Маркі.
У касі, жуючи жуйку, сиділа симпатична білявка зі штучними кучерями. По радіо горлав «Лед Зепелін», а білявка читала одну з тих бульварних газет, які так полюбляла місіс Шоу. У вітрині кінотеатру, розташованій ліворуч від неї, висів плакат із Клінтом Іствудом.
Джейк знав, що йому треба поквапитися — третя година дня вже не за горами, — але він все одно зупинився на хвильку, щоб подивитися на плакат за брудним потрісканим склом. На Іствуді було пістряве пончо, в зубах затиснена сигара. Один край пончо він демонстративно закинув за плече і показував усім свій револьвер. Очі в нього були блідо–блакитного кольору. Очі снайпера.
«Це не він, — подумав Джейк, — але дуже на нього схожий. Це очі… очі майже такі, як у нього».
— Колись ти вже дав мені впасти, — сказав Джейк, звертаючись до чоловіка на вицвілому плакаті, чоловіка, що не був Роландом. — Допустив, щоб я помер. А цього разу що станеться?
— Привіт, малий, — озвалася до нього білява касирка, і Джейк аж підскочив від несподіванки. — Заходити будеш чи так і стовбичитимеш тут? Цікаво балакати самому із собою?
— Ні, не буду, — відповів Джейк. — Ці два фільми я вже бачив.
І пішов геть, біля Маркі–авеню повернувши ліворуч.
Він досі чекав, коли ж його охопить те відчуття, коли пам'ятаєш наперед у часі, але воно не прийшло. То була просто розжарена під сонячним промінням вулиця, вздовж якої виструнчилися багатоквартирні будинки, які нагадали Джейкові блоки в'язничних камер. Крім кількох жіночок, що прогулювалися з дітьми у візках і ліниво перемовлялися, на Маркі–авеню нікого не було. Як для травня, стояла надзвичайно спекотна погода. Надто спекотна для прогулянок.
Десь з–поза його спини пролунав вибух пронизливого сміху — сміявся чоловік. Слідом за ним розлігся крик розлюченої жінки: «Ану віддай!»
Джейк аж підстрибнув, бо вирішив, що власниця голосу прокричала це йому.
— Генрі, віддай! Це вже не жарти!
Озирнувшись, Джейк побачив двох хлопців. Одному з них було щонайменше вісімнадцять років, а другий був значно молодший — років дванадцять–тринадцять, не більше. І вигляд цього другого хлопчини змусив Джейкове серце забитися швидко–швидко. Замість смугастих шортів на цьому хлопцеві були зелені вельветові штани, проте футболка була та сама і під рукою він тримав старий потертий баскетбольний м'яч. І хоча він стояв до Джейка спиною, той одразу зрозумів, що знайшов хлопця, який йому наснився минулої ночі.
Кричала дівчина з касової будки, та гарненька, що жувала жуйку. Старший з двох хлопців, котрий мав цілком дорослий вигляд, щоб його можна було вважати чоловіком, тримав у руці її газету. Дівчина намагалася вирвати її в нього, але їй це не вдавалося. Крадій газет (убраний у чорні джинси й чорну футболку з закоченими вгору рукавами) тримав її над головою і шкірився в злій усмішці.
— Танцюй, Маріанно! Давай, мала, танцюй!
Дівчина вся розчервонілася і сердито зиркала на нього з–під лоба.
— Віддай негайно! Годі вже клеїти дурня. Віддай! Козел!
— Ти тійки посвухай, Едді! — сказав переросток. — Вона вається! Погана, погана дівцинка! — Не перестаючи шкіритись, він помахав газетою так, щоб білява касирка не могла її дістати. І тут до Джейка дійшло. Ці двоє поверталися додому зі школи. Втім, якщо Джейк не помилявся щодо їхньої вікової різниці, то навряд чи вони ходили до однієї школи. Потім старший підійшов до каси, вдаючи, нібито хоче розповісти білявці якусь цікавинку, а сам простягнув руку в отвір і вхопив її газету.
Такі фізіономії, як у нього, Джейкові вже доводилося бачити раніше. То була пика забіяки, якому ввижається геніальним налити рідини для запальничок на хвіст котові або згодувати голодному собаці горбушку хліба, попередньо запхавши туди риболовний гачок. Такі хлопці зазвичай сидять на задніх партах і хляскають бретельками від бюстгальтерів однокласниць спереду, а коли врешті–решт на них хтось поскаржиться, затупим невинним виглядом питають: «Хто, я?» У школі Пайпера таких придурків, як цей, було мало, але все–таки вони були. Джейк підозрював, що такі є в кожній школі. В Пайпері вони просто були краще вбрані, але вираз фізії лишався той самий. Мабуть, колись давно про таких казали: «Цей просто створений для шибениці».
Маріанна підстрибувала, марно намагаючись ухопити свою газету, яку хлопець у чорних джинсах скатав трубочкою. Але не встигала вона дотягнутися до неї, як Генрі відводив газету назад і лунко стукав нею дівчину по голові. Так б'ють собаку, який надзюрив на килим. У Маріанни в очах стояли сльози, і, як зрозумів Джейк, здебільшого від приниження. Обличчя аж пашіло.
— Вдавися, гад! — закричала вона. — Читати ти все одно не вмієш, то хоч картинки пороздивляєшся!
І вона почала розвертатися до Генрі спиною.
— Віддай їй газету, нащо вона тобі? — тихо сказав молодший хлопчик, Джейків знайомий зі сну.
Старший простягнув газету, скручену трубочкою, дівчина вхопилася за неї, і навіть на відстані тридцяти футів Джейк почув, як рветься папір.
— Яке ж ти лайно, Генрі Дін! — крикнула Маріанна. — Лайно воно і є лайно!
— Та що я такого зробив? — образився Генрі. — Вже й пожартувати не можна. Дивись, вона тільки в одному місці порвалася, читати можна. Попустись, добре?
І це також правда, подумав Джейк. Такі, як цей Генрі, завжди перегнуть палицю в своїх несмішних жартах… а тоді ще й ображаються, коли на них кричать. На такий випадок у них завжди в запасі «Та що таке?», «Це жарт, ти що, не доганяєш?» і «Попустись».
«Чого ти з ним товаришуєш? — подумки спитав Джейк у молодшого хлопця. — Якщо ти на моєму боці, то нащо тобі цей придурок?»
Але щойно молодший хлопець повернувся до нього обличчям і вони вдвох пішли далі, Джейк дістав відповідь. У старшого були важчі риси обличчя і прищава, вся в шрамах шкіра, але все одно зовнішня подібність вражала. Ці двоє були братами.
Джейк розвернувся і пішов перед хлопцями, вдаючи, що прогулююється. А сам тим часом тремтячою рукою поліз у передню кишеню штанів, дістав звідти батькові окуляри і начепив їх на носа.
Голоси позаду нього ставали все гучнішими, наче хтось поволі повертав ручку гучності на радіоприймачі.
— Дарма ти так, Генрі. Це було жорстоко.
— Едді, та вона преться від цього. — Голосом Генрі промовляла сама вселенська премудрість. — Підростеш — зрозумієш. Ти ще малий.
— Але вона плакала.
— Мабуть, комашка в око влетіла, — філософським тоном сказав Генрі.
Вони вже підійшли надто близько. Джейк притиснувся до стіни якогось будинку, низько опустивши голову й запхавши руки глибоко в кишені штанів. Він не знав, чому так важливо лишатися непоміченим, але це було саме так. До Генрі йому байдуже, хай там що, а от…
«Його брат мене не впізнає, — подумав Джейк. — Не знаю, чому, але не впізнає».
Двоє хлопців пройшли повз нього, навіть не глянувши. Той, кого Генрі називав Едді, йшов ближче до проїжджої частини, ведучи м'яч у водостічній канаві.
— Але погодься, це ж було весело, — втовкмачував братові Генрі. — Стрибуча Маріанна. Клас! Супер!
Едді намагався дивитися на нього з докором, але це йому погано вдавалося, тож він не стримався і
