зовсім не такий».
- Я вже годину чекаю, - провадив далі незнайомець, поки я продовжувала його роздивлятися, - а тут наче все вимерло. З Я не насмілився зайти. Ти що, не впізнаєш мене? Придивись, я не чужий!
Промінь світла впав на його обличчя; воно було хворобливого кольору, щоки наполовину ховалися під чорними бакенбардами, з-під навислих брів дивилися глибоко посаджені дивні очі - по очах я його й упізнала.
- Та що ж це! - скрикнула я, непевна, бачу перед собою прибульця з того світу чи живу людину. - Що ж це - ти повернувся? Це справді ти? Справді?
- Так. Гіткліф, - відповів він, переводячи погляд із мене на вікна, в яких сяяли тільки місячні відблиски - і жодного вогника зсередини. - Вони вдома? Де вона? Неллі, ти не рада мені; та не треба так хвилюватися. Вона тут? Говори! Я хочу сказати їй пару слів - твоїй хазяйці. Іди й скажи, що одна особа з Гімертона хоче її бачити.
- Як вона це сприйме? - промовила я. - Що вона вдіє? Це й мене спантеличило, а її геть зведе з розуму! Так, ви Гіткліф, але зовсім інший. Ні, просто в голову не береться! Ви були в армії?
- Іди й передай їй мої слова, - нетерпляче обірвав він мене. - Я мов у пеклі, поки ти зволікаєш!
Він відсунув засув, і я увійшла; та, діставшись вітальні, де сиділи містер і місіс Лінтони, я не могла змусити себе ступити до середини. Зрештою вирішила, що зайду й спитаю, чи не треба запалити свічки, і відчинила двері.
Вони сиділи вдвох біля вікна; віконниці були розчинені, і поміж садових дерев та пишної зелені парку відкривався вид на Гімертонську долину, і довга цівка туману тяглася по нійдогори майже до самої вершини (бо неподалік від каплички, як ви могли помітити, рівчак, відведений од болота, впадає у струмок, що тече вниз долиною). Буремний Перевал височів над цим срібним сяйвом, та нашого старого будинку не було видно: він ховається у низині з іншого боку. І кімната, і ті, У хто в ній сидів, і краєвид, яким вони милувалися, виглядали напрочуд спокійно. Я відчула несвідому відразу до того, що мала повідомити, і вже поривалася йти, так і не сказавши про це ані слова; та вчасно схаменулась - і, подумки обізвавши себе дурепою, промимрила:
- Вас хоче бачити якийсь чоловік із Гімертона, мем.
- Чого він хоче? - поцікавилася місіс Катрина Лінтон.
- Я його не питала, - відказала я.
- Тоді запни фіранки, Неллі,- сказала вона, - і принеси нам чаю. Я скоро повернуся.
Вона вийшла з кімнати; містер Едгар недбало поцікавився, що то за чоловік.
- Той, кого місіс не чекає,- відповіла я. - Такий собі Гіткліф - ви маєте його пам'ятати, сер, - що жив у містера Ерншо.
- Що? Циган, сільський підпасок? - вигукнув він. - Чому ви так і не сказали Катрині?
- Тихіше! Ви не мусите його так називати, хазяїне, - мовила я.- їй буде дуже прикро це чути. В неї серце рвалося з горя, коли він утік. Я думаю, його повернення - справжнє свято для неї.
Містер Лінтон ступив до вікна в іншому боці кімнати, що виходило на подвір'я. Він розчинив його і визирнув назовні. Мабуть, вони були там, унизу, бо він квапливо вигукнув:
- Не стій на ґанку, люба! Якщо до нас гість, проведи його до кімнати.
Та минуло ще чимало часу, перш ніж брязнув засув і Катрина влетіла до кімнати, задихана, надто збентежена, щоб виявити радість. Справді, глянувши на її лице, ви радше б вирішили, що сталося страшне лихо.
- Ох, Едгаре, Едгаре! - видихнула вона, обіймаючи його за шию у судомному пориві. - Ох, Едгаре, любий! Гіткліф по вернувся! Він тут! - і вона здушила його в обіймах.
- Ну, ну, досить, - роздратовано вигукнув її чоловік. - Не треба мене душити з цієї нагоди. Він ніколи не здавався мені таким неоціненним скарбом. І нема чого божеволіти від радощів.
- Я знаю, він тобі не подобався, - відповіла вона, трохи вгамувавши свій запал. - Але заради мене ви повинні стати друзями. Сказати йому, щоб підіймався нагору?
- Сюди? - мовив він. - До вітальні?
- А куди ж іще? - спитала вона.
Він сердито позирнув на неї й завважив, що в кухні йому має бути зручніше. Місіс Катрина Лінтон зміряла його дивним, наче зневажливим поглядом - чи то гніваючись, чи насміхаючись із такого чистоплюйства.
- Ні,- мовила вона по хвилі,- я не можу сидіти у кухні. Накрий тут два столи, Неллі: один - для твого хазяїна й міс Ізабелли, бо вони особи шляхетні; а другий - для Гіткліфа й мене, ми ж нижчого ґатунку. Це тебе влаштує, любий? Чи звеліти, щоб для нас розпалили вогонь деінде? Якщо так, тільки накажи. А я побігла приймати гостя. Боюся, це надто чудово, щоб бути правдою!
Вона знову кинулася бігти, та Едгар спинив її.
- Ви запросіть його піднятись, - мовив він до мене, - а ти, Катрино, спробуй радіти, не втрачаючи глузду. Всій челяді зовсім не обов'язково бачити, що ти приймаєш слугу-втікача, мов рідного брата.
Я спустилася вниз і побачила Гіткліфа на ґанку - той, певно, чекав запрошення ввійти. Він пішов слідом за мною, не зронивши й слова, і я привела його до вітальні; обличчя моїх хазяїв ще паленіли від недавньої теплої розмови. Та лице леді засяяло по-іншому, коли її друг постав на порозі; вона підбігла до нього, взяла його за обидві руки й підвела до Лінтона. ці Потім схопила мляву Едгарову долоню і втиснула її до руки гостя. Тепер, при світлі від коминка й канделябрів, я була вражена дужче, ніж будь-коли, зміною, що сталася з Гіткліфом. а Він перетворився на високого, ставного чоловіка, поруч із яким мій хазяїн здавався незрілим юнаком. Його виструнчена постать наводила на думку про службу в армії. І риси, і вираз обличчя робили його старшим, впевненішим од Лінтона: то було інтелігентне обличчя, без будь-яких ознак колишньої деградації. Напівприборкана жорстокість ще жевріла в його очах, схованих під насупленими бровами й повних чорного блиску; та вона була підкореною. А в його манерах навіть вчувалася гідність: він тримався не грубо, та все ж таки надто суворо, щоб здаватися люб'язним. Хазяїн був вражений так само, як і я, а може, й більше: на якусь мить знітився, не знаючи, як звертатися до «сільського підпаска», як він обізвав прибулого. Гіткліф відпустив його тонку руку і стояв, холодно дивлячись на нього й чекаючи, поки він зволить заговорити.
- Сідайте, сер, - зрештою обізвався хазяїн. - Місіс Катрина Лінтон, на згадку про давні часи, бажає, щоб я влаштував вам гостинний прийом; і звичайно, я завжди радий, коли для неї робиться щось приємне.
- Я теж, - відповів Гіткліф, - особливо якщо беру в ньому участь. Я охоче посиджу у вас годину-дві.
Він сів навпроти Катрини, що невідривно дивилася на нього - так, наче боялася, що він знову щезне, варто їй відвести погляд. Він лише зрідка зводив на неї очі, час від часу швидко позираючи у її бік, і здавалося, йому цього досить. Та він отримував такі ж самі погляди у відповідь, і в його очах щоразу ясніше відбивалася нічим не затьмарена насолода, яку він пив із її погляду. Вони були надто захоплені одне одним і власною взаємною насолодою, аби відчувати якусь ніяковість. Та містер Едгар був аж ніяк не в захваті. Він зблід із прикрощів і ледь зміг стриматися, коли його жінка, підвівшись, пройшлася по килимі та знов схопила Гіткліфа за руки - і розсміялась, наче не тямлячи себе.
- Завтра це здаватиметься мені сном! - вигукнула й вона. - Я не зможу повірити, що бачила тебе, і торкалася тебе, і говорила з тобою знову. І все ж таки, лихий чоловіче, А ти не заслуговуєш на такий гостинний прийом. Зникнути - і не подавати жодної ознаки життя три роки, і ніколи не згадувати про мене!
- Я згадував про тебе трохи більше, ніж ти про мене, - пробурчав він. - Я почув, що ти вийшла заміж, Кеті, і, стоячи отам унизу, на подвір'ї, міркував ось як: тільки раз погляну тобі в лице - щоб побачити на ньому подив та вдавану радість, потім розквитаюся з Гіндлі. а тоді, випередивши правосуддя, сам виповню над собою вирок. Коли ж побачив, як щиро ти мені радієш, ці думки вилетіли в мене з голови; та остерігайся коли-небудь зустріти мене по-іншому! Ні, ти не проженеш мене знову. Тобі справді було мене шкода, справді? Та й недарма: я тяжко боровся з гіркою долею, відтоді як востаннє почув твій голос. Ти мусиш мене простити, бо я боровся тільки за тебе!
- Катрино, якщо ми не збираємося пити холодний чай, прошу до столу, - втрутився Едгар Лінтон, намагаючись витримати свій звичайний тон та потрібну міру люб'язності. - Містер Гіткліф має ще здійснити далеку подорож - де б він не ночував; а мені хочеться пити.
Вона почала розливати чай, на дзвінок прийшла міс Ізабелла; посунувши їм стільці, я вийшла з кімнати. Все чаювання не тривало й десяти хвилин. Чашка Катрини так і лишалася порожньою: вона не
- Я вже годину чекаю, - провадив далі незнайомець, поки я продовжувала його роздивлятися, - а тут наче все вимерло. З Я не насмілився зайти. Ти що, не впізнаєш мене? Придивись, я не чужий!
Промінь світла впав на його обличчя; воно було хворобливого кольору, щоки наполовину ховалися під чорними бакенбардами, з-під навислих брів дивилися глибоко посаджені дивні очі - по очах я його й упізнала.
- Та що ж це! - скрикнула я, непевна, бачу перед собою прибульця з того світу чи живу людину. - Що ж це - ти повернувся? Це справді ти? Справді?
- Так. Гіткліф, - відповів він, переводячи погляд із мене на вікна, в яких сяяли тільки місячні відблиски - і жодного вогника зсередини. - Вони вдома? Де вона? Неллі, ти не рада мені; та не треба так хвилюватися. Вона тут? Говори! Я хочу сказати їй пару слів - твоїй хазяйці. Іди й скажи, що одна особа з Гімертона хоче її бачити.
- Як вона це сприйме? - промовила я. - Що вона вдіє? Це й мене спантеличило, а її геть зведе з розуму! Так, ви Гіткліф, але зовсім інший. Ні, просто в голову не береться! Ви були в армії?
- Іди й передай їй мої слова, - нетерпляче обірвав він мене. - Я мов у пеклі, поки ти зволікаєш!
Він відсунув засув, і я увійшла; та, діставшись вітальні, де сиділи містер і місіс Лінтони, я не могла змусити себе ступити до середини. Зрештою вирішила, що зайду й спитаю, чи не треба запалити свічки, і відчинила двері.
Вони сиділи вдвох біля вікна; віконниці були розчинені, і поміж садових дерев та пишної зелені парку відкривався вид на Гімертонську долину, і довга цівка туману тяглася по нійдогори майже до самої вершини (бо неподалік від каплички, як ви могли помітити, рівчак, відведений од болота, впадає у струмок, що тече вниз долиною). Буремний Перевал височів над цим срібним сяйвом, та нашого старого будинку не було видно: він ховається у низині з іншого боку. І кімната, і ті, У хто в ній сидів, і краєвид, яким вони милувалися, виглядали напрочуд спокійно. Я відчула несвідому відразу до того, що мала повідомити, і вже поривалася йти, так і не сказавши про це ані слова; та вчасно схаменулась - і, подумки обізвавши себе дурепою, промимрила:
- Вас хоче бачити якийсь чоловік із Гімертона, мем.
- Чого він хоче? - поцікавилася місіс Катрина Лінтон.
- Я його не питала, - відказала я.
- Тоді запни фіранки, Неллі,- сказала вона, - і принеси нам чаю. Я скоро повернуся.
Вона вийшла з кімнати; містер Едгар недбало поцікавився, що то за чоловік.
- Той, кого місіс не чекає,- відповіла я. - Такий собі Гіткліф - ви маєте його пам'ятати, сер, - що жив у містера Ерншо.
- Що? Циган, сільський підпасок? - вигукнув він. - Чому ви так і не сказали Катрині?
- Тихіше! Ви не мусите його так називати, хазяїне, - мовила я.- їй буде дуже прикро це чути. В неї серце рвалося з горя, коли він утік. Я думаю, його повернення - справжнє свято для неї.
Містер Лінтон ступив до вікна в іншому боці кімнати, що виходило на подвір'я. Він розчинив його і визирнув назовні. Мабуть, вони були там, унизу, бо він квапливо вигукнув:
- Не стій на ґанку, люба! Якщо до нас гість, проведи його до кімнати.
Та минуло ще чимало часу, перш ніж брязнув засув і Катрина влетіла до кімнати, задихана, надто збентежена, щоб виявити радість. Справді, глянувши на її лице, ви радше б вирішили, що сталося страшне лихо.
- Ох, Едгаре, Едгаре! - видихнула вона, обіймаючи його за шию у судомному пориві. - Ох, Едгаре, любий! Гіткліф по вернувся! Він тут! - і вона здушила його в обіймах.
- Ну, ну, досить, - роздратовано вигукнув її чоловік. - Не треба мене душити з цієї нагоди. Він ніколи не здавався мені таким неоціненним скарбом. І нема чого божеволіти від радощів.
- Я знаю, він тобі не подобався, - відповіла вона, трохи вгамувавши свій запал. - Але заради мене ви повинні стати друзями. Сказати йому, щоб підіймався нагору?
- Сюди? - мовив він. - До вітальні?
- А куди ж іще? - спитала вона.
Він сердито позирнув на неї й завважив, що в кухні йому має бути зручніше. Місіс Катрина Лінтон зміряла його дивним, наче зневажливим поглядом - чи то гніваючись, чи насміхаючись із такого чистоплюйства.
- Ні,- мовила вона по хвилі,- я не можу сидіти у кухні. Накрий тут два столи, Неллі: один - для твого хазяїна й міс Ізабелли, бо вони особи шляхетні; а другий - для Гіткліфа й мене, ми ж нижчого ґатунку. Це тебе влаштує, любий? Чи звеліти, щоб для нас розпалили вогонь деінде? Якщо так, тільки накажи. А я побігла приймати гостя. Боюся, це надто чудово, щоб бути правдою!
Вона знову кинулася бігти, та Едгар спинив її.
- Ви запросіть його піднятись, - мовив він до мене, - а ти, Катрино, спробуй радіти, не втрачаючи глузду. Всій челяді зовсім не обов'язково бачити, що ти приймаєш слугу-втікача, мов рідного брата.
Я спустилася вниз і побачила Гіткліфа на ґанку - той, певно, чекав запрошення ввійти. Він пішов слідом за мною, не зронивши й слова, і я привела його до вітальні; обличчя моїх хазяїв ще паленіли від недавньої теплої розмови. Та лице леді засяяло по-іншому, коли її друг постав на порозі; вона підбігла до нього, взяла його за обидві руки й підвела до Лінтона. ці Потім схопила мляву Едгарову долоню і втиснула її до руки гостя. Тепер, при світлі від коминка й канделябрів, я була вражена дужче, ніж будь-коли, зміною, що сталася з Гіткліфом. а Він перетворився на високого, ставного чоловіка, поруч із яким мій хазяїн здавався незрілим юнаком. Його виструнчена постать наводила на думку про службу в армії. І риси, і вираз обличчя робили його старшим, впевненішим од Лінтона: то було інтелігентне обличчя, без будь-яких ознак колишньої деградації. Напівприборкана жорстокість ще жевріла в його очах, схованих під насупленими бровами й повних чорного блиску; та вона була підкореною. А в його манерах навіть вчувалася гідність: він тримався не грубо, та все ж таки надто суворо, щоб здаватися люб'язним. Хазяїн був вражений так само, як і я, а може, й більше: на якусь мить знітився, не знаючи, як звертатися до «сільського підпаска», як він обізвав прибулого. Гіткліф відпустив його тонку руку і стояв, холодно дивлячись на нього й чекаючи, поки він зволить заговорити.
- Сідайте, сер, - зрештою обізвався хазяїн. - Місіс Катрина Лінтон, на згадку про давні часи, бажає, щоб я влаштував вам гостинний прийом; і звичайно, я завжди радий, коли для неї робиться щось приємне.
- Я теж, - відповів Гіткліф, - особливо якщо беру в ньому участь. Я охоче посиджу у вас годину-дві.
Він сів навпроти Катрини, що невідривно дивилася на нього - так, наче боялася, що він знову щезне, варто їй відвести погляд. Він лише зрідка зводив на неї очі, час від часу швидко позираючи у її бік, і здавалося, йому цього досить. Та він отримував такі ж самі погляди у відповідь, і в його очах щоразу ясніше відбивалася нічим не затьмарена насолода, яку він пив із її погляду. Вони були надто захоплені одне одним і власною взаємною насолодою, аби відчувати якусь ніяковість. Та містер Едгар був аж ніяк не в захваті. Він зблід із прикрощів і ледь зміг стриматися, коли його жінка, підвівшись, пройшлася по килимі та знов схопила Гіткліфа за руки - і розсміялась, наче не тямлячи себе.
- Завтра це здаватиметься мені сном! - вигукнула й вона. - Я не зможу повірити, що бачила тебе, і торкалася тебе, і говорила з тобою знову. І все ж таки, лихий чоловіче, А ти не заслуговуєш на такий гостинний прийом. Зникнути - і не подавати жодної ознаки життя три роки, і ніколи не згадувати про мене!
- Я згадував про тебе трохи більше, ніж ти про мене, - пробурчав він. - Я почув, що ти вийшла заміж, Кеті, і, стоячи отам унизу, на подвір'ї, міркував ось як: тільки раз погляну тобі в лице - щоб побачити на ньому подив та вдавану радість, потім розквитаюся з Гіндлі. а тоді, випередивши правосуддя, сам виповню над собою вирок. Коли ж побачив, як щиро ти мені радієш, ці думки вилетіли в мене з голови; та остерігайся коли-небудь зустріти мене по-іншому! Ні, ти не проженеш мене знову. Тобі справді було мене шкода, справді? Та й недарма: я тяжко боровся з гіркою долею, відтоді як востаннє почув твій голос. Ти мусиш мене простити, бо я боровся тільки за тебе!
- Катрино, якщо ми не збираємося пити холодний чай, прошу до столу, - втрутився Едгар Лінтон, намагаючись витримати свій звичайний тон та потрібну міру люб'язності. - Містер Гіткліф має ще здійснити далеку подорож - де б він не ночував; а мені хочеться пити.
Вона почала розливати чай, на дзвінок прийшла міс Ізабелла; посунувши їм стільці, я вийшла з кімнати. Все чаювання не тривало й десяти хвилин. Чашка Катрини так і лишалася порожньою: вона не
Вы читаете Буремний Перевал
