захват, який лишає стільки повітря, скільки достатньо, щоби бути при тямі. Номер три тримає мою голову на згині, мов немовля чи футбольний м’яч, і кулачить моє обличчя молотом свого кулака.
Доки зуби не проривають крізь губи.
Доки діра в моїй щоці не доходить до кутика рота і вони не об’єднуються в пошматованому вишкірі від носа до вуха.
Номер три періщить, доки не збиває кулаки в кров.
Доки я не починаю плакати.
Усі, кого ти любиш, полишать тебе чи помруть.
Усе, що ти створиш, буде знищене.
Усе, чим ти пишався, завершить своє існування на звалищі.
Я Озімандіас, цар царів
[39]
.
Ще удар – і мої зуби перекушують мого язика. Його половинка падає на підлогу й відлітає вбік.
Маленька фігурка місіс Патрік Медден, що присіла на коліна біля тіла свого чоловіка, багатії, люди, яких вони звуть друзями, стовбичать п’яні навколо неї й іржуть.
Дружина сказала: «Патріку?»
Калюжа крові розпливається й розширюється, доки не доповзає до її спідниці.
Вона каже: «Патріку, досить, перестань бути мертвим».
Кров підіймається її спідницею, – капілярний ефект, – нитка за ниткою видирається її спідницею.
Навколо мене кричать люди з проекту «Каліцтво».
Тоді місіс Патрік Медден кричить.
І в підвалі бару «Агшогу» Тайлер Дерден падає на підлогу теплою масою. Тайлер Дерден Великий, той, хто на одну мить був досконалим і хто сказав, що мить – найбільше, на що можна чекати від довершеності.
А бійки продовжуються і продовжуються, бо я хочу бути мертвим. Тому що тільки в смерті ми здобуваємо імена. Тільки в смерті ми перестаємо бути частиною проекту «Каліцтво».
Глава 29
Тайлер стоїть там – довершено красивий янгол у всьому своему сяйві. Моя воля до життя мене вражає.
Скривавлений шмат закипілої плоті, я лежу на голому матраці в своїй кімнаті в «Миловарні Пейпер-стрит».
Усе з моєї кімнати щезло.
Дзеркало зі світлиною моєї стопи, коли я мав рак на десять хвилин. Гірше, ніж рак. Дзеркало щезло. Дверцята шафи відчинені, звідти щезло шість білих сорочок, чорні штані, білизна, шкарпетки і взуття. Тайлер каже: «Підіймайся».
Глибоко під, і поза, і всередині всього, що я сприймав за належне, народилося щось жахливе.
Усе розпалося.
Космічні мавпочки зникли. Усе змінило місцеперебування – відсмоктаний жир, ліжка, гроші, особливо гроші. Лишився тільки садок і орендований будинок.
Тайлер каже: «Останнє, що нам лишилося організувати, – це твоє мучеництво. Твій великий відхід».
Не смерть – сумна й марудна, а загибель, як надихаюча й радісна справа.
О Тайлере, мені боляче. Просто вбий мене тут.
«Підіймайся».
Убий вже мене. Убий мене. Убий мене. Убий мене.
«Це має бути знаменним, – каже Тайлер. – Уяви: ти на вершечку найвищої будівлі світу. Уся вона захоплена проектом “Каліцтво”. Дим валить із вікон. Столи падають у натовп на вулиці. Справжня опера смерті – ось що на тебе чекає».
Кажу, ні. Ти вже достатньо мною користався.
«Не йтимеш мені назустріч, ми підемо за Марлою».
Кажу, веди.
«Тоді вставай з ліжка, – каже Тайлер, – і тягни свою дупу до довбаної тачки».
Тож ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris», а ствол його пістолета у мене в роті.
Спливають наші останні десять хвилин.
Хмарочос «Parker-Morris» зникне з лиця землі за десять хвилин. Я знаю це, тому що Тайлер це знає.
Ствол впирається мені в горлянку, і Тайлер каже: «Насправді ми не помремо».
Язиком я відсуваю дуло вбік, до щоки, і кажу: «Тайлере, ти говориш про вампірів».
Спливають наші останні вісім хвилин.
Пістолет – про всяк випадок, раптом поліцейські гелікоптери дістануться сюди швидше.
Для Господа це виглядає так, наче одна людина тримає пістолета у власному роті, проте це Тайлер тримає пістолета і це моє життя.
Береш 98-відсоткову паруючу азотну кислоту і змішуєш з трьома частинами сірчаної кислоти.
Отримуєш нітрогліцерин.
Сім хвилин.
Змішуєш нітрогліцерин із тирсою і одержуєш чудову пластикову вибухівку. Багацько космічних мавпочок змішують нітрогліцерин із ватою та англійською сіллю замість сульфатів. Це теж працює. Дехто з мавпочок змішує парафін із нітрогліцерином. Але в мене така вибухівка ніколи, ніколи не діяла.
Чотири хвилини.
Отже, ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris» – яз пістолетом у роті, і я переймаюся, наскільки чистим виявився пістолет.
Три хвилини.
Тоді хтось кричить.
– Стривай! – Це Марла, що біжить до нас через дах.
Марла біжить до мене через те, що зник Тайлер. Бідненька. Тайлер – моя галюцинація, не її. Як у чарівному фокусі, Тайлер щезає. І тепер я справді одна особа, що пхає пістолета собі в горлянку.
– Ми стежили за тобою, – кричить Марла. – Усі люди з груп підтримки. Ти не повинен цього робити. Поклади пістолет!
Позаду Марли всі хворі на рак кишківника, паразитів мозку, люди з меланомою, туберкульозники – ідуть, кульгають, котяться на візках до мене.
Вони кажуть: «Зачекай».
їхні голоси долинають до мене на холодному вітрі – вони кажуть: «Стій».
І: «Ми можемо допомогти тобі».
«Дозволь нам допомогти тобі».
Небом доноситься «у-уп, у-уп, у-уп» поліцейських гелікоптерів.
Кричу: ідіть! Геть звідси. Будівля зараз вибухне. Марла кричить:
– Ми знаємо.
Для мене це мов богоявлення.
Я не вбиваю себе, кричу. Я вбиваю Тайлера.
Я – Тверда Рішучість Джо.
Я пам'ятаю все.
– Це не те щоб любов чи щось інше, – кричить Марла, – проте, гадаю, ти теж мені подобаєшся.
Одна хвилина.
Марлі подобається Тайлер.
– Ні, мені подобаєшся ти! – кричить Марла. – Я знаю різницю.
І – нічого.
Ніщо не вибухає.
Ствол пістолета впирається в мою вцілілу щоку. Я кажу: Тайлере, ти змішав нітрогліцерин із
Доки зуби не проривають крізь губи.
Доки діра в моїй щоці не доходить до кутика рота і вони не об’єднуються в пошматованому вишкірі від носа до вуха.
Номер три періщить, доки не збиває кулаки в кров.
Доки я не починаю плакати.
Усі, кого ти любиш, полишать тебе чи помруть.
Усе, що ти створиш, буде знищене.
Усе, чим ти пишався, завершить своє існування на звалищі.
Я Озімандіас, цар царів
[39]
.
Ще удар – і мої зуби перекушують мого язика. Його половинка падає на підлогу й відлітає вбік.
Маленька фігурка місіс Патрік Медден, що присіла на коліна біля тіла свого чоловіка, багатії, люди, яких вони звуть друзями, стовбичать п’яні навколо неї й іржуть.
Дружина сказала: «Патріку?»
Калюжа крові розпливається й розширюється, доки не доповзає до її спідниці.
Вона каже: «Патріку, досить, перестань бути мертвим».
Кров підіймається її спідницею, – капілярний ефект, – нитка за ниткою видирається її спідницею.
Навколо мене кричать люди з проекту «Каліцтво».
Тоді місіс Патрік Медден кричить.
І в підвалі бару «Агшогу» Тайлер Дерден падає на підлогу теплою масою. Тайлер Дерден Великий, той, хто на одну мить був досконалим і хто сказав, що мить – найбільше, на що можна чекати від довершеності.
А бійки продовжуються і продовжуються, бо я хочу бути мертвим. Тому що тільки в смерті ми здобуваємо імена. Тільки в смерті ми перестаємо бути частиною проекту «Каліцтво».
Глава 29
Тайлер стоїть там – довершено красивий янгол у всьому своему сяйві. Моя воля до життя мене вражає.
Скривавлений шмат закипілої плоті, я лежу на голому матраці в своїй кімнаті в «Миловарні Пейпер-стрит».
Усе з моєї кімнати щезло.
Дзеркало зі світлиною моєї стопи, коли я мав рак на десять хвилин. Гірше, ніж рак. Дзеркало щезло. Дверцята шафи відчинені, звідти щезло шість білих сорочок, чорні штані, білизна, шкарпетки і взуття. Тайлер каже: «Підіймайся».
Глибоко під, і поза, і всередині всього, що я сприймав за належне, народилося щось жахливе.
Усе розпалося.
Космічні мавпочки зникли. Усе змінило місцеперебування – відсмоктаний жир, ліжка, гроші, особливо гроші. Лишився тільки садок і орендований будинок.
Тайлер каже: «Останнє, що нам лишилося організувати, – це твоє мучеництво. Твій великий відхід».
Не смерть – сумна й марудна, а загибель, як надихаюча й радісна справа.
О Тайлере, мені боляче. Просто вбий мене тут.
«Підіймайся».
Убий вже мене. Убий мене. Убий мене. Убий мене.
«Це має бути знаменним, – каже Тайлер. – Уяви: ти на вершечку найвищої будівлі світу. Уся вона захоплена проектом “Каліцтво”. Дим валить із вікон. Столи падають у натовп на вулиці. Справжня опера смерті – ось що на тебе чекає».
Кажу, ні. Ти вже достатньо мною користався.
«Не йтимеш мені назустріч, ми підемо за Марлою».
Кажу, веди.
«Тоді вставай з ліжка, – каже Тайлер, – і тягни свою дупу до довбаної тачки».
Тож ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris», а ствол його пістолета у мене в роті.
Спливають наші останні десять хвилин.
Хмарочос «Parker-Morris» зникне з лиця землі за десять хвилин. Я знаю це, тому що Тайлер це знає.
Ствол впирається мені в горлянку, і Тайлер каже: «Насправді ми не помремо».
Язиком я відсуваю дуло вбік, до щоки, і кажу: «Тайлере, ти говориш про вампірів».
Спливають наші останні вісім хвилин.
Пістолет – про всяк випадок, раптом поліцейські гелікоптери дістануться сюди швидше.
Для Господа це виглядає так, наче одна людина тримає пістолета у власному роті, проте це Тайлер тримає пістолета і це моє життя.
Береш 98-відсоткову паруючу азотну кислоту і змішуєш з трьома частинами сірчаної кислоти.
Отримуєш нітрогліцерин.
Сім хвилин.
Змішуєш нітрогліцерин із тирсою і одержуєш чудову пластикову вибухівку. Багацько космічних мавпочок змішують нітрогліцерин із ватою та англійською сіллю замість сульфатів. Це теж працює. Дехто з мавпочок змішує парафін із нітрогліцерином. Але в мене така вибухівка ніколи, ніколи не діяла.
Чотири хвилини.
Отже, ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris» – яз пістолетом у роті, і я переймаюся, наскільки чистим виявився пістолет.
Три хвилини.
Тоді хтось кричить.
– Стривай! – Це Марла, що біжить до нас через дах.
Марла біжить до мене через те, що зник Тайлер. Бідненька. Тайлер – моя галюцинація, не її. Як у чарівному фокусі, Тайлер щезає. І тепер я справді одна особа, що пхає пістолета собі в горлянку.
– Ми стежили за тобою, – кричить Марла. – Усі люди з груп підтримки. Ти не повинен цього робити. Поклади пістолет!
Позаду Марли всі хворі на рак кишківника, паразитів мозку, люди з меланомою, туберкульозники – ідуть, кульгають, котяться на візках до мене.
Вони кажуть: «Зачекай».
їхні голоси долинають до мене на холодному вітрі – вони кажуть: «Стій».
І: «Ми можемо допомогти тобі».
«Дозволь нам допомогти тобі».
Небом доноситься «у-уп, у-уп, у-уп» поліцейських гелікоптерів.
Кричу: ідіть! Геть звідси. Будівля зараз вибухне. Марла кричить:
– Ми знаємо.
Для мене це мов богоявлення.
Я не вбиваю себе, кричу. Я вбиваю Тайлера.
Я – Тверда Рішучість Джо.
Я пам'ятаю все.
– Це не те щоб любов чи щось інше, – кричить Марла, – проте, гадаю, ти теж мені подобаєшся.
Одна хвилина.
Марлі подобається Тайлер.
– Ні, мені подобаєшся ти! – кричить Марла. – Я знаю різницю.
І – нічого.
Ніщо не вибухає.
Ствол пістолета впирається в мою вцілілу щоку. Я кажу: Тайлере, ти змішав нітрогліцерин із
Вы читаете Бійцівський клуб
