— Я теж так гадаю, — сказав Їжачок. — Але раптом — гоп! — і мене зовсім нема. Ти сам. Ну, що ти робитимеш?
— Піду до тебе.
— Куди?
— Як то — куди? Додому. Прийду і скажу: "Ну чого ж ти не прийшов, Їжачку?" А ти скажеш...
— От дурний! Що ж я скажу, як мене нема?
— Якщо нема вдома, значить ти пішов до мене. Побіжу додому. А-а, ти осьде! І почну...
— Що?
— Сварити!
— За що?
— Як то за що? За те, що не вчинив, як домовлялися.
— А як домовлялися?
— Звідки мені знати? Але ти мусив бути або у мене, або в себе вдома.
— Але ж мене зовсім нема. Розумієш?
— Так оно ж ти сидиш!
— То я зараз сиджу, та якщо мене не буде зовсім, де я буду?
— Або в мене, або в себе.
— Це якщо я є.
— Ну, так.., — сказав Ведмедик.
— А якщо мене зовсім нема?
— Тоді ти сидиш коло річки і дивишся на місяць.
— І біля річки нема.
— Тоді ти кудись пішов і ще не повернувся. Я побіжу, обнишпорю весь ліс і знайду тебе!
— Ти вже все обнишпорив, — сказав Їжачок. — І не знайшов.
— Побіжу до сусіднього лісу!
— І там нема.
— Переверну все догори дригом, і тебе відшукаю!
— Нема мене. Ніде нема.
— Тоді, тоді... Тоді я вискочу в поле, — сказав Ведмедик. — І закричу: "Ї-іжа-ачку-у-у-у-у!", й ти почуєш і загукаєш: "Ведме-е-е-едику-у-у-у!.." От!
— Ні, — сказав Їжачок. — Мене аніскілечки нема. Розумієш?
— Чого ти причепився? — розсердився Ведмедик. — Як тебе нема, то й мене нема. Збагнув?
— Ні, ти — є; а от мене — нема.
Ведмедик замовк і насупився.
— Ну, Ведмедику!..
Ведмедик не відгукнувся.
Він дивився, як місяць піднявся високо над лісом і ллє на них із Їжачком своє холодне сяйво.
Теплого тихого ранку посеред зими
"Буває ж таке — розпалиш грубку, дивишся на вогонь і думаєш: он вона яка, велика зима! І раптом прокидаєшся уночі від незрозумілого шуму. Вітер, гадаєш собі, буяє хуртовина. Але ні, звук не такий, а далекий якийсь, дуже знайомий звук. Що ж то є?
І засинаєш знов. А вранці вибігаєш на ґанок — ліс оповитий туманом і жодного острівця снігу не видко ніде. Куди ж вона поділася, зима?
Тоді зістрибуєш з ґанку і бачиш... калюжу.
Справжнісіньку калабаню посеред зими. Й від усіх дерев іде пара. Що же це? А то уночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває хіба ранньої осені".
Ось так міркував Ведмедик тихого теплого ранку посеред зими.
"Що ж тепер робити? — думав Ведмедик. — Топити грубку чи ні? Нарізати на розпалювання трісочки чи не треба? І взагалі як це — знову літо?"
І Ведмедик побіг до Їжачка порадитися. Їжачок ходив навколо своєї хатки в глибокій задумі.
— Не розумію, — бурмотів Їжачок, — як то так — злива посеред зими? І тут прибіг Ведмедик.
— То як? — ще здалеку гукнув він.
— Що-як? Грубку розпалив? — спитав Їжачок.
— Нє, — сказав Ведмедик.
— Трісочок нарізав?
— Нє-е, — сказав Ведмедик.
— А що ж ти робив?
— Думав, — сказав Ведмедик.
— Я теж.
І вони стали ходити навколо Їжачкової хатки і думати разом.
— Як ти гадаєш, — сказав Їжачок. — Якщо пройшов дощ і тепер туман, може ще бути мороз?
— Не думаю, — сказав Ведмедик.
— Отже, якщо морозу бути не може, це означає, що може бути тільки тепло.
— Означає, — сказав Ведмедик.
— А щоб було тепло — мусить з'явитися сонце.
— Мусить, — сказав Ведмедик.
— А коли сонечко, гарно бути коло річки.
— Я стільки б думав — і такого б не придумав, — сказав Ведмедик.
— Тоді давай зберемося й поснідаємо коло річки, — запропонував Їжачок.
— Еге, — сказав Ведмедик.
І вони склали в козубок гриби, мед, чайник, горнятка і пішли до річки.
— Куди це ви йдете? — спитала Білка.
— До річки, — сказав Їжачок. — Снідати.
— Візьміть мене з собою!
— Гайда!
То Білка взяла горішків і горнятко та й поквапилась навздогін.
— Ходім, — сказав Ведмедик.
Вибіг з трави Хом'ячок.
— А я вже задрімав, — сказав він. — А тут — вода! Куди це ви?
— Снідати, до річки, — сказав Заєць. — Гайда з нами!
— Мої харчі зі мною, — сказав Хом'ячок і постукав лапою у роздутий мішок за щокою, — хіба горнятка не маю, — і пішов услід.
Прийшли до річки, розпалили багаття, сіли снідати. Визирнуло сонце.
Сонце осяяло річку, й інший берег, і друзів, що снідали. Туман розтанув.
— Якби не дощ, — мружився Хом'ячок, — так би й не спіткалися до весни.
— Якби не дощ, — сказала Білка, — вже так не попрощалися б.
— Якби не Їжачок, — сказав Ведмедик, — ніхто б не здогадався такого теплого дня поснідати коло річки.
А Їжачок, примружившись, пив чай, слухав тишу, пташку, що раптом заспівала за річкою, чисто й тонко, і думав, що, якби не всі вони, для чого було б тепло цьому зимовому лісові?
