Шукач [Стрілець]. Темна вежа I

місця.

Стрілець закинув на плече рюкзак зі своїми гунна і рушив далі.

Розділ II Придорожня станція

І

Цілий день у нього в голові крутився до болю знайомий дитячий віршик. Така собі зараза, що доводить до сказу, бо глумливо ігнорує будь-які накази здорового глузду покласти цьому край. Віршик був такий:

Накрапає дощик на іспанські луки
І дарує радість та, на жаль, і муки.

Всім відомо вже давно,
що наш час — це полотно,
а життя — лише та мить,
що на полотні лежить.

Ужитті все плинне, водночас незмінне,
час як білий аркуш, ти по ньому пишеш
та на білім полі ти сліди залишиш.
Є у тебе розум чи його немає —
дощик тихо падає, дощик накрапає.

Нас кохання окриляє,
Та земля не відпускає.
Літаки в грозу попали,
На Іспанію упали.

У останньому рядку було слово «літаки», значення якого стрілець не знав, — зате добре розумів, чому цей віршик сплив У його пам'яті. Йому весь час снилася його кімната у замку і мама, яка наспівувала йому цю пісеньку, коли він з поважним виглядом лежав у ліжечку біля вікна з різнобарвними скляними вітражами. То була не колискова на добраніч (бо ж хлопчики, народжені для Високої Мови, мусили стрічати темряву на самоті), а пісня, яку мати співала йому перед денним сном. Він пригадував гнітюче світло дощового дня, що мерехтіло веселками на простьобаній клаптевій ковдрі, відчував холодне повітря кімнати й сильне тепло від ковдр, любов до матері та її кармінні вуста, нав'язливу мелодію безглуздої пісеньки і материн голос.

А тепер, поки він чвалав дорогою, надокучливі рядки знову й знову спливали у пам'яті. Доводили до сказу, крутилися в голові, наче собака, який ловить себе за хвіст. Вода закінчилася, і він розумів, що, ймовірніше за все, приречений на смерть. Йому ніколи не спадало на думку, що до цього може дійти, і він був пригнічений. Відколи настав полудень, він більше дивився під ноги, ніж уперед. На цих просторах навіть чортове зілля не росло як слід, лише поодинокі чахлі, жовтаві кущики витикалися з-під землі. Подекуди сланцева поверхня розпалася, перетворившись на звичайні камінці. Гори не стали помітно ближчими, хоча й минуло вже шістнадцять днів відтоді, як він залишив позаду хатину останнього поселенця, напівбожевільного-напівнормального молодого чоловіка, на краю пустелі. У селянина був птах, пригадав стрілець, але ім'я птаха стерлося з пам'яті.

Він дивився, як ноги піднімаються й опускаються, наче талево ткацького верстата, слухав безглуздий віршик, від якого у голові був повний сумбур, і йому не виходило з думки, коли ж він уперше впаде. Йому зовсім не хотілося падати, навіть незважаючи на те що навколо не було жодної душі, яка могла б це побачити. Гідність не дозволяла. Кожен стрілець знає, що таке гордість — невидима кістка, що тримає шию, не дозволяючи їй згинатися. Те, що він не успадкував від батька, втовкмачив йому в голову Корт, вихователь хлопчика, так би мовити. Так, саме Корт, з носом, схожим на червону бульбу, і спотвореним шрамами обличчям.

Він спинився і різко підвів голову. Від цього в голові зашуміло, і на мить здалося, що тіло ширяє у повітрі. На далекому горизонті бовваніли гори. Але попереду — і значно ближче, миль за п'ять, не більше — бовваніло ще щось. Він примружився, намагаючись роздивитися краще, але не зміг — яскраве сонячне сяйво сліпило запалені від постійних суховіїв очі. Стрілець похитав головою і поплентався далі. Віршик бринів і повторювався. Десь за годину виснажений стрілець, зідравши шкіру на долонях, звалився на землю. Зачудовано подивився на крихітні намистинки крові на шкірі, що лущилася. Кров на вигляд не стала рідшою, була так само густою, як звичайна кров, і вже зсідалася під сонцем. Вона здавалася такою ж самовпевненою й пановитою, як і пустеля. Розлючений стрілець із відразою струсив краплини, сліпо їх ненавидячи. Самовпевнена? Чом би й ні? Кров не конала від спраги. Крові прислужували. Крові приносили жертви. Криваві жертви. Все, що від неї вимагалося, — циркулювати, циркулювати і ще раз циркулювати.

Він глянув на бризки, що потрапили на твердий сланець, і побачив, з якою моторошною швидкістю він убирає їх всередину. Ну що, подобається це тобі, крове? Тебе це влаштовує?

О Господи Ісусе, невже я божеволію?

Притискаючи долоні до грудей, він підвівся, і виявилося, що побачене ним раніше зараз стоїть просто перед очима, так близько, що у нього вирвався крик — схожий на придушене курявою каркання крука. Споруда. Ні, дві споруди, обнесені рідким похиленим жердинником. Жердини були такими древніми і трухлявими, що здавалися примарними. Одна зі споруд виявилася стайнею: про це свідчив чіткий каркас, який годі було сплутати з чимось іншим. Друга нагадувала будинок чи трактир. Проміжна станція на шляху прямування маршрутних диліжансів. Напівзруйнований піщаний дім (вітер вкрив дерево таким товстим шаром піску, що будівля стала схожою на піщаний замок на березі моря, який під час відпливу так нещадно палило сонце, що пісок затвердів, як цемент) відкидав скупу тінь, і в затінку, обпершись спиною об стіну споруди, хтось сидів. Під вагою тіла стіна будівлі ніби прогнулася.

Отже, це він. Нарешті. Чоловік у чорному.

Стрілець так і стояв, роззявивши рота і притискаючи руки до грудей. Він навіть не усвідомлював, що поза неприродно урочиста. Але замість неймовірного піднесення й тріумфу, якого він очікував (чи, можливо, страху або ж благоговіння), відчув тільки неясні атавістичні докори сумління за несподіваний напад ненависті до власної крові, що стався кількома секундами раніше, а ще — нескінченне звучання життєрадісної пісеньки з дитинства:

…накрапає дощик…

Він рушив уперед, на ходу витягаючи револьвер.

…на іспанські луки…

Останню чверть милі він рухався стрибками, біг сміливо, не маскуючись, тим паче місце було відкритим. Коротка тінь бігла з ним наввипередки. Стрілець навіть не усвідомлював, що його обличчя перетворилося на сіру, вкриту пилом посмертну маску виснаженої людини: йому було байдуже, тільки постать у затінку мала значення. І тільки пізніше йому спало на думку, що ця людина може бути мертвою.