вони стояли навколішки на піщаній косі, благально простягаючи до нас руки. Нам тяжко було кидати їх на безлюдному острові, але ж ми не могли наражати себе на небезпеку повторного заколоту, та й навряд чи це було б добротою - везти людей на батьківщину, де на них чекає шибениця. Лікар гукнув їм, де лежать залишені для них припаси. Але вони й далі, називаючи кожного з нас на ймення, благали змилуватись і не прирікати їх на смерть на цьому безлюдді. [157]
Побачивши, що судно все-таки не змінює курсу й швидко віддаляється, один з піратів - не знаю, котрий саме - скочив на ноги, хрипло скрикнув, схопив мушкета й вистрелив. Куля просвистіла над головою Сілвера й продірявила грот.
Це примусило нас не показуватись якийсь час на видноті, а коли я перегодом виглянув, і пірати, і та коса зникли з обрію. Це вже був кінець наших пригод. Опівдні, на мою превелику радість, я побачив, що й найвища скеля Острова Скарбів зникла в блакитному просторі моря.
Нас було так мало на судні, що всім доводилося працювати не покладаючи рук, тільки капітан лежав на кормі на матраці й віддавав накази, бо хоч він і піддужав, але все ще потребував спокою. Ми прямували до найближчого порту в Іспанській Америці, не мігши зважитись на далеку дорогу до. Англії без достатнього числа матросів. І без того ми ледве давали раду з мінливими вітрами та штормами й зовсім знесиліли, поки досягли берегів Америки.
Сонце вже заходило, коли ми кинули якір у мальовничій закритій гавані, де нашу шхуну відразу оточили човни з неграми, мексиканськими індіанцями й метисами, що навезли на продаж садовини та городини й ладні були щохвилини пірнати за кинутими у воду монетами. Вигляд такої безлічі доброзичливих облич (надто ж негритянських), смак тропічних плодів і, головне, вогники, що почали спалахувати в місті, -все це становило такий чарівний контраст з похмурими й кривавими пригодами на Острові Скарбів! Лікар і сквайр взяли мене з собою, їдучи на берег провести там вечір. У місті ми познайомилися з капітаном англійського військового корабля, поїхали до нього на судно і так засиділися в гостині, що повернулися на "Еспаньйолу" аж удосвіта.
Нас зустрів Бен Ґан, що був сам-один на палубі, і з дивовижними гримасами почав сповідатися в тому, що Сілвер зник. Ган сам допоміг йому втекти в човні кілька годин тому, і тепер переконував нас, що зробив це, аби врятувати нам життя, яке, мовляв, було під загрозою, поки цей "одноногий дідько залишався на борту". Та це ще не все: корабельний кухар утік не голіруч, він нишком проломив переділку в трюмі й потяг мішок з монетами вартістю, мабуть, три-чотири сотні гіней, які мали підтримати його в подальших блуканнях. Гадаю, ми всі були дуже задоволені, що так дешево здихалися його.
Щоб не бути багатослівним, скажу лише, що ми взяли на корабель кількох нових матросів і щасливо повернулися додому. "Еспаньйола" прибула до Бристоля саме тоді, коли містер Блендлі збирався вже посилати по нас другого корабля. [158]
З первісної команди нашої шхуни додому вернулося тільки п'ятеро. "Пий, і диявол тебе призведе до кінця" - це пророцтво якраз і справдилося стосовно решти матросів. Хоча все-таки "Еспаньйола" була щасливіша за судно, про яке співали пірати:
Ніхто не вернувся додому гулять,
А вийшло їх в море аж сімдесят п'ять.
Кожен із нас одержав свою частку скарбу й скористався нею - розумно чи по-дурному - на власний розсуд. Капітан Смоллет облишив морську службу. Ґрей не тільки зберіг гроші, а й, пройнявшись раптом бажанням піднестись у житті, серйозно заходився вивчати морську справу, тепер він штурман і співвласник одного добре впорядженого корабля, у нього є дружина й діти. Що ж до Бена, то цей, одержавши свою тисячу фунтів, витратив її чи розтринькав за три тижні, або, точніше, за дев'ятнадцять днів, бо на двадцятий прийшов до нас без шеляга. Довелося йому обійняти посаду брамника у сквайровім парку, чого він був якраз і побоювався. Він і досі живий, і дуже приятелює, а часом і свариться з місцевими хлопцями, а в неділі та свята чудово співає в церковному хорі.
Про Сілвера ми більше нічого не чули. Цей клятий одноногий моряк нарешті зник з мого життя. Мабуть, він розшукав свою чорношкіру жінку й живе десь у достатках разом з нею та своїм папугою Капітаном Флінтом. Принаймні, я сподіваюся, що це саме так, бо навряд чи йому суджено розкошувати на тім світі.
Решта скарбів - бруски срібла і зброя - все ще лежать там, де Флінт закопав їх - і, коли хочете знати мою думку, їм там і місце. А мене вже ні волами, ні арканом на заманиш удруге на оцей клятий острів. Я й досі прокидаюся від жаху, коли вві сні чую грізний гуркіт прибою біля його похмурих скель і пронизливий голос Капітана Флінта, що вигукує без кінця:
- Піастри! Піастри! Піастри!
ЯК ПОСТАЛА ЦЯ КНИЖКА
Це була аж ніяк не перша моя книжка, бо я не тільки романіст. Але я добре знаю: мій платник, Широка Публіка, дивиться на все інше, що я написав, цілком байдуже, як не з нехіттю, і коли взагалі згадує мене, то саме в моїй усім знайомій, навіки з моїм ім'ям пов'язаній ролі. Тож коли мене просять розповісти про мою першу книжку, не виникає навіть сумніву, що йдеться саме про перший роман.
Мені таки судилося неминуче, раніш чи пізніш написати роман. Гадаю, що марне допитуватись, чому люди народжуються з різними дивацтвами. Моїм дивацтвом з раннього дитинства було гратися низками уявних подій, і тільки-но навчившись писати, я став найліпшим другом фабрикантів паперу. Цілі стоси його, певне, пішли на продукування "Щурячого пагорка", "Пентлендського бунту", "Королівської амністії" (або ж "Вайтгедського парку"), "Едварда Дейвена", "Сільського танку" та "Вендети на Заході", і мені втішно згадувати, що ці стоси обернуто на попіл, і їх знову прийняла в своє лоно земля. Я назвав лише частину своїх невдатних спроб, лише ті, котрі встигли вирости до поважних розмірів, перше ніж я зрікся їх, та навіть ці покривають собою довгу низку років. "Щурячий пагорок" я спробував написати, коли мені ще не було й п'ятнадцяти років, "Вендету" - в двадцять дев'ять, і вервечка моїх невдач не переривалась аж до тридцять першого року життя. На той час я вже писав маленькі книжечки, невеличкі нариси, оповідання; мене поплескували по спині й навіть платили за написане, хоча й замало для прожитку. Я вже мав неабияку репутацію, я не був невдаха, мої дні минали за працею, через марність якої мої щоки часом горіли з сорому - адже я марнував усю снагу чоловіка на це діло, а не міг навіть на прожиток заробити, і переді мною й досі маячив [160] недосяжний ідеал: хоч я брався писати роман не менш як десять чи дванадцять разів, але так і не написав його. Усі мої спроби - дорогі моєму серцю спроби - спочатку йшли добре, але потім неминуче зупинялись, наче годинник школяра. Мене можна було порівняти з гравцем у крикет, що багато років простояв на одній позиції, але йому ні разу не припало перебігти на іншу. Написати новелу - тобто погану новелу - може кожен, хто має терплячку, папір і досить часу, але не кожен має право сподіватися, що він напише бодай поганий роман. Усе вбиває довжина. Визнаний романіст може розпочати свій роман, а потім відкласти, цілі дні байдикувати, не написавши й рядка, писати й закреслювати, писати й закреслювати написане. Початківець не може цього. Людська природа має свої закони, інстинкт - я маю на увазі інстинкт самозбереження - не дозволяє людині (не заохочуваній і не підтримуваній свідомістю колишніх перемог) терпіти муки безуспішної літературної праці довше, ніж два-три тижні. Надії потрібна якась пожива. Початківцеві необхідний подмух ходового вітру, йому треба натрапити на щасливу смугу в житті, діждатись однієї з тих годин, коли слова приходять самі собою і самі собою доладно складаються у фрази, - навіть для тою, щоб тільки почати. А коли ви вже почали, з якою тривогою доводиться весь час дивитись уперед, поки закінчите книжку! Чи довго триматиметься ходовий вітер, не уриватиметься щаслива смуга? Чи довго зумієш ти витримувати єдиний стиль, чи довго твої маріонетки лишатимуться живі, природні, виразисті? Пам'ятаю, в ті дні я дивився на кожен тритомний роман з якоюсь святобливою шанобою, як на подвиг - може, й не літературний, але в кожному разі як на подвиг фізичної й моральної витривалості та мужності, гідної Аякса*.
Того знаменитого року я приїхав пожити у своїх батька й матері, в Кіннерді, над Пітлохраєм. Тоді я любив гуляти на рудих торфовищах і понад золотавим ручаєм, різке свіже повітря наших гір, коли й не надихало, то бадьорило нас із дружиною, і ми з нею задумали цикл жаских оповідань, з яких вона написала "Тінь на ліжку", а я сотворив "Причинну Дженет" і перший варіант "Веселих хлопців". Я люблю повітря свого рідного краю, але воно не любить мене, і завершились ці чарівні дні застудою, гірчичниками та втечею по Стретердлі та Ґленші до Каслтона під Бремаром. А там було дуже вітряно, та й дощ не відставав: повітря рідного краю було ще неласкавіше, ніж людська невдячність, і мені довелося
