світлофорі змінилося, він поспіхом перетнув вулицю і знову повернув праворуч. Те відчуття
(Білості)
правильності невпинно дужчало. Джейка охопив шал радості й полегшення. Він одужає. Цього разу вже напевно. У ньому росло переконання, що невдовзі він побачить людей, яких одразу впізнає, як це сталося з товстухою і вуличним гендлярем, і їхні вчинки будуть йому наперед відомі.
Але натомість він прийшов до книжкової крамниці.
МАНГЕТТЕНСЬКИЙ РЕСТОРАН «ПОЖИВА ДЛЯ РОЗУМУ» — проголошувала вивіска у вітрині. Джейк підійшов до дверей, на яких висіла табличка з написами, зробленими крейдою. Такі таблички зазвичай вішали на стіну в придорожніх ресторанах і закусочних.
З Флориди!
Свіжо засмажений на відкритому полум'ї Джон Дж. Макдональд У твердій обкладинці 3 — $2.50 У м'якій обкладинці 9 — $5.00 З Міссісіпі! Смажений на сковорідці Вільям Фолкнер У твердій обкладинці — ринкова ціна У м'якій обкладинці «Вінтидж Лайбрері» — 75 с за томик З Каліфорнії! Реймонд Чендлер, зварений на круто У твердій обкладинці — ринкова ціна У м'якій обкладинці 7— $5.00
Джейк зайшов усередину, розуміючи, що вперше за три тижні відчиняє двері, не шаленіючи від сподівання знайти на тому боці інший світ. Над головою дзеленькнув дзвіночок. У ніс вдарив м'який перчений запах книжок, і в Джейка зродилося відчуття, наче він повернувся додому з далекої мандрівки.
Ресторанні мотиви в оздобленні крамниці продовжувалися і всередині. Хоча вздовж стін і були розставлені стелажі з книжками, кімнату розділяв навпіл шинквас. З того боку шинкваса, де стояв Джейк, стояло декілька столиків зі стільцями, що мали плетені з дроту спинки. Кожен столик був сервірований стравами дня: романами Джона Макдональда про Тревіса Макгі, романами про Філіпа Марлоу Реймонда Чендлера, романами Вільяма Фолкнера про родину Сноупсів. Маленька табличка на столику з Фолкнером оголошувала: «В продажу є рідкісні перші видання — спитайте в продавця». На іншій табличці, тій, що стояла на шинквасі, було написано просто: «ГОРТАЙТЕ!» Саме цим зараз і займалося двійко покупців. Вони сиділи за шинквасом, пили каву і читали. Джейк подумав, що зроду не бував у кращій книжковій крамниці, ніж ця.
Питання тільки, чому він тут опинився? Це просто щасливий збіг обставин чи прояв того лагідного, проте наполегливого відчуття, що він натрапив на стежку — подібну до силового променя, — яку хтось залишив навмисне, аби він, Джейк, її знайшов?
Кинувши погляд на столик ліворуч, він дістав відповідь.
Там були виставлені дитячі книжки. Столик був маленький, тож книжок на ньому помістилося з дюжину, не більше. «Аліса в Країні Чудес», «Гобіт», «Том Сойєр» і подібне. Джейкову увагу привернула книжка, що вочевидь призначалася для найменших. На яскраво–зеленій обкладинці був зображений паровозик з веселою людською пичкою, що пихкав, силкуючись піднятися на схил. Його грати спереду, розмальовані у яскраво–рожевий колір, розтягайся у щасливій посмішці, а ліхтар привітно зорив на Джейка Чемберза, неначе припрошуючи зайти всередину і прочитати все про паровозик. «Чарлі Чух–Чух» — було написано на обкладинці. Автор і художник — Беріл Еванс. Джейк миттю пригадав свій іспитовий твір: фотографію поїзда на титульній сторінці й слова «чух–чух», багато разів повторені наприкінці твору.
Він ухопив книжку й міцно її стис, наче побоюючись, що варто послабити хватку — і вона полетить геть. Роздивлявся обкладинку й розумів, що не довіряє посмішці на пичці Чарлі Чух–Чуха. «У тебе щасливий вигляд, але мені здається, що це лише маска, — подумав Джейк. — Навряд чи ти щасливий. А ще я думаю, що насправді тебе звуть зовсім не Чарлі».
Ці думки були божевільними, поза всяким сумнівом, але відчуття шаленства не було. Навпаки, здавалося, що їх продиктував здоровий глузд. Вони скидалися на правду.
Поруч із тим місцем, де щойно був «Чарлі Чух–Чух», лежала стара книжка в потертій м'якій обкладинці. Сама обкладинка порвалася в кількох місцях, і її заліпили скотчем, тепер уже жовтим від старості. Над головами в дівчинки й хлопчика на картинці ріс густий ліс знаків питання. «Загадки й головоломки на будь–чий смак!» Автора в книжки не було.
Джейк засунув «Чарлі Чух–Чуха» під пахву і взяв книжку загадок. Відкривши її на першій–ліпшій сторінці, він прочитав:
Коли двері перестають бути дверима ?
— Коли їх розчиняють, — пробурмотів Джейк. Краплі поту виступали в нього на лобі… під пахвами… на всьому тілі.
Розчиняють!
— Знайшов собі щось цікавеньке, синку? — поцікавився лагідний голос.
Розвернувшись, Джейк побачив біля самого краю шинкваса гладкого чолов'ягу у білій сорочці з відкитим коміром. Руки чоловік тримав у кишенях старих габардинових штанів. На блискучій лисій верхівці голови вище лоба сиділа пара окулярів без оправи.
— Так, — згоряючи від нетерплячки, сказав Джейк. — Оці дві. Вони продаються?
— Тут продається все, що бачиш, — сказав товстун. — Якби ця будівля належала мені, то вона теж продавалася б. На жаль, я лише орендар. — Коли він простягнув руку, щоб взяти книжки, Джейк на мить сахнувся, а потім неохоче віддав їх. Чомусь він очікував, що товстун заграбастає їх і втече. І якщо це станеться, якщо він тільки спробує тікати, Джейк збирався вхопитися за нього, вирвати книжки в нього з рук і дати драла. Ці книжки були йому потрібні.
— А ну подивимося, що ти назбирав, — сказав товстун. — До речі, я Тауер[6]. Кельвін Тауер. — Дядько простягнув руку.
Джейк подивився на нього широко розплющеними очима й мимохіть відступив на крок назад.
— Що?
Тепер товстун поглянув на нього з непідробною цікавістю.
— Кельвін Тауер. О гіперборейський мандрівче, котре з моїх слів твоєю мовою означає лайку?
— Га?
— Тобто вигляд у тебе такий, наче тебе набили по попі, малий.
— Ой. Даруйте. — Він потис велику м'яку руку містера Тауера, плекаючи в душі надію, що той не допитуватиметься. Прізвище справді змусило його здригнутися, але причини він не знав. — Я Джейк Чемберз.
Кельвін Тауер відповів потиском руки.
— Ти диви, гарне в тебе ім'я, кумплю. Як у того героя вестерна… такого собі рубаки, що вдирається в Блек–форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й іде собі далі. Щось таке з Вейна Д. Оверголстера. Та тільки ти, Джейку, щось не схожий мені на рубаку, ой не схожий. Я так собі думаю, що ти вирішив не нидіти сьогодні в школі, бо надто вже гарний день.
— Е–е… ні. Школа у нас закінчилася минулої п'ятниці.
Тауер глузливо всміхнувся.
— Авжеж. Не сумніваюся. І тобі конче потрібні ці дві книжки? Буває, людям таке потрібно, що тільки дивуєшся. От, наприклад, ти… відколи ти сюди зайшов, я готовий був закластися, що ти любиш Роберта Говарда і шукатимеш одне з тих файних старих видань Дональда Ґранта… ну знаєш, тих, що з ілюстраціями Роя Кренкеля. Скривавлені мечі, накачані м'язи й Конан–варвар, що прорубує собі шлях через ватаги стигійців.
— Ага, я й справді таке люблю. А ці книжки для… е–е–е, мого молодшого братика. У нього скоро день народження.
Кельвін Тауер опустив окуляри з лоба на ніс і придивися до Джейка пильніше.
— Правда? А мені здається, що ти у своїх батьків один. Єдина дитина, що радіє життю в день свого тихого непомітного зникнення, коли ніжна травнева мавка, вбрана у соковиту зелень, тремтить на краєчку лісової галявини червня.
— Прошу?
— Та нічого. Навесні я завжди в ліричному настрої й говорю, як Вільям Каупер. Люди дивні, але цікаві,
