«Ой, гляньте, дівчисько! — казав Генрі. — А що це дівчисько сьогодні робить? Будиночок для своїх ляльок? Чи горщик, щоб було куди пісяти своїм манюнім пісюнчиком? О–хо–хо… ну хіба ж не краса?»
Генрі не міг підійти й наказати Едді, щоб той перестав щось робити. Він ніколи не казав: «Ану, малий, годі! Розумієш, у тебе це дуже гарно виходить, а коли у тебе щось виходить, я нервуюся. Бо насправді все має виходити у мене. У мене. У Генрі Діна. Тому от що я робитиму, братику: я просто братиму тебе на кпини. Я не буду говорити: «Не роби цього, я нервуюся», бо ти ще подумаєш, чи я, бува, не шизонувся. Але я можу тебе підколювати, бо хіба ж це не обов'язок старших братів, га? Все частина цілого. Я тебе дійматиму, й дражнитиму, й насміхатимуся, поки ти… курва… НЕ ПРИПИНИШ ЦЕ! Добре?»
Нічого доброго в цьому насправді не було, але в родині Дінів зазвичай усе відбувалося так, як хотів Генрі. І донедавна здавалося, що нічого страшного в цьому нема — доброго також, але страшного геть нічого. Між цими двома поняттями була невеличка, проте суттєва різниця, хай вам це буде відомо. Існувало дві причини на те, чому така поведінка Генрі здавалася нормальною. Одна причина була на поверхні, друга — прихована.
На поверхні було те, що Генрі мав Наглядати за Едді, поки пані Дін була на роботі. Йому весь час доводилося Наглядати, бо, хай вам це буде відомо, у Дінів колись була сестра. Якби вона вижила, то була б зараз на чотири роки старшою за Едді й на чотири роки молодшою, ніж Генрі, але в тому–то й річ — вона померла. Коли Едді було два рочки, її збив п'яний водій. Коли це сталося, вона стояла на хіднику й спостерігала, як грають у класики.
Малим Едді часом думав про сестру, слухаючи, як Мел Ален коментує матчі на каналі «Янкі бейсбол». Коли хтось забивав, Мел нестямно кричав: «Курва, він їх зробив! ДО ПОБАЧЕННЯ!» От так і п'яниця «зробив» Глорію Дін, курва, до побачення. Тепер Глорія була на розкішній верхній палубі небес, і сталося це не тому, що їй не пощастило, не тому, що штат Нью–Йорк вирішив не забирати у кретина прав після третьої ДТП і навіть не тому, що Господь нахилився підняти горіх. Це сталося тому (як без угаву торочила пані Дін своїм синам), що за Глорією ніхто не Наглядав.
Завданням Генрі було пильнувати, щоб з Едді не сталося чогось подібного. Зі своїм завданням він справлявся, та це було нелегко. Принаймні пані Дін та Генрі дійшли в цьому згоди. Вони обоє часто нагадували Едді про те, як багато Генрі поклав на жертовний олтар, аби убезпечити Едді від п'яних водіїв, грабіжників, наркашів, ба навіть злих прибульців, які так і шастають поблизу верхньої палуби, прибульців, що, можливо, захочуть спуститися зі своїх HЛO на реактивних лижах, що працюють на ядерній енергії, і вкрасти кілька малюків. Таких, наприклад, як Едді Дін. Генрі й так страшенно нервувався через свій жахливий обов'язок, тож змушувати його переживати ще більше було б не по–людськи. Якщо Едді робив щось, від чого Генрі нервувався ще більше, Едді мусив негайно це припинити. То була своєрідна плата Генрі за той час, який він витратив, Наглядаючи за Едді. Якщо так подумати, то виходило, що робити щось краще за Генрі — геть нечесно.
Втім, була ще й прихована причина. І ця причина (так би мовити, світ під світом) важила більше, бо її не можна було називати: Едді не міг дозволити собі в чомусь випередити Генрі, бо Генрі був практично ні на що не здатний… крім, звісна річ, Наглядати за Едді.
На спортивному майданчику за багатоквартирним будинком, де вони жили (у бетонному передмісті, де вежі Мангеттену затуляли обрій, наче втілення мрії, а світом правив чек соцзабезпечення), Генрі навчив Едді грати в баскетбол. Едді був на вісім років молодший за Генрі й значно дрібніший, але рухався набагато швидше. Він мав природне відчуття гри. Щойно Едді опинився на потрісканому бугруватому бетоні майданчика з м'ячем у руках, всі потрібні рухи наче вистрибували з його нервових закінчень. Він був прудкіший, але це не мало особливого значення. Турбувало інше: він грав краще за Генрі. І якщо після ігор це було йому невтямки, то похмурі погляди Генрі й сильні стусани вище ліктя, якими нагороджував його старший брат дорогою додому, мусили все пояснити. Мабуть, ці стусани Генрі вважав жартиками. «Два за те, що ухилився!» — весело вигукував Генрі, а потім гах! Просто в біцепс Едді, виставивши одну кісточку, — але на жарти вони не скидалися. Це було більше схоже на попередження. Так, наче Генрі сказав: «Краще не дури мене й не виставляй ідіотом, коли ведеш м'яч до кошика, брате. Не забувай, що я Наглядаю за тобою». Та сама історія повторювалася з читанням… бейсболом… грою в хованки… математикою… навіть скакалкою, хоч у неї й грали самі дівчата. Те, що він краще вмів це все робити чи міг би вміти краще, було таємницею, яку слід було будь–що зберегти. Бо Едді був молодший брат. Бо Генрі за ним Наглядав. Та все ж переважно прихована причина була найпростішою: все це мусило зберігатися в таємниці, бо Генрі був старшим братом Едді, й Едді його обожнював.
Два дні тому, коли Сюзанна оббіловувала кролика, а Роланд заходився коло вечері, Едді був у лісі південніше від табору. Там він побачив цікавий наріст, що стирчав зі свіжого пенька. І на нього накотило дивне відчуття (саме це, подумав Едді, люди й називають словом «дежа–вю»). Він помітив, що невідривно дивиться на відросток, який формою нагадував дверну ручку негарної форми. Тьмяно усвідомив, що в роті пересохло.
За кілька секунд Едді зрозумів, що дивиться на відросток, який стирчить із пенька, а сам тим часом думає про майданчик за будинком, у якому вони з Генрі жили… згадує, який теплий був бетон під його дупою і як нестерпно смерділо сміття в контейнерах, що стояли у провулку за рогом. У цих спогадах він тримав у лівій руці шматок дерева, а в правій — ніж для овочів, узятий з ящика біля раковини. Гілка, що стирчала з пенька, викликала в пам'яті той короткий період життя, коли він до нестями обожнював різьбити з дерева. Цей спогад був похований так глибоко, аж Едді не одразу зрозумів, із чим він пов'язаний.
Найбільше в різьбярстві йому подобався навіть не сам процес. Він любив дивитися на дерево перед тим, як взятися до роботи, і уявляти, що з нього вийде. Часом йому ввижалася машинка чи вантажівка. Іноді — собака чи кіт. А одного разу, згадав він, привиділося обличчя ідола — примарної брили з острів Пасхи, що їх він бачив у одному з випусків альманаху «National Geographic» у школі. Виявилося, що це навіть добре. Гра полягала в тому, щоб зрозуміти, яку частину уявленого можна вирізьбити, не зламавши шматок дерева. Відтворити все не вдавалося ніколи, але якщо бути обережним, то часом можна зробити багато.
У гілці, що стирчала з пенька, щось таке було. І Едді подумав, що за допомогою Роландового ножа зможе випустити на свободу більшу частину цього «чогось». Той ніж був найгострішим і найзручнішим інструментом з усіх, які йому доводилося використовувати в житті.
Щось усередині дерева терпляче чекає, коли хтось — наприклад, він, Едді! — прийде й випустить його. На волю.
«Ой, гляньте, дівчисько! А що це дівчисько сьогодні робить? Будиночок для своїх ляльок? Чи горщик, аби було куди пісяти своїм манюнім пісюнчиком? Рогатку, щоб вдавати, ніби полюєш на кроликів, наче великі хлопці? О–хо–хо… ну хіба не краса?»
Зненацька Едді відчув, що згоряє від сорому, що це все неправильно. У ньому ожило сильне відчуття таємниці, яку слід будь–що зберігати, нікому не виказувати, а потім він згадав — вже вкотре згадав, — що Генрі Дін, який з віком став великим мудрецем і видатним наркашем, був мертвий. Цей спогад досі не втратив здатності заскочити зненацька, і вражав він по–різному іноді приходила туга, іноді — почуття вини, а часом — гнів. Цього дня, за два дні до того, як зеленими лісовими коридорами на них посунув велетень– ведмідь, сталася дивовижна річ. Едді відчув полегшення й величезну радість.
Він був вільний.
Едді позичив у Роланда ножа. Скористався ним, щоб обережно вирізати гілку з пенька, а потім приніс її назад, сів під Деревом і почав крутити в руках. Він дивився не на неї, а всередину неї.
Сюзанна закінчила поратися з кроликом. М'ясо вже варилося в казанку над багаттям, а шкурку вона натягнула на дві палі і прив'язала мотузками з сиром'ятної шкіри, знайденими в Роландовому кошелі. Пізніше, після вечері, Едді почне вичиняти шкуру. За допомогою рук Сюзанна легко просувалася до того місця, де, прихилившись спиною до стовбура високої старої сосни, сидів Едді. Біля багаття Роланд кришив у казанок якісь чародійські — і, поза всяким сумнівом, смачнющі — лісові трави.
— Що робиш, Едді?
Едді зрозумів, що ледве притлумлює в собі абсурдне бажання сховати деревинку за спину.
— Та так, нічого. Захотілося щось, так би мовити, вирізьбити. — Помовчавши, він додав: — Але в мене все одно нічого путнього не вийде. — Здавалося, Едді прагне переконати її в тому, що він нездара.
Сюзанна спантеличено подивилася на нього. Якусь мить відповідь наче готова була зірватися з її вуст, але потім жінка просто знизала плечима й залишила його на самоті. Вона не мала жодного уявлення, чому
