Тим часом, однак, лише одна річ була певна: варту вони мали геть недбалу. Якби зараз підкрався не я, а Сілвер зі своєю зграєю, то всіх їх могли б перерізати. От що значить, коли капітана поранено, подумав я і знову почав дорікати собі, що кинув друзів у такій небезпеці, коли серед них нема кому навіть вартувати.
Я підповз до дверей і зазирнув усередину. В темряві нічого не можна було розгледіти. Крім хропіння, чути було ще якийсь чудний шерех: чи то стріпування крил, чи то постукування дзьобом. Простягши руки вперед, я почав помацки пробиратися на своє колишнє місце, усміхаючись на думку, як зрадіють і здивуються мої друзі, коли побачать мене вранці.
Я наштовхнувся на щось пружне, - мабуть, на чиюсь ногу, але сплячий тільки застогнав і перевернувся на другий бік.
І тоді раптом темряву розітнув пронизливий скрик:
- Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! - одне й те саме, без перепочинку, без зміни в голосі, мов рипіння ручного млинка.
Та це ж Капітан Флінт, Сілверів зелений папуга! Це він стукав дзьобом по дереву! Ось хто охороняв тих, що спали, краще за будь-якого вартового і дав знати настирливим криком про мою появу!
Я й не зчувся, як від того лункого крику всі попрокидались і посхоплювались на ноги. Голос Сілвера запитав з гучною лайкою:
- Хто йде?
Я обернувся тікати, але на когось налетів. Відскочивши від нього, попав просто в обійми іншого. Цей уже схопив мене й не випустив.
- Принеси головешку, Діку, - сказ» Сілвер.
Один з матросів вибіг з блокгаузу й за хвильку вернувся з вогненним смолоскипом.
Частина шоста
КАПІТАН СІЛВЕР
Розділ XXVIII
У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ
Червонаве світло смолоскипа, осяявши середину блокгаузу, підтвердило найгірші з моїх здогадок. Пірати захопили будинок і всі наші припаси - і барильце з бренді, і солонина, і мішки з сухарями були на тому самому місці. Але мене вжахнуло те, що жодного бранця я не побачив. Я міг подумати лише одне: що всі вони загинули! Серце моє затерпло в грудях. Чом я не лишився і не загинув разом з ними!
У блокгаузі були всі шестеро піратів - більше ніхто з них не зостався живий. П'ятеро їх, з розчервонілими й опухлими обличчями, ледве очумавшись від п'яного сну, схопилися на ноги. А шостий тільки звівся на лікті. Мертвотно бліде лице й закривавлена пов'язка у нього на голові свідчили, що його поранено, і то зовсім недавно. Я пригадав, що під час нападу на блокгауз одного з піратів підстрелили, і він сховався в лісі; мабуть, це він і був.
На плечі Довгого Джона сидів папуга й чистив дзьобом пір'я. Власник папуги здавався блідішим і суворішим, ніж звичайно. На ньому був усе той самий ошатний сурдут, в якому він приходив сюди пропонувати перемир'я, тільки тепер увесь завожений, вимащений глиною і подертий колюччям.
- Ти ба! - сказав він. - Та це ж сам Джім Гокінс, хай йому чорт! Завітав у гостину, га? Ну, то заходь, просимо до господи!
Він сів на барильце з бренді й почав натоптувати люльку.
- Подай мені вогню, Діку, - попросив він і, запаливши, мовив далі: - Дякую, друже. Можеш кинути головешку назад у багаття. А ви, джентльмени, не соромтеся й лягайте. Вам нічого стояти перед містером Гокінсом, він пробачить вашу нечемність, повірте! Отож ти, Джіме, - звернувся він до мене, витягаючи люльку з рота, - завітав до нас. Це вельми приємна [126] несподіванка для бідолашного старого Джона! Я з першого погляду побачив, що ти спритний хлопець. Але цього від тебе я таки не сподівався, їй-бо!
На все це, ясна річ, я не відповів нічого. Притиснутий спиною до стіни, я намагався сміливо дивитись в очі Сілверові, хоч на серці у мене був чорний розпач.
А він невимушено пихнув люлькою раз-другий і поновив мову:
- Ну, коли ти вже тут, Джіме, то я скажу тобі, що в мене на думці. Ти мені завше був до душі, бо ти хлопець хвацький. Дивлячись на тебе, я згадую, що і я колись був такий молодий та гожий. Мені весь час хотілося, щоб ти пристав до нас, одержав свою частку скарбів і помер заможним паном, і ось ти, лебедику, і прийшов. Кап'тан Смоллет - чудовий моряк, це я завше кажу, тільки надто крутий щодо дисципліни. "Як треба, то треба", - вважає він, і цілком слушно. Тож ти маєш стерегтися кап'тана. Та й доктор лютий на тебе. "Невдячний поганець!" - ось що він про тебе сказав. Справа, виходить, така: вернутись назад до своїх тобі не можна, бо вони тебе не приймуть. І коли ти не хочеш створити ще третю команду, себто лишитись на самоті, то мусиш пристати до кап'тана Сілвера.
Від слів піратових мені аж полегшало на душі: отже, мої друзі ще живі! І хоч я почасти повірив Сілверові, що вони й справді обурені моїм дезертирством, він мене більше врадував, аніж засмутив.
-Я вже й не кажу про те, що ти в наших руках, - провадив далі Сілвер, - бо ти й сам це бачиш. Але, як на мене, то краще переконати, ніж залякати. Коли тобі любо з нами - приєднуйся до нас, а коли ні, то так щиро й скажи, Джіме, по своїй волі. І хай дідько мене візьме, коли який моряк був одвертіший з тобою, як оце я!
- То я маю щось відповідати? - спитав я тремтячим голосом.
За його ледь глузливою балаканиною прочувалася смертельна загроза, і від цього щоки у мене розпашіли, а серце в грудях боляче стислося.
- Ніхто тебе, хлопче, не силує,- сказав Сілвер. - Зміркуй сам. Та й квапитись нам нікуди: бачиш, це ж так мило бути в твоєму товаристві!
- Ну що ж, - відповів я, трохи посмілішавши, - коли я маю вибирати, то ви повинні перше сказати мені, що тут сталося, чом ви тут і де тепер мої друзі.
- Що тут сталося? - похмуро бовкнув один з піратів. - На це треба добрячого розумаку, аби все допаду розшолопав! [127] - Стули свою халяву, поки тебе не питають! - брутально урвав його Сілвер. А тоді попереднім своїм поштивим тоном звернувся до мене: - Учора вранці, містере Гокінсе, - сказав він, - до нас прийшов доктор Лівсі з білим прапором. "Кап'тане Сілвере, - сказав він, - вас зраджено. Шхуна зникла". Що ж, воно й правда, як ми трохи були випили та пісень співали, то й не завважили нічого. Ніхто бо з нас не стежив за судном. Розглянулися ми - а побий мене грім, нема таки шхуни! Зроду-віку я не бачив таких ідіотських пик, як були тоді у наших хлопців, і ти можеш повірити, що моя була найідіотськіша. "Тож ідім на мирову", - сказав доктор. І ми пішли на мирову, я й він, і нам дісталися ваші припаси, ваша горілка, дрова, що ви назбирали, цей ваш блокгауз і вся ваша, як то мовиться, снасть від рей до кільсона*. А самі вони кудись подалися, я навіть не знаю куди.
Сілвер спокійно пахнув з люльки й мовив далі:
- А щоб ти не взяв собі в голову, ніби й тебе включили в мирову, то ось тобі, що було сказано наостанку: "Скільки вас лишилося?" - спитав я. - "Четверо, - відповів доктор, -і один з наших поранений. А щодо цього хлопчиська, то я не знаю, де він, чортяка, подівся, - так сказав доктор, - і не хочу знати. Він нам уже в печінках сидить!" Оце такі були останні його слова.
- І це все? - поцікавився я.
- Все, що тобі треба знати, синку, - відповів Сілвер.
- А тепер я маю вибирати?
- Та вже ж не інакше, - мовив Сілвер.
- Гаразд! - почав тоді я. - Я не такий дурний і добре знаю, що мене чекає. Та хай буде, що буде - мені все одно! Відколи я спіткався з вами, смерть мені не дивина. Але ось що я вам скажу, - мовив я, чимдалі більше збуджуючись. - По-перше, становище ваше погане: шхуну ви втратили, скарб втратили, людей своїх втратили. Вся ваша справа пропаща. І коли ви хочете знати, хто все це спричинив, то знайте: це я і ніхто інший. Я сидів у діжці з-під яблук того вечора, коли ми побачили землю, і я підслухав вас, Джоне, і тебе, Діку Джонсоне, і Гендса, що лежить тепер на дні моря, і не минуло й години, як я усе до слова переповів своїм друзям. А щодо шхуни, то це я перетяв якірну линву, це я вбив тих, кого ви залишили на борту, і це я відвів шхуну туди, де вам її ніколи не знайти. Ви пошилися в дурні, бо від самого початку всі ниточки сходилися в моїх руках, і я боюсь вас, як торішнього снігу. Хочете - вбийте мене, хочете - лишіть живим, воля ваша. Але якщо ви залишите мене живим, то я забуду все минуле, і коли вас притягнуть до суду за піратство, спробую [128] вам допомогти. Тож це ви маєте робити вибір. З моєї смерті вам ніякої вигоди. А якщо ви залишите
