худенький, голова огірком, говорив швидко, наче горохом сипав.
Замість літери «X» у нього виходило «Ф», а замість «П» — теж «Ф».
— Все це не фравда! — сказав він. — Сонце не муфа, й літати фо небу воно не
може. Наука встановила, що сонце стоїть на місці, а земля крутиться. Усі ми
крутимось разом з землею, тому нам і здається, ніби сонце фодить фо небу. А якщо
це тільки здається, то фіба не однаково, як воно фодить, — швидко чи фовільно,
зліва нафраво чи сфрава наліво, з зафоду на сфід чи зі сфоду на зафід?
Тут до столу підбіг новий промовець і закричав:
— Як це — однаково? Треба, щоб усім здавалося, що є, а не те, чого зовсім нема.
Бракувало ще, щоб ми перестали розрізняти, де праворуч, де ліворуч! А що буде,
коли всі стануть потилицею наперед ходити?
— Ну, до цього ще далеко! — закричав хтось.
Суперечка розгорілася. Незнайкові було цікаво дізнатись, до якої думки дійдуть
архітектори. Йому навіть спати перехотілось. Але Пістрявенький розіспався так,
що Кнопочка не могла його розбудити. Тоді вона вирішила дати йому спокій, і
спочатку все йшло добре, але потім він почав падати зі стільця, і Кнопочці
довелося міцно тримати його за комір, щоб він не гримнув на підлогу. Далі діло
пішло ще гірше, бо Пістрявенький почав голосно хропіти, і хоч як Незнайко його
штовхав, він не вгавав. Скінчилося тим, що Незнайко й Кнопочка підхопили його
під руки й потягли до виходу. Пістрявенький ледь-ледь перебирав ногами, а голова
його хиталася туди-сюди, як колосок під час бурі.
— Бач, як його розморило! — казав Незнайко. — Ну нічого, зараз ми витягнемо його
на вулицю. Може, на свіжому повітрі він розходиться.
Розділ дев'ятнадцятий
В театрі
Вийшовши на вулицю, Незнайко й Кнопочка поволокли Пістрявенького в садочок, який
був поряд з будинком. У центрі садочка був фонтан, а довкола стояли столи й
стільці. Вони, мабуть, були тут для того, щоб архітектори могли посидіти й
подихати свіжим повітрям у перервах між засіданнями.
Підтягнувши Пістрявенького до фонтана, Незнайко й Кнопочка стали бризкати йому в
обличчя водою. Пістрявенький одразу прочумався й сказав:
— Це що? Навіщо вмиватися? Обідати будемо?
— От правильно! Вмивайся, і будемо обідати, — сказав Незнайко, дістаючи чарівну
паличку.
Всі троє умилися водою з фонтана й сіли за стіл, на якому за помахом чарівної
палички з'явилася скатертина-самобранка з різними наїдками.
Пообідавши, мандрівники хотіли повернутися знову на засідання архітектурного
комітету, але в цей час на вулиці залунала музика. Незнайко, Кнопочка й
Пістрявенький вибігли з садочка й побачили двох коротульок, що йшли вулицею і
грали на якихось незвичайних музичних інструментах. В одного висіло на ремінці
через плече щось схоже на бочечку, денця якої були втикані білими ґудзиками.
Коротулька натискував ґудзики пальцями, від чого з бочечки вилітали звуки,
точнісінько такі, як з гармошки чи акордеона. Другий музикант тримав у руках
невеличку трубочку з клапанами. Він натискував пальцями клапани, й трубочка ніби
сама висвистувала, її звуки були чисті й ніжні, як у сопілки, а мелодія така
весела, що хотілося слухати її й слухати.
Усі троє — і Незнайко, й Кнопочка, й Пістрявенький, — не сказавши одне одному ні
слова, подалися слідом за музикантами. А музиканти крокували вулицею й весь час
грали. Коли одна мелодія кінчалася, вони тут же починали іншу. Перехожі привітно
поглядали на них і поступались їм дорогою. Видно було, що в Сонячному місті
любили гарну музику й з задоволенням слухали.
Через деякий час музиканти зупинились, і той, що з бочечкою, сказав:
— Стій-но, братику, тиск упав. Треба накачати повітря. — Він дістав з кишені
велосипедний насос і, приєднавши до бочечки, став накачувати в неї повітря.
Незнайкові дуже хотілося дізнатися, що це за інструмент, і він запитав:
— Скажіть, будь ласка, що це за бочечка, на якій ви грали?
— Це не бочечка, а пневматична гармошка, — сказав музикант.
— А для чого ви в неї накачуєте повітря? — запитала Кнопочка.
— Як же без повітря? — здивувався музикант. — Без повітря вона грати не буде.
Він тут же відокремив од бочечки денце й показав усередині отвори з тонкими
металевими платівками.
— Ось дивіться: повітря, проходячи крізь ці отвори, коливає металеві платівки, й
утворюється звук. У звичайній гармошці, щоб проходило повітря, вам доводиться
без упину розтягувати міхи. Граючи на пневматичній гармошці, вам не треба
розтягувати міхи, бо повітря заздалегідь накачується у спеціальний резервуар.
Ось він, резервуар, дивіться.
— А оце пневматична флейта, яка теж працює на стиснутім повітрі, — сказав другий
музикант, показуючи мандрівникам свою флейту. — Граючи на звичайній флейті,
музикантові доводиться весь час дути в неї, поки в нього не заболить від дуття
голова. А на пневматичній флейті я можу грати хоч цілий день, і голова не
болітиме. Раніш у нас усі грали на простих флейтах, а тепер вони вже вийшли з
ужитку.
Музиканти знову заграли й пішли далі. Незнайко та його супутники теж пішли по
вулиці. Вони слухали музику й спостерігали вуличне життя коротульок. Час був
обідній, тому багато малюків і малючок сиділи за столами і обідали на свіжому
повітрі. Багато хто, пообідавши, залишилися тут же й грали в шахи, шашки та інші
настільні ігри. Деякі читали газети, журнали або переглядали книжки з
картинками.
Треба сказати, що характер у жителів Сонячного міста був дуже товариський. Якщо
кому-небудь у книжці траплялося смішне місце, то, посміявшись сам, він тут же
підходив до інших коротульок і читав це місце вголос, щоб усім було смішно. Якщо
хто-небудь, знайшовши в журналі смішну картинку, починав сміятися, то інші без
ніякої церемонії підходили подивитись на цю картинку і теж сміялися…
День котився до вечора. Сонечко вже припікало менше, й на вулиці з'являлося
дедалі більше малюків та малючок. Назустріч дедалі частіше попадались музиканти.
Малюки грали головним чином на пневматичних гармошках, флейтах і трубах, а
малючки — на музичних тамбуринах. Музичний тамбурин — це такий кругленький
інструмент, схожий на сито. З одного боку в нього був бубон, а з другого напнуті
струни, як у арфи. Крім того, по боках ще є дзвоники, які можуть дзвеніти
різними голосами.
Тепер музика долинала з усіх боків, і це було дуже зручно, бо можна було стояти
на місці й слухати, скільки душа бажає.
Зупинившись біля будинку з великою напівкруглою аркою в стіні, завішеною
красивою завісою, Незнайко та його супутники побачили, як декілька малюків
почали виносити з приміщення стільці й ставити їх на вулиці перед завісою.
— Це для чого стільці? Що тут буде? — запитав Незнайко.
— Естрадний театр, — відповів один малюк. — Сідай на стілець — побачиш.
— Сядемо? — запитав Незнайко Кнопочку й Пістрявенького.
— Сядемо, — згодилися вони.
Усі посідали в першому ряду, перед самісінькою завісою. Поступово глядачі
зайняли всі стільці. На вулиці скоро стемніло. Пролунав дзвоник. По краях арки
спалахнули яскраві ліхтарі, й перед освітленою завісою з'явився коротулька в
новенькому чорному костюмі з білою краваткою у вигляді метелика. Такі краватки
полюбляють носити артисти, бо це відрізняє їх від звичайних, простих коротульок.
Його чорне волосся було гладенько причісане й блищало при світлі спрямованих на
нього ліхтарів.
— Здрастуйте! — закричав цей чорненький коротулька. — Починаємо естрадний
концерт. Дозвольте відрекомендуватись. Я конферансьє. Зовуть мене Фантик. Я
пояснюватиму вам, які виступатимуть артисти. Зараз перед вами виступить
знаменитий артист-трансформатор, на ім'я
