- І ви ніколи не пробували розпитувати про цей ... будинок з дверима?
- Ні, сер. Я шаную чужі таємниці. Та й взагалі, ставити запитання - річ вельми небезпечна: в цьому є щось від процедури страшного суду. Ви кидаєте запитання, а воно [9] наче камінець. Ви сидите собі тихо на вершині гори, а камінець котиться, зрушуючи інші; і ось якийсь із них вціляє в голову мирному старому птахові в його власному садку, а чиясь родина мусить змінювати прізвище. Отож, мій добродію, в мене є правило: чим випадок непевніший, тим менше я допитуюся.
- Дуже слушне правило, - озвався правник.
- Але сам я придивлявся до цього будинку, - вів далі містер Енфілд. - Він не схожий на житло. Інших дверей тут немає, а цими послуговується, та й то вельми зрідка, лише джентльмен з тієї пригоди, про яку я оповів. На другому поверсі три вікна виходять на подвір'я, нижче вікон немає; ті три завше зачинені, але протерті. А з димаря часто йде дим, отже, хтось має там жити. Але й щодо цього я не певен: будинки в цій околиці поставлено так близько один до одного, що не знати, де закінчується один і починається другий.
Якийсь час вони знову йшли мовчки.
- Енфілде,- озвався нарешті містер Аттерсон, - у вас дуже добрі правила.
- Гадаю, що так, - обернувся той.
- І все-таки, - вів далі правник, - є одна річ, про яку я хотів би вас запитати. Назвіть мені ім'я чоловіка, який наступив на дівчинку.
- Гаразд. Я не бачу, чого б не можна було цього зробити. Його звати Гайд.
- Гм, - пробурмотів містер Аттерсон. - Скажіть, а як він виглядає?
- Описати його непросто. Є в його зовнішності щось дивне, щось відразливе, позначене грубим несмаком. Я ніколи не стрічав людини, яка настільки мені не подобалася, але не можу з певністю сказати, чому. Чимось він потворний, - тільки я не знаю, чим саме. Чимось він впадає в око, - й знов-таки не знаю, чим. Ні, я справді не можу його описати. Однак не через погану пам'ять, бо він досі наче стоїть переді мною.
Містер Аттерсон знову йшов якийсь час мовчки, очевидно, вагаючись.
- А чи певні ви, що в нього був ключ? - спитав він нарешті.
- Мій любий пане... - Енфілд був видимо здивований.
- Так, я знаю, - промовив Аттерсон, - я знаю - таке питання заскочило вас. Але я не питаю у вас ім'я людини, яка підписала чек, лише тому, що воно вже відоме мені. Бачте, Річарде, ваша розповідь добігла кінця. І якщо ви припустилися в ній якоїсь неточності, - краще виправте її відразу.
- Здається, ви мали б попередити мене раніше, - похмуро [10] озвався той. - Але я розповів про все педантично точно, як ви кажете, Той хлопак мав ключа, і досі його має. Я бачив, як він скористався з нього оце щойно тиждень тому.
Містер Аттерсон глибоко зітхнув, але не промовив ані слова, натомість юнак підбив підсумок:
- Це буде мені наукою тримати надалі язика за зубами. Мені соромно, що я був такий базікало. Давайте ніколи більш не повертатися до цього випадку.
- Від щирого серця, - відказав правник, - обіцяю, що на цьому поставлено крапку.
У ПОШУКАХ МІСТЕРА ГАЙДА
Того вечора містер Аттерсон повернувся до своєї парубоцької оселі в похмурому настрої, і сів до столу, не маючи жодної охоти їсти. В неділю він завів собі твердий звичай по обіді підсідати до вогню з якимось нудним богословським томом, і просиджувати так доти, доки годинник на сусідній церкві не виб'є північ, а потому відходити до сну тверезим і заспокоєним. Цього вечора, однак, щойно прибрали тарілки, він узяв свічку й піднявся до кабінету. Там він відімкнув сейф, видобув з найтаємнішої його частини конверт, на якому було написано "Тестамент доктора Джекіла", й узявся, насупившись, вивчати цей документ. Заповіта доктор склав власноручно; містер Аттерсон, хоча й цікавився тепер його змістом, свого часу відмовився брати будь-яку участь у його опрацюванні. Документ передбачав не лише те, що в разі смерті Генрі Джекіла, доктора медицини, доктора цивільного права, члена Королівського товариства сприяння природничим наукам усі його статки мають перейти до рук його "друга й доброчинця Едварда Гайда"; а й те, що якби доктор Джекіл "зник або ж був з незрозумілих причин відсутній протягом реченця, більшого за три календарні місяці", цей самий Едвард Гайд мав би посісти маєтність вищеназваного Генрі Джекіла без жодного зволікання, бувши притому вільним від будь-яких зобов'язань, окрім сплати декількох незначних сум докторовій челяді. Документ цей давно вже був правникові наче сіль в очах. Він ображав не лише його фахові переконання, а й любов до здорового, усталеного життя, несполучного з надмірностями й фантазіями. Але досі він нічого не знав про самого містера Гайда, що викликав у нього стільки роздратовання, і ось тепер з волі випадку довідався, наскільки обґрунтованим було таке почуття. Це ім'я не подобалося йому ще поки воно було просто ім'ям, і не більше. Однак [11] нині воно набувало вкрай відворотної подобизни; тумани, що досі застили йому зір, розвіялися, відкриваючи раптом цілком певну присутність витвору рук дияволових.
- Я вважав це божевіллям, - прошепотів правник, ховаючи ненависний документ назад до сейфа, - але зараз мені починає здаватися, що це - безчестя.
На цьому він задув свічку, одяг пальто й рушив у бік Кавендіш-сквер - цієї цитаделі медицини, де його друг, славетний доктор Леньйон, мав помешкання й приймав численних своїх пацієнтів. "Якщо хтось про це знає, то це, безперечно, Леньйон", - думалося йому.
Статечний служник відразу ж упізнав його й, привітавши, без жодного зволікання провів від дверей до вітальні, де доктор Леньйон сидів на самоті з келихом вина. То був щиросердий, жвавий і веселий джентльмен зі здоровим рум'янцем, передчасно посивілою чуприною та гарячою і рішучою вдачею. Побачивши містера Аттерсона, він схопився з крісла й вітально простягнув обидві руки. Щирість цього чоловіка комусь сторонньому могла б здатися дещо театральною, але вона ґрунтувалася на справді щирому почутті. Бо ж зустрілися люди, які були давніми друзями, які приятелювали і в школі, і в коледжі, які - це буває далеко не завше - о будь-якій порі раді були бачити один одного.
По декількох загальних фразах правник перейшов до того, що невідв'язно володіло його думками.
- Здається, Леньйоне, - розпочав він, - ми з вами - найдавніші друзі Генрі Джекіла?
- Добре було б, аби ці друзі були молодшими, - пробурчав доктор. - Але тут ви праві. Та що з того? Нині я рідко з ним бачуся.
- Справді? - здивувався Аттерсон. - Я гадав, що у вас із ним мусило б бути чимало спільних зацікавлень.
- Було колись. Але вже років із десять, як з Генрі Джекілом почало щось коїтися. Він схибнувся, схибнувся на розумі, і хоча я з пам'яті про нашу давню дружбу цікавлюся вряди-годи, що з ним, але бачу його з біса рідко. Така проти-наукова маячня, - закінчив доктор, почервонівши з гніву, - посварила б навіть Дамона з Піфіасом!
Цей раптовий спалах дозволив Аттерсонові полегшено зітхнути. ,3они посварилися, не зійшовшись поглядами щодо якогось наукового питання", - здогадався він, і, будучи сам людиною наукового складу думання, зробив висновок: "А для таких людей немає нічого гіршого!" Тож, почекавши хвильку, поки друг його заспокоїться, він запитав про те, заради чого й прийшов. [12]
- Ви ніколи не зустрічалися з його протеже - таким собі Гайдом?
- Гайдом? - перепитав Леньйон. - Ні. Вперше про такого чую.
Оце й був увесь запас відомостей, що їх правник приніс із собою до своєї темної спочивальні, де й прокрутився на широкому ліжку, поки нічні години не змінились ранковими. Ця ніч не принесла заспокоєння його розумові, змученому невідступними думками.
На сусідній церкві пробило шосту, та містер Аттерсон ще обмірковував постале питання. Досі воно було для нього лише розумовою вправою, але тепер долучилася уява: в затемненій спочивальні яскравими образами перед ним перебігала розповідь містера Енфілда. Спершу він побачив ліхтарі нічного міста, далі постать чоловічка, що кудись поспішав, далі дівчинку, яка бігла чимдуж від лікаря, а потім - як це страховисько в людській подобі жбурнуло дівчинку на землю, переступило через неї й рушило далі, не зважаючи на її крик. Або ж він бачив спочивальню в багатому домі, в ній спав його приятель, усміхаючись уві сні, а потім двері тієї спочивальні розчинялися, хтось відхиляв запинало над ліжком - і поруч виникала постать того, що мав владу навіть цієї солодкої години потривожити сонного й змусити його виписати чек. Ці дві картини переслідували правника цілу ніч; і коли йому нарешті здавалося, що він звільнився від видива
