Він одразу просунув голову в отвір у завісі, і м'ячі полетіли в нього.
Цей новий коротулька, виявилося, був хорошим актором. Він спритно уникав ударів.
Знаючи, проте, що публіці не подобається, коли м'ячі летять мимо, він час від
часу нахиляв голову й навмисне підставляв під удар лоб. М'ячик, не завдавши
коротульці особливої шкоди, відскакував від лоба, а коротулька, вдаючи, ніби
удар був сильний, падав на підлогу й, висунувшись із-за завіси, дригав ногами в
повітрі. Це страшенно смішило глядачів і приваблювало нових перехожих. Хазяїн
був дуже задоволений, що йому трапився такий хороший працівник.
Козлика не полишала надія, що й цей сміливець не протримається довго, одначе той
протримався до закриття балагану.
— Тепер нам з тобою доведеться лягти спати без вечері, — гірко мовив Козлик.
— А хіба в тебе не лишилось більше грошей?
— Лишилося тільки двадцять сантиків, але ці гроші будуть нам потрібні, щоб
заплатити за нічліг.
— А може, краще ці гроші проїсти, а переночувати просто на вулиці? — спитав
Незнайко.
— Що ти! Що ти! — злякано замахав Козлик руками. — Хіба ти забув, що я тобі про
острів Дурнів розповідав? Краще без їжі потерпіти, ніж попасти поліцейським у
руки.
— Не бійся, як зголоднієш дуже, то й на острів Дурнів захочеш, — пробурчав
Незнайко.
— Що ж, буває і так, — погодився Козлик.
Отак собі розмовляючи, друзі йшли містом. Що далі відходили від центру, то рідше
траплялися їм освітлені вітрини магазинів і яскраві вогники реклам. Будинки
ставали нижчі, а вікна тьмяніші. Асфальтовані тротуари кінчились, почалися
просто бруковані, з вибоїнами й великими купами сміття. Усе це справляло на
Незнайка гнітюче враження. Самі назви вулиць могли викликати неприємне почуття.
Якщо в багатьох кварталах міста частіше траплялись такі назви, як Світла вулиця,
Щаслива вулиця, бульвар Радості, то тут здебільшого були такі назви, як вулиця
Злиднів, Темна вулиця, Брудна вулиця, Болотна або Гнила.
Помітивши, що вони забрели в якусь глушину, Незнайко спитав:
— Хіба ми не підемо сьогодні в «Економічний» готель?
— Ні, братику, — відповів Козлик. — «Економічний» готель нам сьогодні не по
кишені. В нас на кожного всього по десять сантиків, а за таку суму можна
переночувати лише у Дрянинга в «Тупичку». Це так готель називається, — пояснив
Козлик.
Пройшовши по Великій Глухій вулиці, наші друзі звернули на Малу Глуху й, минувши
Перший, Другий і Третій Глухі провулки, завернули в невеличкий закуток, який
називався Сміттєвий тупичок. У кінці цього закутка стояв великий сірий будинок,
що скидався на величезний сміттєвий ящик.
Над вхідними дверима, які раз у раз відчинялися, пропускаючи все нових
коротульок, висіла вивіска з написом: «Загальнодоступний готель Тупичок».
Тепер уже жевідомо точно, чи то готель називався так, що містився в тупичку, чи
вулиця була названа тупичком тому, що тут був готель з такою назвою.
Незнайко та Козлик увійшли в двері і опинилися перед конторкою з віконцем.
Зазирнувши у віконце, Козлик запитав:
— У вас знайдеться два місця по десять сантиків?
Хтось, кого Незнайко, стоячи збоку, не бачив, відповів:
— Знайдеться. Мінус другий поверх, місця двісті п'ятнадцяте й двісті
шістнадцяте.
Козлик подав у віконце гроші й одержав два залізних жетони, на яких були
викарбувані цифри: 215 і 216.
— А що означає мінус другий поверх? — поцікавився Незнайко. — Чому мінус?
— Цей будинок не тільки піднімається вгору, але й опускається вниз, під землю, —
пояснив Козлик. — Усі горішні поверхи — плюс, а ті, що вниз, — мінус. Мінус
другий поверх — це значить другий підземний поверх.
— А чому нам не можна вгору?
— Вгору дорожче, — відповів Козлик. — От розбагатіємо, то й переберемось угору.
Спустившись брудними дерев'яними сходами на два поверхи вниз, наші друзі ввійшли
у двері і опинилися у величезній кімнаті з низькою, вигнугою, задимленою стелею.
Перше враження у Незнайка було таке, ніби він знову попав у каталажку. Такі ж
полиці, на яких лежали коротульки, така ж чавунна груба з довгими трубами, що
тяглися через усю кімнату, така ж тьмяна лампочка під стелею. Уся різниця
полягала в тому, що тут було набагато брудніше й тісніше. Полиці були не з
пластмаси, як у каталажці, а з грубих, почорнілих несгруганих дерев'яних дощок,
і стояли вони так щільно, що між коротульками, які лежали на них, здавалося,
важко було просунути палець.
На відміну від арештованих, які сиділи в каталажці, тутешні пожильці
користувалися значно більшою свободою. Кожний тут вважав, що має право робити
все, що йому заманеться. Тут не тільки пекли картоплю в приску, але й варили в
бляшанках з-під консервів юшку, смажили якісь довгі, безформні коржі з тіста,
розвішуючи їх на гарячих бляшаних трубах. На цих же трубах висіли, поряд з
коржами, чиїсь шкарпетки, чиясь випрана білизна, геть порване ганчір'я, що було
колись одежею, навіть чиїсь черевики.
Від усього того, що смажилося, варилося, пеклося, сохло й просто чаділо, в
приміщенні був такий задушливий сморід, що в Незнайка перехопило дух і потемніло
в очах. Відчувши, що у нього паморочиться голова, він захитався й почав хапатися
руками за стіну. Побачивши, що Незнайко раптом зблід, Козлик підхопив його під
руки й сказав, що це нічого, що це у нього з незвички й поступово мине.
— Старайся тільки не дихати носом. Дихай ротом, — радив Козлик.
Незнайко ретельно затиснув пальцями носа. Потроху він віддихався і прийшов до
тями.
— Тепер тобі треба полежати, і все буде гаразд, — втішав його Козлик.
Підтримуючи Незнайка під руку, він провів його між рядами полиць, наче по
лабіринту. Побачивши прибиті до полиць таблички з цифрами 215 і 216, Козлик
зупинився.
— Ось і наші місця, — сказав він.
Не довго думаючи, Незнайко заліз на полицю і побачив, що тут не було навіть
матраца, а замість подушки лежав звичайний дерев'яний чурбак.
— Що це? — здивувався він. — Як же тут спати?
— Спи та й годі, — озвався коротулька з сусідньої полиці. — Якщо захочеш, то й
на голій дошці заснеш, а не захочеш, то й на м'якій перині без сну валятимешся.
— Це правда, братику, — підхопив другий коротулька. — Колись і в цій нічліжці
були матраци та подушки, так, повіриш, дійшло до того, що ніхто спати не міг.
— А чому? — поцікавився Незнайко.
— Тому що в матрацах завелися блощиці та інші шкідливі комахи. Від них, повіриш,
нікому життя не було. Зате коли матраци стали вже непридатні, хазяїн готелю пан
Дрянинг вирішив нових не заводити, а старі велів спалити разом з блощицями.
Справжнє благодіяння вчинив! З тих пір добре стало.
— І нам добре, й панові Дрянингу теж непогано: не треба витрачатися на матраци,
— пристав до розмови третій коротулька.
— Ти, братику, на Дрянинга не сердься, — сказав перший. — Він коротулька
хороший. Справжній благодійник наш. Так і в газетах пишуть. Якби не він, скільки
коротульок лишилося б без нічлігу! В якому ще готелі ти знайдеш місце за десять
сантиків?.. Ех, ти! Недарма тебе називають Норовистим!
— А тебе недарма звуть Поступливим, — відповів Норовистий. — Думаєш, Дрянинг цю
нічліжку для нашого з тобою задоволення побудував? Аякже! Для власної вигоди!
— Яка ж вигода в десяти сантиках? Якби він гнався за вигодою, то побудував би
готель, у якому можна фертинг за номер брати, а то й два. А він про бідних
піклується, про тих, у кого нема фертингів. Так і в газеті писали!
— Який же ти тюхтій, братику! Мало що в газетах напишуть! Щоб хороший готель
побудувати, треба багато грошей затратити. Та й на обстановку треба витратитись.
У хорошому готелі тобі дадуть
