- Кажеш, якщо потрапиш назад на судно? - повторив він за мною. - А хто ж тобі може завадити?
- Та вже ж не ви, звичайно, - відповів я.
- Атож, братику! - скрикнув він. - Слухай, а як тебе звати?
- Джім, - сказав я йому.
- Джім, Джім... - вимовив він раз і другий, вочевидь дуже задоволений. - Знаєш, Джіме, жив я давніше так, що сором і казати. Ось, приміром, дивлячись на мене, хіба ти можеш повірити, що в мене була доброчестива мати? - поспитав він.
- Це таки справді важкувато... - погодився я.
- А отже, таки вона була дуже доброчестива,- провадив він. - І я ріс чемним хлопчиком, що міг відторохтіти цілого катехізиса навіть без зупинки. А ось тепер, бач, до чого дійшло - хоч почалося це, ще коли я малим бігав гратись у мідяки на могильних плитах. Атож, почалося з цього - мати моя, доброчестива жінка, перестерігала, що воно добром не кінчиться, і таки вийшло по її слову! Але само провидіння закинуло мене сюди. В самоті на цьому острові я передумав усе й навернувся до благочестя. Тепер мене вже не звабиш ромом, хоча від чарчини на щастя я й не відмовлюся, коли [73] буде нагода... Я тепер вирішив стати чесною людиною, і мене з цього не зіб'єш. А ще, Джіме, - він озирнувся на всі боки і стишив голос до шепоту: - Я тепер - багатій!
Цю мить мені стало ясно, що бідолаха збожеволів у своїй самотності. Певно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячково повторив:
- Багатій! Багатій! Послухай, Джіме, я й тебе виведу в люди! Ох, Джіме, ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший спіткав мене! - Та раптом лице йому спохмурніло, він стис мені руку й застережливо підніс вказівного пальця. - Скажи мені правду, Джіме. Це не Флінтів корабель?
Мене враз осяяла думка: це ж він може бути нам спільником! І я поспішив відповісти йому:
- Ні, це не Флінтів корабель. Флінт помер. Але я скажу вам правду, як уже зайшла про це мова: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це - велике лихо для всіх нас.
- Але ж там нема... людини... на одній нозі? - насилу видушив він із себе.
- Сілвера? - перепитав я.
- Атож, Сілвера, - підтвердив вій. - Це його ім'я.
- Він у нас за кухаря. І перший заводіяка.
Бен Ґан усе ще тримав мене за руку і при цих словах мало не скрутив її.
- Якщо тебе підіслав Довгий Джон, - сказав він, - то мені капець, я це знаю. Але чи ти уявляєш, де ти сам опинився?
Водномить я зважив, що мені робити, і замість відповіді розповів йому про всю нашу подорож і про те, в якому важкому становищі ми опинилися. Він вислухав усе це з жадібною цікавістю і, коли я закінчив, погладив мене по голові.
- Ти добрий хлопак, Джіме, - сказав він. - Але зараз ви всі зав'язані мертвим вузлом, далебі. Що ж, ти можеш здатися на Бена Ґана - Бен Ґан знає, що робити. А як ти гадаєш, чи добре поставиться сквайр до того, хто допоможе йому виплутатися з такої біди?
Я сказав йому, що сквайр - найзичливіша людина у світі.
- Воно-то, може, й так, - відказав Бен Ґан, - але я не збираюся просити в нього лакейської лівреї чи посади брамника. Мене це не приваблює, Джіме. Я хочу знати інше: чи згодиться він дати мені хоча б тисячу фунтів з тих грошей, які, можна сказати, й без того мої?
- Певно, що згодиться, - сказав я. - Кожному матросові припаде своя пайка.
-1 він одвезе мене на батьківщину? - спитав Бен, пильно вдивляючись у моє обличчя. [74]
- Аякже! - вигукнув я. - Сквайр - справжній джентльмен. До того ж, коли ми здихаємось цих розбишак, ваша поміч на судні нам дуже знадобиться.
- Отже, - сказав він, - ти так гадаєш. І зітхнув з неабиякою полегкістю.
- А тепер ось що я тобі скажу, - провадив він далі. - Ось що я тобі скажу, і ні слова більше. Я був матросом у Флінта, коли він закопував скарби - він і ще шестеро здорових моряків. Вони пробули на березі майже тиждень, а ми залишалися на старому "Моржі". Аж це одного дня почули ми сигнал з берега й тоді побачили шлюпку, в якій сидів сам-один флінт, і голова в нього була зав'язана синім шарфом. Сонце саме сходило, і Флінт був блідий, як смерть. Але він був живий, а решта шестеро були вбиті... Вбиті й закопані на острові. Як він упорав їх, ніхто з нас на судні так і не дізнався. Чи в них там була бійка, чи вбивство, чи нагла смерть, та він один здолав шістьох!.. Біллі Боне був тоді за штурмана, а Довгий Джон за старшого матроса. І вони спитали його, де сховано скарби. "Чого ж, - сказав він їм, - можете зійти на берег, коли хочете, і пошукати, де вони. Але, хай мене грім поб'є, коли судно чекатиме на вас!" Отак він їм сказав, той Флінт. А за три роки я вже плавав на іншому судні. І знову ми побачили цей острів. "Хлопці, - кажу я, - тут Флінт закопав свої скарби. Пристаньмо до берега та пошукаймо їх". Капітанові це не сподобалося, але всі матроси були за мною, і ми зійшли на берег. Дванадцять днів ми шукали, і з кожним днем вони дивились на мене все лютіше, а тоді одного ранку всі матроси вернулися на судно. А мені сказали: "Ти, Бенджаміне, залишайся тут. Ось тобі мушкет, лопата й кайло... Залишайся собі й шукай Флінтові гроші".
Звідтоді, Джіме, я вже три роки живу тут і ні разу не бачив християнських харчів. Ти тільки глянь на мене, глянь! Чи ж схожий я на шибайголову-матроса? Ні, кажеш? Бо я ж таки справді не був ним ніколи, атож.
Сказавши це, він якось дивно підморгнув і боляче вщипнув мене за руку.
- Отак і скажи своєму сквайрові, Джіме: Бен і не був ніколи схожий на шибайголову-матроса, - провадив він далі. -1 ще скажи, що Бен три роки жив сам на острові, день і ніч, у погоду й негоду, і часом, може, думав про молитву (так і скажи), і часом, може, згадував свою стареньку матір, дай Боже, щоб вона була жива (так і скажи), але здебільша бідолашний Ґан (так і скажи йому), здебільша він заклопотаний був іншою справою. І, кажучи це, вщипни його отак, як я. [75]
І він знову з дуже втаємниченим виглядом ущипнув мене.
- А тоді, - мовив він далі, - тоді скажи йому таке: Ґан -чесний чоловік (так і скажи), і він радше покладеться на вродженого джентльмена - а так, так, - ніж на тих джентльменів фортуни, до яких колись належав і сам.
- Гаразд, - сказав я. - Але я не дуже второпав, що ви мені товкмачили. Та це однак ні до чого, бо ж хтозна, як мені дістатись на судно.
- Атож, це таки заморока, - погодився він. - Та в мене є човен, якого я зробив сам власноруч. Його сховано під білою скелею. Як не буде іншого способу, можна спробувати ним, коли смеркне... Тс-с!.. - скрикнув він раптом. - Що це таке?
Над островом лунко прогримів гарматний постріл, хоч до заходу сонця лишалася ще година чи й дві.
- Вони почали бій! - вигукнув я. - За мною!
І я прожогом гайнув до стоянки шхуни, забувши всі свої страхи. Обіч мене легко й швидко біг островик у саморобних взувачках із козячої шкури.
- Ліворуч, ліворуч, - проказував Бен Ґан. - Бери ліворуч, братику Джіме! Ближче до дерев! Отут я вперше забив козу. Тепер кози сюдою не сходять, а тримаються гір, тому що бояться Бенджаміна Ґана... Ага! Ось і кладовище! Бачиш могили? Я часом приходив сюди, коли мені здавалося, що неділя, і молився. Звісно, це тобі не каплиця, але все-таки тут якось урочистіше. Хоч я був сам-один, без капелана, без Біблії, без хоругов...
Отак, на бігу, він усе торочив, хоч не мав від мене жодної відповіді, та й не сподівався її.
Після гарматного пострілу довший час було тихо, а тоді почувся випал з рушниць.
Потім запала тиша, і я побачив, як попереду над лісом, десь так за чверть милі від нас замайорів британський прапор.
Частина четверта
ЧАСТОКІЛ
Розділ XVI
ДАЛІ РОЗПОВІДЬ ВЕДЕ ЛІКАР: ЯК БУЛО ПОКИНУТО СУДНО
Приблизно о пів на другу годину дня, або, кажучи по-моряцькому, коли пробило три склянки, від "Еспаньйоли" до берега відчалили дві шлюпки. Капітан, сквайр і я обговорювали в каюті, що нам робити. Якби хоч легкий вітерець, ми напали б несподівано на шістьох заколотників, які лишалися на судні, знялися б з якоря і вийшли в море. Але стояв цілковитий штиль. Та ще мало того - прийшов Гантер і
