дістатися?
— Я не знаю, — сказав Спритний. Правду кажучи, він гадки не мав, про що торочить незнайомець. Та йому було й байдуже. Його поволі охоплювало піднесення, наче від якогось наркотику відмінної якості. Після болю яблучного преса цього було достатньо. Більш ніж достатньо.
Річард Фаннін криво посміхнувся.
— Ведмідь і кістка… ключ і троянда… день і ніч… час і приплив. Годі! Я кажу, годі! Вони надто близько. Не можна дозволяти, щоб вони підійшли до Вежі ще ближче!
Чоловік ворухнув руками, і з них вирвалися розжарені блискавки. Одна влучила в ланцюжок, на якому тримався крихітний годинник з маятником у скляному футлярі, й розірвала його. Інша зірвала з руки годинник Джейка Чемберза. Спритний похитнувся.
— Можна, я візьму їх собі? — Річард Фаннін чарівливо посміхнувся одними губами, скромно сховавши від сторонніх поглядів свої страхітливі зуби. — Ти не проти?
— Ні, — сказав Спритний, покірно віддаючи свої останні регалії, символи тривалого правління. Правду кажучи, він узагалі не усвідомлював, що віддає їх. — Дуже прошу.
— Дякую тобі, Ендрю, — тихо й лагідно промовив темний чоловік. — А тепер поквапмося. Боюся, що невдовзі атмосфера в цьому місті кардинально зміниться. І перш ніж це станеться, нам треба знайти ящик з протигазами. Буде краще, якщо цей ящик десь поблизу. Мені нічого не станеться, але я боюся, що ти не виживеш.
— Не розумію, про що ви, — сказав Ендрю Спритний. Знову почала боліти голова, в мозку бушував ураган.
— І не треба, — спокійно відповів незнайомець. — Ходімо, Ендрю, треба поспішати. Ми сьогодні такі зайняті, крутимося, як білки в колесі, ге? Якщо підфартить, то Блейн засмажить їх просто на платформі, там, де вони зараз і стоять. Останнім часом він став таким диваком. Бідолашний. Та все одно варто поспішати.
Він поклав руку на плечі Спритному і, хихочучи, повів його через двері, в які лише кілька хвилин тому вийшли Роланд із Джейком.
РОЗДІЛ 6
ЗАГАДКА І ЗАГУБЛЕНА ЗЕМЛЯ
— Гаразд, — сказав Роланд. — Яку загадку він загадав?
— А як же всі ті люди? — спитав Едді, показуючи рукою на широкий майдан Колиски, який обступали колони, й місто, що простягалося за його межами. — Ми можемо чимось їм допомогти?
— Ні, — похитав головою Роланд. — Але варто спробувати врятуватися самим. То яка була загадка?
Едді подивився на обтічний корпус монопоїзда.
— Він сказав, що ми маємо заправити його насос. Але його насос заправляється простими: ззаду наперед. Тобі це про щось говорить?
Роланд глибоко замислився, але врешті–решт похитав головою. І подивився на Джейка.
— Є ідеї, Джейку?
Джейк теж похитав головою.
— Я навіть насоса у нього не бачу.
— З цим, мабуть, проблем немає, — відповів Роланд. Ми вважаємо Блейна живою істотою, бо він розмовляє, як живий. Та все одно він машина, нехай складна, проте машина. Він запустив свої двигуни сам, але ці грати й двері поїзда, мабуть, відкриває якийсь код або комбінація.
— Краще нам поквапитися, — нервово сказав Джейк. — Він востаннє до нас говорив дві чи три хвилини тому. Щонайменше.
— Не надто на це розраховуй, — похмуро сказав Едді. — 3 часом тут усе не так просто.
— Але ж…
— Так, так. — Едді глянув на Сюзанну, але вона сиділа на стегні в Роланда й замріяно дивилася на ромб із цифрових клавіш. Едді перевів погляд на Роланда.
— Ти правий — це комбінація. Мабуть, саме для цього тут і містяться ці клавіші. — Він підвищив голос. — Правда ж, Блейне? Ми хоч це відгадали?
Жодної відповіді, тільки гуркіт двигунів поїзда, які набирали обертів.
— Роланде, — різко кинула Сюзанна. — Ти маєш мені допомогти.
Замріяний вираз обличчя зник, поступившись переляку й рішучості. Ще ніколи Роланд не бачив її вродливішою… чи самотнішою. Там, на краю галявини, коли вони спостерігали, як ведмідь намагається зняти Едді з дерева, вона сиділа в нього на плечах, і Роланд не бачив виразу її обличчя, коли наказав стріляти. Але той самий вираз він спостерігав нині. Колесо ка мало своє призначення, призначення обертатися, і врешті–решт воно завжди поверталося до того місця, звідки почало свій хід. Так було завжди і так було зараз. Сюзанна знову стояла віч–на–віч із ведмедем, і, судячи з виразу її обличчя, знала про це.
— Що? — спитав він. — Про що ти говориш, Сюзанно?
— Я знаю відповідь, але не можу її згадати. Вона застрягла в моїй пам'яті, наче кістка в горлі. Допоможи мені згадати. Не його обличчя, а його голос. Його слова.
Джейк зиркнув на зап'ястя, і перед його внутрішнім зором знову виникли зелені котячі очі Цок–Цока. Бо на місці, де колись був годинник, тепер красувалася тільки смужка, неприродно біла на тлі засмаглої шкіри. Скільки часу в них лишилося? Авжеж, не більше семи хвилин, та й то щонайбільше. Він підвів очі і побачив, що Роланд дістав з патронташа патрон і водить ним по кісточках пальців лівої руки. Очі у Джейка негайно почали заплющуватися, й він швидко відвів погляд.
— Чий голос ти хочеш згадати, Сюзанно Дін? — низьким задумливим голосом запитав Роланд. Його погляд був зосереджений не на її обличчі, а на патроні, що легко перекочувався по кісточках… вперед… назад… навскоси… і знову назад…
Навіть не підводячи очей, він знав, що Джейк дивиться вбік, щоб не засинати, але Сюзанна не відводить очей від патрона. Він пришвидшив темп, аж поки патрон, здавалося, почав літати над тильним боком його долоні.
— Допоможи мені згадати голос мого батька, — сказала Сюзанна Дін.
Якусь мить панувала тиша, яку вряди–годи переривали далекі вибухи десь у місті, стукіт дощу об дах Колиски і глуха пульсація слоутрансових двигунів монопоїзда. А потім повітря прорізало низьке гідравлічне дзижчання. Насилу відірвавши погляд від патрона, що танцював у пальцях стрільця (ще мить — і він би теж занурився у транс), Едді зазирнув крізь грати огорожі. З похилої рожевої панелі між передніми вікнами Блейна випинався тонкий сталевий стрижень. Чимось він нагадував антену.
— Сюзанно? — покликав Роланд, не підвищуючи голосу.
— Що? — Очі в неї були розплющені, але голос долинав наче здаля, як у сомнамбули, що розмовляє уві сні. — Ти згадала голос свого батька?
— Так… але я його не чую.
— ДРУЗІ, У ВАС ЛИШИЛОСЯ ШІСТЬ ХВИЛИН.
Едді й Джейк разом підскочили й подивилися на гучномовець пульта керування, але Сюзанна, здавалося, нічого не почула. Вона незмигно дивилася на патрон. Під ним, наче човники на ткацькому верстаті, здіймалися й опадали кісточки Роландових рук.
— Спробуй зараз, Сюзанно, — поквапив Роланд. І зненацька в Сюзанні сталася якась зміна. Вона наче поважчала… і разом з вагою якось невловно набрала життєвої сили. Здавалося, змінилася сама її
