Пам'ятаєте, як Голочка сказала Клепці: «Ви не кінь і не. в стайні.
Іржатимете вдома». Ха-ха-ха! Тепер, як тільки хто-небудь із нас засміється, ми
кажемо: «Ви не кінь і не в стайні. Підіть додому, поіржіть, а тоді приходьте
знову».
Ниточка й Незнайко весело засміялися.
— Скажіть, вам сподобалось у нашому місті? — запитала Ниточка.
— Дуже сподобалось, — відповів Незнайко. — У вас тут машини всілякі, й кіно, й
театри, й магазини, й навіть їдальні. Все у вас є!
— А у вас хіба не так, як у нас?
— Де там! — махнув Незнайко рукою. — У нас, коли захочеш яблучка, то треба
спочатку на дерево вилізти; захочеш полунички, то її спершу треба виростити;
горішка захочеш — у ліс треба йти. У вас просто: йди в їдальню і їж, чого душа
забажає, а в нас попрацюй спочатку, а потім уже їж.
— Але ж і ми працюємо, — заперечила Ниточка. — Одні працюють на полях, городах,
інші виробляють усілякі речі на фабриках, а потім кожен бере в магазині, що йому
потрібно.
— То вам же допомагають машини працювати, — відповів Незнайко, — а в нас машин
нема. І магазинів у нас нема. Ви живете всі спільно, а в нас кожний будиночок —
сам по собі. Через це виходить велика плутанина. В нашому будинку, наприклад, є
два механіки, але жодного кравця. В іншому якомусь будинку живуть лише кравці й
жодного механіка. Якщо вам потрібні, приміром, штани, ви йдете до кравця, але
кравець не дасть вам штанів задарма, бо коли почне роздавати всім штани задарма…
— То сам скоро без штанів залишиться! — засміялась Ниточка.
— Гірше! — махнув рукою Незнайко. — Він залишиться не тільки без штанів, але й
без харчів, тому що не може ж він шити одяг і водночас добувати харчі!
— Це, звичайно, так, — погодилась Ниточка.
— Отже, ви повинні дати кравцеві за штани, скажімо, грушу, — говорив далі
Незнайко. — Та коли кравцеві не потрібна груша, а потрібний, наприклад, стіл, то
ви повинні піти до столяра, дати йому грушу за те, що він зробить стола, а потім
цей стіл виміняти в кравця на штани. Але тесляр теж може сказати, що йому не
потрібна груша, а потрібна сокира. Доведеться вам до коваля плентати. Може
трапитись і так, що, коли ви прийдете до тесляра з сокирою, він скаже, що сокира
йому вже не потрібна, бо він дістав її в іншому місці. От і залишитесь ви тоді з
сокирою замість штанів.
— Так, це справді велика біда! — засміялась Ниточка.
— Біда не в цьому, бо з кожного становища знайдеться вихід, — відповів Незнайко.
— У крайньому випадку, друзі не дадуть вам пропасти, і хто-небудь подарує вам
штани чи позичить на якийсь час. Біда в тому, що на цьому грунті у деяких
коротульок розвивається страшна хвороба — жадібність або скнарість. Такий
скнара-коротулька цупить до себе додому все, що під руку потрапляє: що треба й
навіть те, чого не треба. У нас є один такий малюк — Пончик. У нього вся кімната
завалена всіляким мотлохом. Він гадає, що все це може знадобитись йому для
обміну на потрібні речі. Крім того, в нього є дуже багато цінних речей, що могли
б комусь пригодитись, а в нього вони лише пилом припадають і псуються. Різних
курточок, піджаків — сила-силенна! Самих костюмів штук двадцять, а штанів,
напевно, пар п'ятдесят. Усе це в нього звалено на підлозі в купу, і він уже
навіть сам не пам'ятає, що в нього там є і чого нема. Деякі коротульки
користуються цим. Якщо кому-небудь знадобляться спішно штани або піджак, то
кожен може підійти до цієї купи й вибрати, що йому до вподоби, а Пончик навіть
не помітить, що річ пропала. Та коли помітить, то тут уже начувайся — зчинить
такий галас, хоч з дому тікай!
Ниточка дуже сміялася, слухаючи цю розповідь. Потім обличчя її стало серйозним,
і вона сказала:
— Соромно з хворих сміятись! Добре, що в нас ніхто не може захворіти цією
страшною хворобою. Для чого нам тримати в себе цілу купу костюмів, якщо
будь-коли можна взяти в магазині цілком пристойний костюм! До того ж моди
постійно міняються, і якщо костюм вийде з моди, його однаково не одягнеш. До
речі, — згадала Ниточка, — де ж ваші друзі — Кнопочка та цей… Сіренький, чи як
його?
— Не Сіренький, а Пістрявенький, — поправив Незнайко Ниточку. — Вони пішли з
Карасиком у Веселе містечко, а я залишився тут, щоб зіграти з автоматом у шахи.
— Ну й зіграли?
— Зіграв тричі й ні разу. не виграв.
Дізнавшись, що Незнайко грав з великим автоматом, Ниточка сказала, що цей
автомат сконструйований шаховим чемпіоном Фігурою, тому обіграти його важко
навіть для досвідчених шахістів. Великим досягненням вважається зіграти з ним
хоча б у нічию, а тому, хто виграє, надається право грати з чемпіоном Фігурою на
першість.
Для таких малодосвідчених гравців, як Незнайко, в Шаховому містечку було багато
менш досконалих шахових автоматів. Електронна будова цих машин була простіша, і
обіграти їх було значно легше. А, крім того, в багатьох автоматах були зроблені
додаткові пристосування для розваги гравців. Так, наприклад, у одного була дуже
смішна фізіономія. До того ж він умів шморгати носом і чухати рукою власну
потилицю, що було дуже потішно. В другого фізіономія була зроблена з гнучкої
пластмаси, й, коли йому щастило зробити вдалий хід, на обличчі в нього
з'являлась урочиста посмішка. Як тільки він починав вигравати партію, рот його
розтягувався до вух; та коли раптом програвав, то корчив такі страшні гримаси,
що неможливо було дивитися без реготу. Був і такий автомат, у якого спалахувала
в носі електрична лампочка, від чого весь ніс світився червоним світлом, а
волосся на голові ставало дибки.
Крім того, тут ще були автомати, які свідчили про різні характери гравців. Один
з них, перед тим, як зробити хід, довго морщив лоба, м'яв для чогось рукою
власного носа, несміливо брав фігуру з дошки, довго тримав її в руці, неначе
роздумуючи, куди поставити, нарешті, зробивши хід, швидко хапав фігуру назад,
ставив на попереднє місце й знову вдавав, ніби думає. Такі витівки автомата
сердили деяких надто нетерплячих гравців, і від того їм не так скучно було
грати. Другий автомат, перед тим, як зробити хід, обов'язково хмикав, гмикав,
покахикував, крутив головою, знизував плечима, розводив руками; третій пускав у
хід усілякі слівця, наприклад: «Ах, ви так пішли? Ну, а ми так!» Або: «Зараз ми
вам покажемо, як грати в шахи». Або: «Зараз вам буде каюк». Це досягалося за
допомогою магнітофона, тобто звукозаписного апарата з магнітною стрічкою, на
якій записувалися різні фрази. Перед кожним ходом магнітофон автоматично
вмикався, і звучала та чи інша фраза.
Кожний автомат мав своє ім'я. Так, наприклад, великий, тридцятидвохмісний
автомат звався «Титаном». Той, що говорив: «Зараз вам буде каюк», так і звався
«Каюк». А той, що вмів чухати потилицю, звався чомусь «Барбосиком». Ниточка
познайомила Незнайка з усіма автоматами, й Незнайко зіграв з кожним по партії,
але виграти зумів тільки в одного «Барбосика».
— От бачите, ви вже досягаєте успіхів! — сказала Ниточка. — Вам треба частіше
приходити сюди й тренуватися.
Поки Незнайко грав у шахи, Кнопочка й Пістрявенький веселились у Веселому
містечку. Веселощі тут починалися ще до того, як відвідувачі потрапляли в
містечко, тобто біля самого входу. Цей вхід являв собою не ворота, не хвіртку,
не двері, а широку металеву трубу, схожу на тунель. Труба безперервно крутилась,
і кожен, хто намагався пройти крізь неї звичайним способом, неминуче падав,
оскільки ноги його заносило вбік. Для того, щоб утримати рівновагу, необхідно
було йти не прямо, а спритно перебираючи ногами навскосяк. Деякі коротульки
добре напрактикувались у цьому далі й проходили крізь трубу, навіть не
похитнувшись. Але таких було мало. Більшість відвідувачів не могли потрапити в
містечко, не вивалявшись попередньо в трубі.
Перед цією трубою завжди стояла юрма коротульок і сміялася зі спроб сміливців
пройти крізь трубу. Кнопочка, Карасик і Пістрявенький приєдналися до юрми й теж
стали сміятись. Особливо гучно реготав Пістрявенький. Йому здавалося, що пройти
по трубі зовсім не важко, а всі падають через власну незграбність. Нареготавшись
досхочу, Пістрявенький вирішив показати своє уміння і безстрашно ввійшов у
трубу. Не встиг він ступити й трьох кроків, як упав і став перекочуватися в
трубі, наче поліно. Цукерки, що були в його кишені, висипались. Пістрявенький
підбирав їх,
