встигли її спинити. Бідолашна одразу зрозуміла, що сталося - вона скрикнула: «О, він мертвий, Гіткліфе, він мертвий!» - і вони обоє залилися слізьми.
Я долучилася до них, гірко квилячи; а Джозеф спитав, нащо ми побиваємося за праведником на шляху до небесного царства. Він наказав мені вдягатися й бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я не знала, чи зарадять вони тут чимсь, проте пішла, у вітер і дощ, і привела самого лише лікаря; священик сказав, що прийде вранці. Залишивши оповідати, що сталося, Джозефа, я кинулася до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони й не лягали, хоч було вже за північ. Та їх не довелося заспокоювати: вони втішали одне одного такими гарними словами, що мені б і не спали на думку. Жоден пастор у світі ще не змальовував рай такими манливими фарбами, як це робили сі невинні діти; хлипаючи й дослухаючись, я не могла не мріяти, щоб найближчим часом ми всі разом не здобули там вічний спокій.
Розділ шостий
Містер Гіндлі Ерншо прибув додому на похорон; і - що вразило нас та дало привід для пліток сусідам - привіз із собою дружину. Він ніколи не розповідав, хто вона і звідки - мабуть, була без роду-племені і без грошей, а то б чого йому а приховувати свій шлюб від батька.
Вона була не з тих, хто підіймає увесь дім на ноги заради якоїсь власної примхи. Все довкола її вражало й захоплювало, ледве вона переступила поріг, - надто всі речі, що стосувалось безпосередньо її, окрім приготувань до похорону та пристуності жалібниць. Я спершу подумала, що вона якась дурненька: під час похорону втекла до своєї кімнати й вимусила мене сидіти з нею, хоч я ще мала перевдягти дітей. Вона постійно здригалася, заламуючи руки, і весь час перепитувала: «Вони вже пішли?» Потім дівчина в істериці повідала, яке страшне враження на неї справив чорний колір; нею тіпало - і зрештою з її грудей вихопилося ридання. Коли я спитала, в чому справа, вона відповіла, що не знає, але так боїться смерті! Як на мене, то вмирати дружина Гіндлі Ерншо збиралася не більше, ніж я. Дівча було хоч і худеньке, проте ще зовсім молоде, мало свіже рум'яне личко і блискучі, мов діаманти, очі. Щоправда, я завважила, що вона засапалася, підіймаючись сходами; найменший шум кидав її у дріж, і часом вона надривно кашляла. Та я ще не знала, що саме знаменують ці симптоми, і не мала приводу їй співчувати. Ми тут не дуже прихильні до чужинців, містере Локвуд, поки вони першими не зроблять крок назустріч.
Молодий Гіндлі Ерншо дуже змінився за три роки відсутності. Він змарнів, поблід і став говорити й вдягатися зовсім інакше; в день свого повернення сказав Джозефові й мені, що відтепер ми мусимо сидіти на кухні, а дім - то для нього. Він навіть хотів облаштувати вільну малу кімнату як вітальню, обклеївши її шпалерами та постеливши там килим; та його дружині так припали до смаку біла підлога, і величезний коминок, і тарілки у шафі, і собачий закуток, і обшир приміщення, що заради її втіхи він облишив свій задум.
Вона також була рада віднайти серед своїх нових знайомих сестричку: весь час гомоніла до неї, пестила і носилася з й нею, засипаючи подарунками, - але це тільки на перших порах. її почуття пригасли дуже скоро, а коли вона дратувалася, А Гіндлі ставав просто тираном. Кілька її неприязно кинутих в бік Гіткліфа слів пробудили в ньому давню ворожість до хлопця. Гіндлі Ерншо відлучив його від їхнього товариства, запроторивши до слуг, поклав край його навчанню у вікарія і зажадав, щоб натомість хлопець працював у полі, як будь-який інший із парубків на фермі.
На Гіткліфа спершу це не дуже вплинуло, бо Кеті навчала його всього, про що дізнавалася сама, і працювала або гралася разом із ним на луках. З обох них мали вирости справдешні дикуни, та молодому хазяїнові було байдуже, як вони поводились і чим займались, - аби лиш його не чіпали. Він навіть не завважував, чи ходять вони неділями до церкви, поки Джозеф із вікарієм не починали йому цим докоряти; тоді Гіткліфа він наказував висікти, а Катрину лишав без обіду чи вечері. Та в них одне було на думці: втекти вранці на вересові поля і гуляти там аж до самісінького вечора - і майбутнє покарання тоді видається таким потішним і далеким! Хай вікарій задає Катрині вивчити напам'ять стільки псалмів, скільки його душі завгодно, а Джозеф лупцює Гіткліфа до посиніння - вони забували про все тієї ж миті, як опинялися разом або коли вигадували якусь бешкетну помсту. І скільки ж разів я нишком плакала, бачачи, як нерозважливо вони себе поводять! Та не сміла мовити й слова, боячись втратити ті залишки впливу, який я досі мала на цих закинутих дітей.
Одного недільного вечора трапилося так, що їх вислали з їдальні - через зчинений галас чи щось незначне на кшталт цього. Коли я пішла кликати їх до столу, вони вже знову кудись зникли. Ми обшукали згори донизу дім, потім - подвір'я і стайні, та їх не було й сліду. Нарешті Гіндлі Ерншо у гнівізвелів замкнути двері і заприсягся, що до ранку втікачів у дімне впустить. Всі повкладалися спати, а я, надто стривожена, щоб заснути, відчинила віконниці і вистромилась назовні, хоча надворі лив дощ. Всупереч забороні я надумала впусти-й ти втікачів, тільки-но вони прийдуть. За мить я вчула кроки і побачила, що крізь решітку брами блимає світло ліхтаря, і, У нап'явши на голову хустку, збігла вниз, щоб не дати їм стуком У Двері збудити містера Ерншо. Та за дверима стояв один Гіткліф - і мене тут-таки охопив страх.
- Де міс Катрина? - гарячково вигукнула я. - Сподіваюсь, нічого не сталося?
- Вона у Трашкрос-Грейнджі,- була відповідь.- І я теж мав би там бути, та на це не вистачило їхніх манер.
- Ну, ти своє отримаєш, шибенику! Адже тебе хлібом не годуй, дай тільки нашкодити. І з якого дива тебе понесло у Трашкрос-Грейндж?
- Дай-но я тільки перевдягнуся, Неллі, і все-все тобі розкажу!
Я попередила, щоб не шумів, аби ненароком не розбудити хазяїна; поки хлопець перевдягався, а я чекала, коли можна буде поставити свічку на місце, він повів далі:
- Ми з Кеті втекли з дому через пральню, щоб трошки поблукати на волі, а тоді, завваживши, що у Трашкрос-Грейнджі світиться, вирішили подивитись, як воно ведеться тим Лінтонам. Чи вони так само недільними вечорами стовбичать по кутках, дрижачи від холоду, поки їхні тато з мамою об'їдаються, обпиваються, регочуть, співають і смажаться біля вогню? Як думаєш, в них так? Чи вони читали псалми, а слуга товк їм катехізис і загадував вивчити напам'ять купу біблійних цитат, якщо вони збивалися з ладу? Як думаєш, так було?
- Мабуть, ні,- відказала я. - Вони, безперечно, слухняні діти і не заслуговують на такі покарання, які заробляєте ви.
- Перестань, Неллі, це все дурниці! Ми за мить збігли з Перевалу до парку, причім Катрина цілковито програла забіг, бо була боса (доведеться тобі попошукати завтра в трясовинні її черевики). Пролізши крізь дірку в огорожі, ми відшукали й в темряві стежку і отаборилися у квітнику під вікном їхньої вітальні. Звідти падало світло: віконниці були розчинені, а завіски спущені лише наполовину. Ми обоє, ставши на виступ фундаменту і прикипівши до підвіконня, могли бачити все, що відбувається всередині. І ми дивилися - о, що це була за кімната! Заслана малиновим килимом, з такого ж кольору кріслами, столиками і чудовою білосніжною стелею з сяючим канделябром, що спускався долі на срібних ланцюжках і мерехтів міріадами крихітних свічечок. Старших Лінтонів там не було, тож Едгар і його сестра були залишені напризволяще. Хіба це не щастя? На їхньому місці ми б почувалися на сьомому небі від щастя! А тепер вгадай, чим займалися твої слухняні діти! Ізабелла - гадаю, їй років одинадцять, десь на рік молодша від Кеті - лежала у дальньому кутку кімнати і верещала так, ніби її відьми пекли розпеченим залізом. Едгар стояв біля коминка і тихо рюмсав, а на столі сидів маленький песик, що дриґав лапкою і жалібно скавчав. З їхніх взаємних обвинувачень нам стало ясно, що вони не поділили саме його, ледь не розірвавши навпіл. Ото дурники! Така їхня втіха - розсваритися через клубочок теплої плоті і розревітися, бо після тривалого борюкання ніхто не хоче його взяти. Ми тут-таки й розреготалися з цих пестунчиків - ми їх просто почали зневажати! Ти коли-небудь бачила, щоб я вимагав того ж, чого хочеться Катрині? Чи бачила ти, щоб ми не знайшли кращої розваги, ніж розбігтися по різних кутках, ревіти, вищати і качатися по підлозі? Я й за тисячу життів не зміняю своє на пробування Едгара Лінтона у Трашкрос-Грейнджі - хіба що мені дозволять спустити Джозефа долі з найвищої стріхи і заквецяти двері кров'ю Гіндлі Ерншо!
- Тихше, тихше! - перепинила його я. - Гіткліфе, ти мені досі не пояснив - чому Катрина залишилась там?
- Як я сказав, ми сміялися. Лінтони нас почули і стрімголов кинулися до дверей; спершу було тихо, а потім до нас досі линули їхні верески: «Мамо, мамо! Ой тату! Ой матусю, йди бігом сюди! Ой, татку!» Ні, вони справді щось подібне гукали. Ми почали страшно шуміти, щоб ще більше їх налякати, а потім зістрибнули з виступу, бо хтось наблизився до дверей, і ми збагнули, що настав час дати волю ногам. Я
Я долучилася до них, гірко квилячи; а Джозеф спитав, нащо ми побиваємося за праведником на шляху до небесного царства. Він наказав мені вдягатися й бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я не знала, чи зарадять вони тут чимсь, проте пішла, у вітер і дощ, і привела самого лише лікаря; священик сказав, що прийде вранці. Залишивши оповідати, що сталося, Джозефа, я кинулася до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони й не лягали, хоч було вже за північ. Та їх не довелося заспокоювати: вони втішали одне одного такими гарними словами, що мені б і не спали на думку. Жоден пастор у світі ще не змальовував рай такими манливими фарбами, як це робили сі невинні діти; хлипаючи й дослухаючись, я не могла не мріяти, щоб найближчим часом ми всі разом не здобули там вічний спокій.
Розділ шостий
Містер Гіндлі Ерншо прибув додому на похорон; і - що вразило нас та дало привід для пліток сусідам - привіз із собою дружину. Він ніколи не розповідав, хто вона і звідки - мабуть, була без роду-племені і без грошей, а то б чого йому а приховувати свій шлюб від батька.
Вона була не з тих, хто підіймає увесь дім на ноги заради якоїсь власної примхи. Все довкола її вражало й захоплювало, ледве вона переступила поріг, - надто всі речі, що стосувалось безпосередньо її, окрім приготувань до похорону та пристуності жалібниць. Я спершу подумала, що вона якась дурненька: під час похорону втекла до своєї кімнати й вимусила мене сидіти з нею, хоч я ще мала перевдягти дітей. Вона постійно здригалася, заламуючи руки, і весь час перепитувала: «Вони вже пішли?» Потім дівчина в істериці повідала, яке страшне враження на неї справив чорний колір; нею тіпало - і зрештою з її грудей вихопилося ридання. Коли я спитала, в чому справа, вона відповіла, що не знає, але так боїться смерті! Як на мене, то вмирати дружина Гіндлі Ерншо збиралася не більше, ніж я. Дівча було хоч і худеньке, проте ще зовсім молоде, мало свіже рум'яне личко і блискучі, мов діаманти, очі. Щоправда, я завважила, що вона засапалася, підіймаючись сходами; найменший шум кидав її у дріж, і часом вона надривно кашляла. Та я ще не знала, що саме знаменують ці симптоми, і не мала приводу їй співчувати. Ми тут не дуже прихильні до чужинців, містере Локвуд, поки вони першими не зроблять крок назустріч.
Молодий Гіндлі Ерншо дуже змінився за три роки відсутності. Він змарнів, поблід і став говорити й вдягатися зовсім інакше; в день свого повернення сказав Джозефові й мені, що відтепер ми мусимо сидіти на кухні, а дім - то для нього. Він навіть хотів облаштувати вільну малу кімнату як вітальню, обклеївши її шпалерами та постеливши там килим; та його дружині так припали до смаку біла підлога, і величезний коминок, і тарілки у шафі, і собачий закуток, і обшир приміщення, що заради її втіхи він облишив свій задум.
Вона також була рада віднайти серед своїх нових знайомих сестричку: весь час гомоніла до неї, пестила і носилася з й нею, засипаючи подарунками, - але це тільки на перших порах. її почуття пригасли дуже скоро, а коли вона дратувалася, А Гіндлі ставав просто тираном. Кілька її неприязно кинутих в бік Гіткліфа слів пробудили в ньому давню ворожість до хлопця. Гіндлі Ерншо відлучив його від їхнього товариства, запроторивши до слуг, поклав край його навчанню у вікарія і зажадав, щоб натомість хлопець працював у полі, як будь-який інший із парубків на фермі.
На Гіткліфа спершу це не дуже вплинуло, бо Кеті навчала його всього, про що дізнавалася сама, і працювала або гралася разом із ним на луках. З обох них мали вирости справдешні дикуни, та молодому хазяїнові було байдуже, як вони поводились і чим займались, - аби лиш його не чіпали. Він навіть не завважував, чи ходять вони неділями до церкви, поки Джозеф із вікарієм не починали йому цим докоряти; тоді Гіткліфа він наказував висікти, а Катрину лишав без обіду чи вечері. Та в них одне було на думці: втекти вранці на вересові поля і гуляти там аж до самісінького вечора - і майбутнє покарання тоді видається таким потішним і далеким! Хай вікарій задає Катрині вивчити напам'ять стільки псалмів, скільки його душі завгодно, а Джозеф лупцює Гіткліфа до посиніння - вони забували про все тієї ж миті, як опинялися разом або коли вигадували якусь бешкетну помсту. І скільки ж разів я нишком плакала, бачачи, як нерозважливо вони себе поводять! Та не сміла мовити й слова, боячись втратити ті залишки впливу, який я досі мала на цих закинутих дітей.
Одного недільного вечора трапилося так, що їх вислали з їдальні - через зчинений галас чи щось незначне на кшталт цього. Коли я пішла кликати їх до столу, вони вже знову кудись зникли. Ми обшукали згори донизу дім, потім - подвір'я і стайні, та їх не було й сліду. Нарешті Гіндлі Ерншо у гнівізвелів замкнути двері і заприсягся, що до ранку втікачів у дімне впустить. Всі повкладалися спати, а я, надто стривожена, щоб заснути, відчинила віконниці і вистромилась назовні, хоча надворі лив дощ. Всупереч забороні я надумала впусти-й ти втікачів, тільки-но вони прийдуть. За мить я вчула кроки і побачила, що крізь решітку брами блимає світло ліхтаря, і, У нап'явши на голову хустку, збігла вниз, щоб не дати їм стуком У Двері збудити містера Ерншо. Та за дверима стояв один Гіткліф - і мене тут-таки охопив страх.
- Де міс Катрина? - гарячково вигукнула я. - Сподіваюсь, нічого не сталося?
- Вона у Трашкрос-Грейнджі,- була відповідь.- І я теж мав би там бути, та на це не вистачило їхніх манер.
- Ну, ти своє отримаєш, шибенику! Адже тебе хлібом не годуй, дай тільки нашкодити. І з якого дива тебе понесло у Трашкрос-Грейндж?
- Дай-но я тільки перевдягнуся, Неллі, і все-все тобі розкажу!
Я попередила, щоб не шумів, аби ненароком не розбудити хазяїна; поки хлопець перевдягався, а я чекала, коли можна буде поставити свічку на місце, він повів далі:
- Ми з Кеті втекли з дому через пральню, щоб трошки поблукати на волі, а тоді, завваживши, що у Трашкрос-Грейнджі світиться, вирішили подивитись, як воно ведеться тим Лінтонам. Чи вони так само недільними вечорами стовбичать по кутках, дрижачи від холоду, поки їхні тато з мамою об'їдаються, обпиваються, регочуть, співають і смажаться біля вогню? Як думаєш, в них так? Чи вони читали псалми, а слуга товк їм катехізис і загадував вивчити напам'ять купу біблійних цитат, якщо вони збивалися з ладу? Як думаєш, так було?
- Мабуть, ні,- відказала я. - Вони, безперечно, слухняні діти і не заслуговують на такі покарання, які заробляєте ви.
- Перестань, Неллі, це все дурниці! Ми за мить збігли з Перевалу до парку, причім Катрина цілковито програла забіг, бо була боса (доведеться тобі попошукати завтра в трясовинні її черевики). Пролізши крізь дірку в огорожі, ми відшукали й в темряві стежку і отаборилися у квітнику під вікном їхньої вітальні. Звідти падало світло: віконниці були розчинені, а завіски спущені лише наполовину. Ми обоє, ставши на виступ фундаменту і прикипівши до підвіконня, могли бачити все, що відбувається всередині. І ми дивилися - о, що це була за кімната! Заслана малиновим килимом, з такого ж кольору кріслами, столиками і чудовою білосніжною стелею з сяючим канделябром, що спускався долі на срібних ланцюжках і мерехтів міріадами крихітних свічечок. Старших Лінтонів там не було, тож Едгар і його сестра були залишені напризволяще. Хіба це не щастя? На їхньому місці ми б почувалися на сьомому небі від щастя! А тепер вгадай, чим займалися твої слухняні діти! Ізабелла - гадаю, їй років одинадцять, десь на рік молодша від Кеті - лежала у дальньому кутку кімнати і верещала так, ніби її відьми пекли розпеченим залізом. Едгар стояв біля коминка і тихо рюмсав, а на столі сидів маленький песик, що дриґав лапкою і жалібно скавчав. З їхніх взаємних обвинувачень нам стало ясно, що вони не поділили саме його, ледь не розірвавши навпіл. Ото дурники! Така їхня втіха - розсваритися через клубочок теплої плоті і розревітися, бо після тривалого борюкання ніхто не хоче його взяти. Ми тут-таки й розреготалися з цих пестунчиків - ми їх просто почали зневажати! Ти коли-небудь бачила, щоб я вимагав того ж, чого хочеться Катрині? Чи бачила ти, щоб ми не знайшли кращої розваги, ніж розбігтися по різних кутках, ревіти, вищати і качатися по підлозі? Я й за тисячу життів не зміняю своє на пробування Едгара Лінтона у Трашкрос-Грейнджі - хіба що мені дозволять спустити Джозефа долі з найвищої стріхи і заквецяти двері кров'ю Гіндлі Ерншо!
- Тихше, тихше! - перепинила його я. - Гіткліфе, ти мені досі не пояснив - чому Катрина залишилась там?
- Як я сказав, ми сміялися. Лінтони нас почули і стрімголов кинулися до дверей; спершу було тихо, а потім до нас досі линули їхні верески: «Мамо, мамо! Ой тату! Ой матусю, йди бігом сюди! Ой, татку!» Ні, вони справді щось подібне гукали. Ми почали страшно шуміти, щоб ще більше їх налякати, а потім зістрибнули з виступу, бо хтось наблизився до дверей, і ми збагнули, що настав час дати волю ногам. Я
Вы читаете Буремний Перевал
