примарне гудіння — то вітер грався в гнилих сталевих кріпленнях, що з'єднували троси з бетонною основою.
— Ти думаєш, міст можна перейти? Це безпечно? — спитав Джейк.
— Завтра дізнаємося, — відповів йому Роланд.
Наступного ранку Роландів загін стояв біля довгого іржавого мосту. Всі дивилися на протилежний бік, туди, де лежало місто Лад. Мрії Едді про те, що вони зустрінуть мудрих лісових ельфів, які протягом багатьох років дбайливо зберігали хитромудрі технології і зараз принесуть їх на тарілочці гостям, випарувалися.
Тепер, коли до міста було рукою подати, він бачив прогалини в забудованих районах, і будинки, що стояли там, де утворилися ці діри, були або спалені, або підірвані. Обриси міських будівель нагадували хвору щелепу, з якої випало вже багато зубів.
Так, здебільшого будинки ще стояли, але всі вони мали такий сумний і нежилий вигляд, що Едді дуже сильно засмутився (а слід сказати, що цей настрій зазвичай був йому зовсім не притаманний). А міст, що відділяв подорожніх від того сліпого лабіринту з бетону і сталі, більше скидався на руїну, ніж на непохитну твердь. Вертикальні троси ліворуч безвільно провисли, а ті, які ще лишилися праворуч, мало не скреготали від напруження. Основа мосту була споруджена з пустих усередині бетонних плит, сформованих у вигляді трапецій. Деякі плити піднялися вгору, зяючи внутрішньою порожнечею, інші покосилися. Здебільшого перекошені плити просто потріскалися, але були й розламані, в яких утворилися такі прогалини, що в них спокійно могла провалитися вантажівка — і то велика вантажівка. Крізь ці дірки прозирали сіро–зелені води Сенда і брудний берег. Едді прикинув, що відстань між мостом і водою десь посередині становить три сотні футів. І, мабуть, ця оцінка була дуже неточною.
Глянувши на величезні залізобетонні конструкції, до яких кріпилися основні троси, Едді подумав, що один з правих кесонів виглядає так, ніби він уже наполовину вирваний з землі. Але вирішив не привертати до цього увагу супутників. Вистачало й того, що міст повільно, але помітно хитався з боку в бік. Від самого його вигляду в Едді починалася морська хвороба.
— Ну? — спитав він у Роланда. — Що скажеш?
Роланд показав кудись рукою. Уздовж правого боку мосту тягнулася доріжка завширшки зо п'ять футів. Її зробили з окремих бетонних плит, тож можна було сказати, що це окремий місток. Цей окремий настил підтримував нижній трос — чи, можливо, це був товстий сталевий стержень, — прикріплений до основних тросів величезними вигнутими скобами. З цікавістю людини, що невдовзі може довірити своє життя об'єкту вивчення, Едді оглянув найближчу з них. Ця скоба на вигляд була іржава, але міцна. На металі були вибиті літери «ЛИВАРНЯ ЛАМЕРКА». Читаючи їх, Едді з подивом збагнув, що вже не знає, якою мовою це написано: Високою чи його рідною.
— Гадаю, ми зможемо там пройти, — сказав Роланд. — Там тільки одне пошкоджене місце. Бачиш, де?
— Еге ж… його важко не помітити.
Міст, що простягався щойнайменше на три чверті милі, ніхто не доглядав уже тисячу років. Але, як здогадувався Роланд, найбільших руйнувань він зазнав протягом останніх п'ятдесяти. Троси праворуч рвалися, і міст дедалі більше западав ліворуч. Але найбільший вигин був посередині мосту, між двома кріпильними вежами, кожна з яких була чотириста футів. У точці, де напруження вигину було найсильнішим, настил не витримав, і тепер у ньому зяяла діра у формі ока. Розлам у пішохідній доріжці був вужчий, але все одно щонайменше дві сусідні плити з бетону звалилися в Сенд, і на їхньому місці лишилася прогалина двадцять чи тридцять футів завширшки. Там, де раніше були ці плити, прозирав іржавий стрижень чи дріт, на якому трималася доріжка. Щоб перебратися через провалля, їм доведеться ним скористатися.
— Гадаю, ми зможемо перейти, — сказав Роланд, спокійно показуючи на щось рукою. — Долати провалля — не надто приємна розвага, але принаймні поруччя на місці, тож нам буде за що триматися.
Едді незворушно кивнув, а в самого шалено калатало серце. Оголена опора пішохідної доріжки скидалася на велику трубу зі сталевих сегментів. Її ширина в перерізі становила не більше чотирьох футів. Подумки він вже уявляв собі, як вони перебираються через провалля, ступаючи по широкій і дещо заокругленій трубі, тримаючись за поруччя, а міст під ними повільно хитається, як судно в легкий шторм.
— Господи, — сказав він. Спробував сплюнути, але не вдалося — надто вже сухо було в роті. — Роланде, ти впевнений?
— Наскільки я розумію, іншого шляху нема. — Роланд показав кудись униз за течією річки, й Едді побачив ще один міст. Той уже давно впав у річку. Його іржаві рештки безладно стирчали з води купою металобрухту.
— Джейку, ти як? — спитала Сюзанна.
— Без проблем, — з готовністю відгукнувся Джейк. Він навіть усміхався.
— Малий, я тебе ненавиджу, так і знай, — сказав Едді.
Роланд стурбовано подивився на Едді.
— Якщо ти відчуваєш, що не зможеш перейти, краще скажи одразу. Мені не треба, щоб ти застряг на півдорозі і відмовлявся йти далі.
Едді довгим поглядом оцінив хитку поверхню мосту і врешті–решт кивнув.
— Нічого, я впораюся. Я трохи боюся висоти, але менше з тим.
— Гаразд. — Роланд оглянув їх усіх. — Раніше почнемо, раніше закінчимо. Я піду першим і понесу Сюзанну на руках. За мною Джейк. Едді останній. Впораєшся з візком?
— Та без проблем, — превеселим тоном сказав Едді.
— Тоді ходімо.
Щойно Едді ступив на доріжку, як усе його єство почала затоплювати холодна хвиля страху і в душу закралася підозра, чи не припустився він, бува, дуже небезпечної помилки, погодившись на цю авантюру. На твердій землі здавалося, що міст хитається лише трохи. Але опинившись на ньому, Едді відчув себе наче на маятнику найбільшого в світі дідусевого годинника. Рух був дуже повільний, але рівномірний, і амплітуда коливань, як виявилося, було значно більшою, ніж Едді підозрював спочатку. Поверхня доріжки була вся в тріщинах і похилилася ліворуч щонайменше на десять градусів. Під ногами рипіли купки стертого на порох бетону, бетонні плити терлися одна об одну, тихенько повискуючи. Місто попереду повільно гойдалося вперед і назад, наче штучно створений обрій у найповільнішій у світі відеогрі.
Над головою, в туго натягнутих тросах, завивав вітер. Унизу земля круто йшла вниз, обертаючись болотистим північно–західним берегом ріки. Ось Едді пройшов тридцять футів… потім шістдесят… потім сто десять. Невдовзі він опиниться над водою. З кожним кроком візок ударяв його по лівій нозі.
Коли щось пухнасте тернулося об його ногу, Едді нажахано вхопився правою рукою за іржаве поруччя, ледве втримавшись, щоб не закричати. Але то був лише Юк — він діловито пробігав повз, ледь кинувши на нього погляд, яким наче хотів сказати: «Вибачте, я поспішаю».
— Дурна тварюка, — процідив Едді крізь міцно стиснені зуби.
На мосту з'ясувалося: дивитися на троси, що якимось дивом досі тримали настил і металеві кабелі, ще неприємніше, ніж униз. Подекуди крізь шар іржі проступали жмути металевих ниток — на вигляд вони були як металеві клапті вати. Дядько Реґ, маляр за фахом, який колись фарбував мости Джорджа Вашингтона і Трайборо, колись казав йому, що мостові троси й кабелі «скручуються» з тисяч металевих ниток. Схоже було, що на цьому мосту плетення вже не трималося купи. Зараз троси в прямому розумінні слова розпадалися, нитка за ниткою.
Якщо вже цей міст так довго не падав, то протримається ще трохи. Ти думаєш, що він звалиться у воду тільки тому, що його переходиш ти? Не варто так собі лестити.
Втім, ця думка його не заспокоїла. Судячи з усього, вони, можливо, перші, хто спробував перейти цей міст за багато десятків років. І, зрештою, мусить же цей міст колись упасти. Його вигляд переконливо свідчив, що чекати недовго. Вага їхніх тіл може виявитися тією соломинкою, що переломить спину верблюда.
Ідучи, Едді скинув черевиком уламок бетону і тепер, знемагаючи від нудоти, дивився, як він летить
