начебто зроду не бачила...
— А як вона була вбрана?
— На ній була чистенька, гарненька біла сукня, а поверх сукні накинута стара, зношена темна хустка. На голові вона мала капелюшок із коричневої соломки, теж старий і поношений, як і хустка. Мене вразила різниця між її сукнею і рештою її одежі, й вона зрозуміла, що я це помітила. «Не звертайте уваги на мій капелюшок і хустку, — сказала вона якимось квапливим, задиханим голосом. — Якщо вони не білі, то мені байдуже, який у них вигляд. А на мою сукню дивіться, скільки вам хочеться, — за неї мені не соромно». Чудні слова, чи не так? Не встигла я сказати їй щось заспокійливе, як вона простягла до мене руку, і я побачила на її долоні мою брошку. Я так зраділа і була така їй вдячна, що підійшла до неї зовсім близько, щоб висловити свої почуття. «Ви вдячні мені настільки, що зволите зробити мені невеличку ласку?» — спитала вона. «Звісно, — відповіла я. — Я залюбки зроблю для вас усе, що зможу». — «Тоді дозвольте мені самій приколоти брошку вам до сукні, адже я її знайшла». Її прохання було таке несподіване, Меріан, і висловила вона його з таким незвичайним запалом, що я навіть відступила назад на крок чи на два, не знаючи, як бути. «Ах,— мовила вона, — ваша мати дозволила б мені приколоти брошку!» В її голосі й погляді був такий докір, вона так докірливо згадала про мою матір, що мені стало соромно за мою нечулість. Я взяла її руку, в якій вона тримала брошку, лагідно притягла й поклала собі на груди. «Ви знали мою матір? — спитала я. — Це було давно? І чи бачила я вас коли-небудь?» Старанно приколовши брошку до моєї сукні, вона поклала обидві руки мені на груди. «А ви не пам'ятаєте чудового весняного дня в Ліммеріджі, — спитала вона, — і вашої матері, що вела за руки двох маленьких дівчаток дорогою до школи? Від того часу мені більш не було про що думати, тож я досі пам'ятаю той день. Однією з тих двох маленьких дівчаток були ви, а другою була я. Гарненька розумниця міс Ферлі та бідолашна недоріка Анна Катерік були тоді ближчі одна одній, ніж нині!..»
— Коли вона назвалась, ти впізнала її, Лоро?
— Так... я згадала, як у Ліммеріджі ти питала мене про Анну Катерік і казала, нібито колись вважали, що ми з нею дуже схожі.
— Чому ти згадала про це, Лоро?
— Її власне обличчя нагадало мені. Коли я побачила її так близько, мені раптом сяйнуло, що ми й справді схожі одна на одну! Її обличчя було бліде, худе й виснажене, але воно вразило мене, от ніби я побачила саму себе в дзеркалі після тривалої хвороби. Не знаю чому, але це відкриття так мене потрясло, що на хвилину я втратила дар мови.
— І вона, певне, образилась на твою мовчанку?
— Боюсь, що образилась. «У вас не таке обличчя, як у вашої матері, — мовила вона, — та й серце теж не таке. Обличчя вашої матері було смагляве, але серце вашої матері, міс Ферлі, було ангельське». — «Повірте, я дуже гарно ставлюся до вас, — сказала я, — хоча я не вмію це висловити як слід. Але чому ви називаєте мене міс Ферлі?..» — «Тому, що я люблю ім'я Ферлі й ненавиджу ім'я , Глайд!» — люто вигукнула вона. Доти я не помічала в ній ніяких ознак божевілля, але цієї миті мені здалося, ніби очі її заблищали божевільним блиском. «Я просто подумала, що ви, може, не знаєте про моє заміжжя»,— сказала я, згадавши того безладного листа, якого вона надіслала мені в Ліммеріджі, й намагаючись заспокоїти її. Анна гірко зітхнула й відвернулася від мене. «Не знаю про ваше заміжжя? — повторила вона. — Я тут саме через те, що ви замужем. Я тут, аби спокутувати мою вину перед вами, перш ніж зустрінуся з вашою матір'ю там, у замогильному світі». Вона відходила все далі й далі від мене, аж поки вийшла з альтанки. Якийсь час вона роззиралась і прислухалася. Коли Анна знов обернулася до мене, щоб продовжити нашу розмову, то, замість увійти в альтанку, стала на порозі, дивлячись на мене й загороджуючи вхід обома руками. «Ви бачили мене вчора на озері? — спитала вона. — І чули, як я йшла за вами через ліс? Цілими днями я вичікувала нагоди порозмовляти з вами на самоті — й заради цього лишала свого єдиного на всьому світі друга. Я лишала її в страсі й тривозі за мене, ризикувала знов попасти до божевільні, і все це заради вас, міс Ферлі, все заради вас!» Ці її слова стурбували мене, Меріан, і все ж щось у них прозвучало таке, що я всім серцем пожаліла її. Мій жаль був такий щирий, що я осмілилась попросити бідолашку зайти в альтанку й сісти поруч мене.
— А вона що?
— Відмовилась. Похитала головою і сказала, що мусить чатувати біля входу, дивитись і дослухатись, щоб ніхто третій нас не підслухав. І так аж до самого кінця розмови вона стояла там, руками впираючись в одвірки, то зненацька нахиляючись уперед, аби щось мені сказати, то несподівано сахаючись і роззираючись довкола. «Я була тут учора, — розповідала вона, — я прийшла ще засвітла й чула, як ви розмовляли з тією леді, що була з вами. Я чула все, що ви розповіли їй про свого чоловіка. Чула, як ви сказали, що не можете ані змусити його повірити вам, ані змусити його мовчати. О, я збагнула, що означають ці слова, — серце мені підказало! І як я могла дозволити вам вийти за нього заміж? Ох, мій страх, мій безумний, жалюгідний, лихий страх!..» Вона затулила обличчя своєю старою хусткою і почала стогнати й примовляти щось сама до себе. Я злякалась, коли б не стався з нею такий напад відчаю, якому ні вона, ні я не дали б потім ради. «Благаю вас, заспокойтеся, — сказала я. — Розкажіть мені краще, як ви могли перешкодити моєму заміжжю». Вона відтулила своє обличчя й неуважливо подивилася на мене. «Я повинна була набратися мужності й лишитися в Ліммеріджі, — відповіла вона, — я не повинна була піддаватися страхові, коли довідалась, що він приїжджає. Я повинна була, поки не пізно, застерегти і врятувати вас. Чому хоробрості вистачило мені тільки на те, щоб написати вам листа? Чому я спромоглася тільки накоїти лиха, коли хотіла зробити добро? Ох, мій страх, мій безумний, жалюгідний, лихий страх!» Вона знов повторила ці слова й знов затулила обличчя краєм своєї старої хустки. Так страшно було дивитися на неї, так страшно було її слухати!
— Ти, звісно, спитала, Лоро, чого вона так боїться?
— Авжеж, спитала.
— І що ж вона відповіла?
— Замість відповіді вона спитала мене, чи не боялася б я чоловіка, котрий би запроторив мене до божевільні й хотів би знов це зробити? Я спитала: «Хіба ви досі його боїтеся? Адже ви б не прийшли сюди тепер, якби досі боялися його». — «Ні, — відповіла вона, — тепер я вже його не боюсь». Я спитала її, чому. Вона раптом нахилилася вперед, в альтанку, й сказала: «Хіба ви не здогадуєтеся?» Я заперечливо похитала головою. «Ви подивіться на мене», — провадила вона далі. Я сказала, що мені сумно бачити її такою печальною і дуже хворою. Вона усміхнулася, вперше за всю розмову. «Хворою? — повторила вона. — Я помираю. Тепер ви знаєте, чому я його не боюся. Як ви думаєте, чи стрінуся я з вашою матінкою на небесах? І якщо стрінуся, то чи простить вона мене?» Її слова так мене вразили й налякали, що я не спромоглася нічого їй відповісти. «А я весь час думаю про це, — вела вона далі. — Думала тільки про це, коли ховалася від вашого чоловіка, й згодом, коли лежала хвора. Оці думки й привели мене сюди — я хочу спокутувати свою вину, хочу виправити зло, яке скоїла несамохіть». Я почала настійно просити її пояснити мені, що вона хотіла цим сказати. Вона все дивилася на мене пильним і водночас якимось відсутнім поглядом. «Чи ж виправлю я те зло? — з сумнівом сказала вона сама до себе. — Ви маєте друзів, вони стануть за вас. Якщо ви знатимете його таємницю, він боятиметься вас і не посміє повестися з вами так, як повівся зі мною. Він боятиметься вас і ваших друзів і заради самого себе ставитиметься до вас добре. А якщо він добре до вас ставитиметься і я знатиму, що це завдяки мені...» Я слухала, затамувавши подих, та вона замовкла після цих слів.
— Ти заохочувала її говорити далі?
— Так, але вона тільки знов одсахнулася од мене і притулилася до одвірка альтанки. «О! — простогнала вона з якоюсь жахливою, божевільною ніжністю в голосі. — О, якби мене поховали поруч вашої матінки! Якби тільки я змогла прокинутись біля неї, коли засурмить архангел і мертві воскреснуть, устануть із могил!» Меріан, я вся тремтіла, так страшно було ЇЇ слухати. «Але надії на те немає, — сказала вона, ледь обернувшись, щоб знов мене бачити. — Немає надії для мене, вбогої, чужої. Не доведеться мені упокоїтись під тим мармуровим хрестом, що його я обмила своїми руками, зробила таким білосніжно-чистим заради її пам'яті. О ні, ні! Не волею людською, а милістю Божою буду я біля неї там, де лихі вже не переслідують, а стомлені мають вічний покій». Вона вимовила ці слова печально й тихо, потім тяжко, безнадійно зітхнула і змовкла. Обличчя її стало збентежене й стурбоване; вона нібито про щось думала чи силкувалася думати.
