привілейованого місця, вмостився туди сам і заходився набивати тютюном свою тридюймову люльку. Моя присутність у його святилищі, певно, видалася йому нечуваним нахабством, на яке нема чого й зважати: він мовчки взяв до рота люльку і, склавши руки на грудях, вдоволено запахкав. Я не заважав його розкошуванням. Випустивши останнє кільце диму, він шумно втягнув носом повітря, підвівся і вийшов так само урочисто, як і зайшов.
Незабаром почулися нові, більш пружинисті кроки; тільки-но я розтулив рота для ранкового привітання, як довелося стулити його знову: це був Гортон Ерншо, що вправлявся у звичному для себе занятті - проклинав sotto voce кожну річ, яка траплялася на шляху, шукаючи при цьому лопату чи заступ, щоб прокласти у снігових заметах стежку. Зазирнувши за спинку лави, він важко засопів, думаючи при цьому про обмін люб'язностями зі мною так само, як думав би про чемності, звернені до мого компаньйона-кота. З його лаштувань я здогадався, що вже можу вийти з дому без перешкод, і, покинувши свій твердий лежак, ступив услід за ним. Хлопець помітив це і вказав кінцем лопати на інші двері, невиразними звуками даючи зрозуміти, що я мушу йти туди, коли вже намірився перебратися на інше місце.
Тож я відчинив двері у дім. Жінки вже повставали: Зілла неабиякими зусиллями роздмухувала вогонь у грубі, а місіс Гіткліф, стоячи на колінах біля вогню, читала при його світлі книгу. Вона з головою поринула у своє заняття, тримаючи руку на рівні очей, щоб захистити їх від жару, і відривалася лише для того, щоб насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, чи відігнати собаку, що весь час тицяла свій слинявий писок просто дівчині в лице. Я з подивом угледів тут і Гіткліфа. Він стояв біля вогню, спиною до мене, і тільки-но перестав вергати громи й блискавки на голову бідолашної Зілли, що раз у раз припиняла роботу, зі скрушним зітханням підносячи до очей поділ фартуха.
- А ти, ти, нікчемна… - вибухнув він, повернувшись до своєї невістки, саме коли я ввійшов, і вжив слівце, так само безневинне і добропристойне, як і «качка» або «вівця», але зазвичай позначуване трьома крапками. - Ось ти де - за своїми забавками знову! Всі інші працюють, заробляючи собі на прожиття, лише ти сидиш у мене на шиї! Покинь оту свою бридню та берися до роботи! Не навертайся мені на очі, бо поплатишся за це кожного такого разу, чуєш, негіднице?
- Я покину свою «бридню», бо ви все одно мене змусите це зробити, якщо я відмовлюся, - відповіла молода леді, згорнула книгу і кинула її на стілець. - Та я не робитиму нічого - хоч собі лусніть! Крім того, що мені самій до душі припаде!
Гіткліф замахнувся на неї, та ораторка прудко відскочила на безпечну відстань, очевидячки, добре знайома з його крутими кулаками. Я ж, не бажаючи розважатися посередництвом сімейних чварів (а вони гризлися, як кішка з собакою), хутко ступив до кімнати, щоб погрітися біля вогню, і вдав, наче ні сном ні духом не відаю про попередню сутичку. В обох вистачило тактовності, щоб припинити сварку: Гіткліф від гріха подалі впхав руки до кишень, а місіс Гіткліф, закопиливши губу, відійшла у дальній куток кімнати і всілася там, граючи роль непорушної статуї впродовж усього мого перебування там. Та цей час збіг досить скоро. Я відмовився від сніданку і з першим же проблиском денного світла поквапився вийти на свіже повітря - таке чисте й спокійне, проте холодне, мов незримий лід.
Не встиг я відійти вглиб саду, як господар дому загукав мені, щоб я зупинився: він проведе мене через вересове пустище. Він таки вчинив добре, бо весь схил пагорба перетворився у суцільний бурунистий білосніжний океан. Та ця картина була оманливою: під бурунами ховалися зовсім не пагорби, а заметені снігом рівчаки, а справжні пагорби - скупчення шлаку з вугільних кар'єрів - зовсім зникли з карти, яка закарбувалася у моїй пам'яті після вчорашньої прогулянки. Я ще тоді помітив обіч шляху, за шість-сім ярдів один від одного, рядок кам'яних стовпців, що тяглися через усе поле; вкопані в землю та побілені вапном, вони мали позначати шлях у темряві чи у разі такого снігопаду, як зараз, що поховав під пеленою снігу всі довколишні болота й стежки.
Та зараз від цих стовпців не було й сліду, окрім брудних цяток, що там-сям визирали з-під снігу. Крім того, мій супутник весь час застерігав мене від необачних кроків, вказуючи, де треба звернути праворуч, а де - ліворуч, хоча мені здавалося, що я йду точно по вигинах стежки.
Дорогою ми перекинулися кількома словами, і врешті він зупинився біля паркової брами Трашкрос-Грейнджу, завваживши, що тут я вже не зможу забейкатися у нетрі. Прощаючись, ми обмежились лише недбалим кивком голови, потому я рушив уперед, звірившись лише на власні сили, бо сторожа у його будці ще не було. Ворота були на відстані двох миль від маєтку, проте, гадаю, я примудрився пройти всі чотири, блукаючи поміж деревами та провалюючись у сніг по шию, - втіха, яку можуть цінувати тільки ті, хто її пережив. У будь-якому разі мої мандри не могли тривати вічно: рівно о дванадцятій я увійшов до будинку, згаявши на кожну милю відстані від Буремного Перевалу по годині.
Уся челядь у особі економки та її підлеглих із вигуками поспішила мені назустріч. Вони вже й не сподівалися побачити мене живим. Всі як один вирішили, що я запропав у вчорашній хуртовині, і радилися, як їм вести пошуки мого тіла. Я наказав їм заспокоїтись, - адже тепер вони бачать, що я повернувся живий- здоровий, - і, втомлений як собака, поплентався нагору. Там, перевдягнувшись у сухе і з півгодинипоходжаючи з кутка в куток, щоб зігрітися, я перебрався до кабінету, зморений нанівець. Мені навіть не стало сили насолодитися теплом вогню та філіжанкою паруючої кави, звареної служницею вмисно для відновлення моїх сил.
Розділ четвертий
Як же все-таки легко люди підпадають під чужий вплив і пливуть за течією! Я, що тільки-но вирішив триматись подалі від будь-якого товариства і дякував долі, яка закинула мене у таке Богом забуте місце, я, слабкодухий невдаха, що боровся зі своїми песимістичними настроями и відчуттям самотності аж до вечора, був зрештою змушений капітулювати. Вдавши, що хочу розпитати про господарські справи, я забажав, щоб місіс Дін посиділа зі мною під час вечері - я щиро сподівався, що вона почне про щось провадити і пожвавить мене своєю розмовою - або принаймні приспить.
- Ви живете тут уже досить довгий час, - повів мову я, - здається, якось говорили, що вже шістнадцять років?
- Вісімнадцять, сер. Я приїхала сюди, щойно одружилася хазяйка, щоб прислуговувати їй. Після її смерті хазяїн залишив мене тут за економку.
- Он як!
Запала мовчанка. Я побоювався, що вона не така вже й балакуча - хіба що тільки коли мова заходить про її особисті проблеми, які навряд чи здадуться мені цікавими. Вона сіла, склавши руки на колінах і поринувши у важкі роздуми, а за кілька хвилин у неї вихопилося:
- Ат, відтоді так усе змінилося!
- Так-так, - докинув я, - і ви багато чого хорошого звідали на віку, правда?
- Багато. І поганого теж.
«О, якраз зверну розмову на сім'ю мого орендодавця! - подумав я. - Чудовий привід зав'язати розмову. Та й ота гарненька дівчина-вдова - хочеться мені знати її історію: чи з цих країв вона родом, чи, що ймовірніше, з якихось екзотичних земель, тому й грубі тутешні аборигени не бажають ви знати її за свою». З цим наміром я поцікавився у місіс Дін, чому Гіткліф здає Трашкрос-Грейндж в оренду, а сам живе у домі значно гіршому:
- Хіба він не має достатньо грошей, щоб утримувати такий маєток?
- Має, сер! - відказала вона. - Ніхто не знає, скільки у нього тих грошей, і щороку їх стає дедалі більше. Так, так, він багатий і міг би жити ще й у кращому домі, ніж цей, але він дуже заощадливий, я б навіть сказала, скупий. Навіть якщо він вирішить перебратись до Трашкрос-Грейнджу, то, ледве зачувши про гарного орендаря, ніколи не втратить можливості отримати ті свої кілька сотень. Дивно, і чого б то людям бути такими пожадливими, коли на світі вони самі-самісінькі!
- У нього ж був син, здається?
- Так, був. Та він помер.
- А та молода леді, місіс Гіткліф, вдова, - вона була синовою дружиною?
- Саме так.
- А звідки вона родом?
- О сер, та це ж донька мого покійного хазяїна: її дівоче ім'я - Катрина Лінтон. Я її виростила, бідолаху! Дуже б мені хотілося, щоб містер Гіткліф перебрався сюди - тоді б ми знову були разом.
Незабаром почулися нові, більш пружинисті кроки; тільки-но я розтулив рота для ранкового привітання, як довелося стулити його знову: це був Гортон Ерншо, що вправлявся у звичному для себе занятті - проклинав sotto voce кожну річ, яка траплялася на шляху, шукаючи при цьому лопату чи заступ, щоб прокласти у снігових заметах стежку. Зазирнувши за спинку лави, він важко засопів, думаючи при цьому про обмін люб'язностями зі мною так само, як думав би про чемності, звернені до мого компаньйона-кота. З його лаштувань я здогадався, що вже можу вийти з дому без перешкод, і, покинувши свій твердий лежак, ступив услід за ним. Хлопець помітив це і вказав кінцем лопати на інші двері, невиразними звуками даючи зрозуміти, що я мушу йти туди, коли вже намірився перебратися на інше місце.
Тож я відчинив двері у дім. Жінки вже повставали: Зілла неабиякими зусиллями роздмухувала вогонь у грубі, а місіс Гіткліф, стоячи на колінах біля вогню, читала при його світлі книгу. Вона з головою поринула у своє заняття, тримаючи руку на рівні очей, щоб захистити їх від жару, і відривалася лише для того, щоб насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, чи відігнати собаку, що весь час тицяла свій слинявий писок просто дівчині в лице. Я з подивом угледів тут і Гіткліфа. Він стояв біля вогню, спиною до мене, і тільки-но перестав вергати громи й блискавки на голову бідолашної Зілли, що раз у раз припиняла роботу, зі скрушним зітханням підносячи до очей поділ фартуха.
- А ти, ти, нікчемна… - вибухнув він, повернувшись до своєї невістки, саме коли я ввійшов, і вжив слівце, так само безневинне і добропристойне, як і «качка» або «вівця», але зазвичай позначуване трьома крапками. - Ось ти де - за своїми забавками знову! Всі інші працюють, заробляючи собі на прожиття, лише ти сидиш у мене на шиї! Покинь оту свою бридню та берися до роботи! Не навертайся мені на очі, бо поплатишся за це кожного такого разу, чуєш, негіднице?
- Я покину свою «бридню», бо ви все одно мене змусите це зробити, якщо я відмовлюся, - відповіла молода леді, згорнула книгу і кинула її на стілець. - Та я не робитиму нічого - хоч собі лусніть! Крім того, що мені самій до душі припаде!
Гіткліф замахнувся на неї, та ораторка прудко відскочила на безпечну відстань, очевидячки, добре знайома з його крутими кулаками. Я ж, не бажаючи розважатися посередництвом сімейних чварів (а вони гризлися, як кішка з собакою), хутко ступив до кімнати, щоб погрітися біля вогню, і вдав, наче ні сном ні духом не відаю про попередню сутичку. В обох вистачило тактовності, щоб припинити сварку: Гіткліф від гріха подалі впхав руки до кишень, а місіс Гіткліф, закопиливши губу, відійшла у дальній куток кімнати і всілася там, граючи роль непорушної статуї впродовж усього мого перебування там. Та цей час збіг досить скоро. Я відмовився від сніданку і з першим же проблиском денного світла поквапився вийти на свіже повітря - таке чисте й спокійне, проте холодне, мов незримий лід.
Не встиг я відійти вглиб саду, як господар дому загукав мені, щоб я зупинився: він проведе мене через вересове пустище. Він таки вчинив добре, бо весь схил пагорба перетворився у суцільний бурунистий білосніжний океан. Та ця картина була оманливою: під бурунами ховалися зовсім не пагорби, а заметені снігом рівчаки, а справжні пагорби - скупчення шлаку з вугільних кар'єрів - зовсім зникли з карти, яка закарбувалася у моїй пам'яті після вчорашньої прогулянки. Я ще тоді помітив обіч шляху, за шість-сім ярдів один від одного, рядок кам'яних стовпців, що тяглися через усе поле; вкопані в землю та побілені вапном, вони мали позначати шлях у темряві чи у разі такого снігопаду, як зараз, що поховав під пеленою снігу всі довколишні болота й стежки.
Та зараз від цих стовпців не було й сліду, окрім брудних цяток, що там-сям визирали з-під снігу. Крім того, мій супутник весь час застерігав мене від необачних кроків, вказуючи, де треба звернути праворуч, а де - ліворуч, хоча мені здавалося, що я йду точно по вигинах стежки.
Дорогою ми перекинулися кількома словами, і врешті він зупинився біля паркової брами Трашкрос-Грейнджу, завваживши, що тут я вже не зможу забейкатися у нетрі. Прощаючись, ми обмежились лише недбалим кивком голови, потому я рушив уперед, звірившись лише на власні сили, бо сторожа у його будці ще не було. Ворота були на відстані двох миль від маєтку, проте, гадаю, я примудрився пройти всі чотири, блукаючи поміж деревами та провалюючись у сніг по шию, - втіха, яку можуть цінувати тільки ті, хто її пережив. У будь-якому разі мої мандри не могли тривати вічно: рівно о дванадцятій я увійшов до будинку, згаявши на кожну милю відстані від Буремного Перевалу по годині.
Уся челядь у особі економки та її підлеглих із вигуками поспішила мені назустріч. Вони вже й не сподівалися побачити мене живим. Всі як один вирішили, що я запропав у вчорашній хуртовині, і радилися, як їм вести пошуки мого тіла. Я наказав їм заспокоїтись, - адже тепер вони бачать, що я повернувся живий- здоровий, - і, втомлений як собака, поплентався нагору. Там, перевдягнувшись у сухе і з півгодинипоходжаючи з кутка в куток, щоб зігрітися, я перебрався до кабінету, зморений нанівець. Мені навіть не стало сили насолодитися теплом вогню та філіжанкою паруючої кави, звареної служницею вмисно для відновлення моїх сил.
Розділ четвертий
Як же все-таки легко люди підпадають під чужий вплив і пливуть за течією! Я, що тільки-но вирішив триматись подалі від будь-якого товариства і дякував долі, яка закинула мене у таке Богом забуте місце, я, слабкодухий невдаха, що боровся зі своїми песимістичними настроями и відчуттям самотності аж до вечора, був зрештою змушений капітулювати. Вдавши, що хочу розпитати про господарські справи, я забажав, щоб місіс Дін посиділа зі мною під час вечері - я щиро сподівався, що вона почне про щось провадити і пожвавить мене своєю розмовою - або принаймні приспить.
- Ви живете тут уже досить довгий час, - повів мову я, - здається, якось говорили, що вже шістнадцять років?
- Вісімнадцять, сер. Я приїхала сюди, щойно одружилася хазяйка, щоб прислуговувати їй. Після її смерті хазяїн залишив мене тут за економку.
- Он як!
Запала мовчанка. Я побоювався, що вона не така вже й балакуча - хіба що тільки коли мова заходить про її особисті проблеми, які навряд чи здадуться мені цікавими. Вона сіла, склавши руки на колінах і поринувши у важкі роздуми, а за кілька хвилин у неї вихопилося:
- Ат, відтоді так усе змінилося!
- Так-так, - докинув я, - і ви багато чого хорошого звідали на віку, правда?
- Багато. І поганого теж.
«О, якраз зверну розмову на сім'ю мого орендодавця! - подумав я. - Чудовий привід зав'язати розмову. Та й ота гарненька дівчина-вдова - хочеться мені знати її історію: чи з цих країв вона родом, чи, що ймовірніше, з якихось екзотичних земель, тому й грубі тутешні аборигени не бажають ви знати її за свою». З цим наміром я поцікавився у місіс Дін, чому Гіткліф здає Трашкрос-Грейндж в оренду, а сам живе у домі значно гіршому:
- Хіба він не має достатньо грошей, щоб утримувати такий маєток?
- Має, сер! - відказала вона. - Ніхто не знає, скільки у нього тих грошей, і щороку їх стає дедалі більше. Так, так, він багатий і міг би жити ще й у кращому домі, ніж цей, але він дуже заощадливий, я б навіть сказала, скупий. Навіть якщо він вирішить перебратись до Трашкрос-Грейнджу, то, ледве зачувши про гарного орендаря, ніколи не втратить можливості отримати ті свої кілька сотень. Дивно, і чого б то людям бути такими пожадливими, коли на світі вони самі-самісінькі!
- У нього ж був син, здається?
- Так, був. Та він помер.
- А та молода леді, місіс Гіткліф, вдова, - вона була синовою дружиною?
- Саме так.
- А звідки вона родом?
- О сер, та це ж донька мого покійного хазяїна: її дівоче ім'я - Катрина Лінтон. Я її виростила, бідолаху! Дуже б мені хотілося, щоб містер Гіткліф перебрався сюди - тоді б ми знову були разом.
Вы читаете Буремний Перевал
