автівки. Набережною тинялися люди, пили пиво, сміялися безтурботно. «Марнуйте час, йолопи!» — хмикнув роздратовано. Від’їхав від набережної, озирнувся і раптом подумав, що згори все це кодло можна легко покласти з одного кулемета.
— Цікаво, стара чекає?.. — наче з поля бою.
Стара не вважала себе старою. Озиралася на Мадонну, Демі Мур, але частіше на Ірину Білик. Із нею іноді заочно ставала до суперечки: якого біса на люди мальчиків виводити?! Е, ні! Марта не така наївна. Марта напевно знає: на життя треба генерала шукати, а що ти собі для серця і здоров’я маєш — при собі й тримай. Щоб не наврочили… Оце намолила собі Сашка, розщедрилася здуру — надто вже до серця припав. А тепер хвилюється — аби не задурно… Як не бачить його, усе цифри складає, і волосся дибки: за два місяці двадцять п’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто один долар профінькав. А як він одяг скине й голий апартаментами — Аполлон, — так ще би давала й давала, усе би задля нього зробила… Хіба що справи би не відклала: надто дорого заплатила за нинішнє благополуччя. Так і Сашко справу на перше місце ставить. Може, того й злигалися, що Марта побачила у білявому студентові себе саму тринадцять років тому.
Ох, і часи були… Училка-фізичка із задрипаної Соснівки, що під Конотопом, до дев’яносто п’ятого Марта тільки тим і рятувалася, що м’ясом у Москві торгувала. Оце дві повні торби у руки і на потяг. Ніч у плацкарті, зранку москвичів за руки хапати: «Покупайте! Недорого!», під вечір на вокзал, ніч у плацкарті, а вранці наступного дня: «Діти! Розкрийте підручники. Тема сьогоднішнього уроку…» Як витримувала? У дев’яносто п’ятому привезла хвору маму в інститут Шалімова. Рак підшлункової. Біда… Вдень біля мами тліла, на ніч до студентської подружки Валюшки просилася. З інституту не бачилися. Валюшка саме у якомусь центрі політичних досліджень під’їдалася. Вона Мартину долю й скерувала. Вислухала гірку оповідь про свинячі ребра та Бойля—Маріотта, зітхнула:
— До козирного депутата помічницею прилаштувати не зможу. А до такого… абиякого — спробую. Підеш? Держслужба. Пільги… Давай, Марто! Вирішуй, бо до скону ті торби тягатимеш.
— А мама?.. — знітилася Марта. — Як я маму покину?
За місяць мама віддала Богові душу, і Марта перебралася до столиці. Зняла у вдовиці кімнатку на Русанівці, помолилася на лаврські хрести, що їх прямо з віконця видно було, і попросила Господа, щоби хоч який негодящий депутат погодився її до себе взяти. Володимир Гнатович Сердюк на ту пору не набрав і половини своєї нинішньої політичної ваги. Вислухав провінційну вчительку-одиначку, що її порекомендували з якогось політологічного центру. Зазирнув у вічі, а там… стільки благання і відданості. Здивувався. Аж запитав:
— Будь-який наказ виконаєш?
— Безумовно! — гаряче запевнила Марта.
Відтоді — тринадцять років при Сердюкові. Він ніяк не тоне, вона поруч із ним роздобрішала грошима й зв’язками, бо як поклялася — безумовно! що? все! — слово тримає. Треба — і папірці до темряви розбирає, і у відрядження посеред ночі, і лягає під кого шефові треба. Квартиру стараннями Сердюка через Раду отримала, за вирішення питань хутко навчилася грошики брати, а як назбирала достатньо — тихцем від усіх купила розкішні апартаменти біля цирку і з них теж до останнього часу зиск мала. Беручка! Хто би взнав — не повірив би.
От і Баклан, полковник міліцейський, здивувався сьогодні.
— Гарна хата. Я оце теж думаю щось у центрі придбати, — сказав. — Твій барліг, лялечко?
— Знайомих… — відказала з дивану гола Марта. Не схотів Баклан до ліжка пнутися, прямо на дивані й вирішив із Мартою всі ділові питання. Добре, хоч пішов скоро, бо обіцяв дружину на дачу в Кончу відвезти.
— Про Баклана Сашкові краще не знати, — застереглася, на годинник глянула — 23:20. Захвилювалася. — І де?..
Стала до вікна. Юний коханець перед очі.
— Така Сасунька моя солоденька… — прошепотіла розчулено.
При Сашкові — не сміла. Вони якось болобонили «за життя», і коханець розповів: у дитинстві бабуся називала його Сашунькою, а він намагався повторити, та виходило — «Сасунька».
— Сасунька ти моя солоденька, — засюсюкала тоді Марта, та механік зиркнув вовком.
— Ніколи не називай мене так, Марто… завро!
І де?.. Позіхання Марті рота роздирають, завтра вставати удосвіта, а Сашко десь тиняється… Може, образився? Та не повинен би. І сам знає: справи відкладають тільки невдахи, а Марта з Бакланом без діла жодного разу не зустрічалася.
І де?.. Ухопила мобільний — «абонент поза зоною».
— Та що ж це?!
Скрутилась у кріслі, уявила: нема… Ніколи не повернеться… Так розхвилювалася, аж тиск підскочив. Оченятами закліпала: Баклан проклятий! Міг би, як завжди, номер у готелі замовити… «По-швидкому, Марто!» А що, як із Сашком щось трапилось… Обстановка криміногенна… така напружена… А міліція, баклани розгодовані, така розслаблена… Ніч уже… Точно вбили хлопця! Порізали, автівку забрали…
Почула, як у замку вхідних дверей ключ ворушиться, так до них рвонула — аж гай зашумів.
— Сасунька моя…
У передпокої світло тьмаве — джунглі. Механік застиг насторожено: нападати? Чи горделивим левом пройти повз напружену Марту — не здобич! Марта шию витягла, вглядається: нападати? Плигнути мавпою, учепитися у вічі: де був, де був?! А чи проковтнути ревнивий розпач, вистелитися винуватим килимком, у вічі зиркнути: коханий мій…
— Коханий…
Макар насупився, пішов повз Марту до вітальні.
— Коханий… — сунула слідом, очам не вірила: костюмчик від «Бріоні»… Сім тисяч гривень… Мов зі смітника… брудний-обхарканий…
Макарові — те саме в голову. «Нарешті скинути…» — зривав із тіла одяг, кидав на підлогу.
— Сашко… — напружена Марта побачила на животі голого коханця великий синець під ребрами. — Що сталося?
Він би красиво, барвисто… Троє моторошних, дужих… Зброя, кулаки, слів не знали… Били — наче вбити мали. Гроші, годинник, мобільний. Він захищався… Одному точно щелепу зламав… Аби менти в цей час не розслаблялися у товаристві легкодоступних жінок…
Зиркнув на коханку сторожко — простягнула руки, йшла до нього, сльози на очах.
— Сашко… — любов’ю щедрою. Нікому свою Сасуньку не віддасть.
Механік відчув: у голові забулькала пекуча бурда, полилася судинами — у вуха, у ніс, у вічі… Залила красні мрії, амбітні плани, гарчала: убий. Задихнувся гарячим, вишкірився… і раптом кинувся на Марту. Викручував руки, тягнувся до горлянки, повалив на підлогу, та словами діла не зіпсував.
— Ти — моя… Ти моя жінка! Моя!
— Сашо, Сашо… — В очах жах.
— Уб’ю! — Замахнувся.
Марта вчепилася йому в руки.
— Коханий! Я ні з ким! Ні з ким! — Линула до нього. Тулилася, обіймала, обціловувала голий торс, синець, ребра… — Коханий… Доле моя… Ну як ти міг подумати… Хіба я могла б…
Відштовхнув. Ледь на ноги зіп’явся — несподівана лють випила сили, та градус не знизила. Трусився. Руки діла просили — взяти би щось у ті руки, важке щось… Дати би тим важким Марті по маківці, щоби не думала: він — не «мальчік»… Злякалася, певно. Зиркнув на Марту недобре і… очам не повірив. Незграбно совалася по підлозі, встати намагалася, зойкала, та очей від Макара не відводила, і в тих очах світився відвертий тваринний захват вдячної жертви: бери мене… Макар вишкірився хижо. На кінцівках проросли пазури. Зуби засвербіли — клики лізли. Стрибнув до Марти, ухопив немалу тушку — кілограмів дев’яносто таки мала, — поволік до дивана.
— Ти моя! Зрозуміло? Тільки моя! — шипів.
Зривав з коханки одяг, гарчав — звір. Кинув на диван, упав на тушку — ґвалтував люто й безжально. Ото приблизно так, як туберкульозні мали би, коли б ключі від апартаментів поцупили.
Марта не пручалася, тремтіла холодцем під молодим пружним тілом, очі на лоба, щелепа відвалилася.
— Цікаво, стара чекає?.. — наче з поля бою.
Стара не вважала себе старою. Озиралася на Мадонну, Демі Мур, але частіше на Ірину Білик. Із нею іноді заочно ставала до суперечки: якого біса на люди мальчиків виводити?! Е, ні! Марта не така наївна. Марта напевно знає: на життя треба генерала шукати, а що ти собі для серця і здоров’я маєш — при собі й тримай. Щоб не наврочили… Оце намолила собі Сашка, розщедрилася здуру — надто вже до серця припав. А тепер хвилюється — аби не задурно… Як не бачить його, усе цифри складає, і волосся дибки: за два місяці двадцять п’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто один долар профінькав. А як він одяг скине й голий апартаментами — Аполлон, — так ще би давала й давала, усе би задля нього зробила… Хіба що справи би не відклала: надто дорого заплатила за нинішнє благополуччя. Так і Сашко справу на перше місце ставить. Може, того й злигалися, що Марта побачила у білявому студентові себе саму тринадцять років тому.
Ох, і часи були… Училка-фізичка із задрипаної Соснівки, що під Конотопом, до дев’яносто п’ятого Марта тільки тим і рятувалася, що м’ясом у Москві торгувала. Оце дві повні торби у руки і на потяг. Ніч у плацкарті, зранку москвичів за руки хапати: «Покупайте! Недорого!», під вечір на вокзал, ніч у плацкарті, а вранці наступного дня: «Діти! Розкрийте підручники. Тема сьогоднішнього уроку…» Як витримувала? У дев’яносто п’ятому привезла хвору маму в інститут Шалімова. Рак підшлункової. Біда… Вдень біля мами тліла, на ніч до студентської подружки Валюшки просилася. З інституту не бачилися. Валюшка саме у якомусь центрі політичних досліджень під’їдалася. Вона Мартину долю й скерувала. Вислухала гірку оповідь про свинячі ребра та Бойля—Маріотта, зітхнула:
— До козирного депутата помічницею прилаштувати не зможу. А до такого… абиякого — спробую. Підеш? Держслужба. Пільги… Давай, Марто! Вирішуй, бо до скону ті торби тягатимеш.
— А мама?.. — знітилася Марта. — Як я маму покину?
За місяць мама віддала Богові душу, і Марта перебралася до столиці. Зняла у вдовиці кімнатку на Русанівці, помолилася на лаврські хрести, що їх прямо з віконця видно було, і попросила Господа, щоби хоч який негодящий депутат погодився її до себе взяти. Володимир Гнатович Сердюк на ту пору не набрав і половини своєї нинішньої політичної ваги. Вислухав провінційну вчительку-одиначку, що її порекомендували з якогось політологічного центру. Зазирнув у вічі, а там… стільки благання і відданості. Здивувався. Аж запитав:
— Будь-який наказ виконаєш?
— Безумовно! — гаряче запевнила Марта.
Відтоді — тринадцять років при Сердюкові. Він ніяк не тоне, вона поруч із ним роздобрішала грошима й зв’язками, бо як поклялася — безумовно! що? все! — слово тримає. Треба — і папірці до темряви розбирає, і у відрядження посеред ночі, і лягає під кого шефові треба. Квартиру стараннями Сердюка через Раду отримала, за вирішення питань хутко навчилася грошики брати, а як назбирала достатньо — тихцем від усіх купила розкішні апартаменти біля цирку і з них теж до останнього часу зиск мала. Беручка! Хто би взнав — не повірив би.
От і Баклан, полковник міліцейський, здивувався сьогодні.
— Гарна хата. Я оце теж думаю щось у центрі придбати, — сказав. — Твій барліг, лялечко?
— Знайомих… — відказала з дивану гола Марта. Не схотів Баклан до ліжка пнутися, прямо на дивані й вирішив із Мартою всі ділові питання. Добре, хоч пішов скоро, бо обіцяв дружину на дачу в Кончу відвезти.
— Про Баклана Сашкові краще не знати, — застереглася, на годинник глянула — 23:20. Захвилювалася. — І де?..
Стала до вікна. Юний коханець перед очі.
— Така Сасунька моя солоденька… — прошепотіла розчулено.
При Сашкові — не сміла. Вони якось болобонили «за життя», і коханець розповів: у дитинстві бабуся називала його Сашунькою, а він намагався повторити, та виходило — «Сасунька».
— Сасунька ти моя солоденька, — засюсюкала тоді Марта, та механік зиркнув вовком.
— Ніколи не називай мене так, Марто… завро!
І де?.. Позіхання Марті рота роздирають, завтра вставати удосвіта, а Сашко десь тиняється… Може, образився? Та не повинен би. І сам знає: справи відкладають тільки невдахи, а Марта з Бакланом без діла жодного разу не зустрічалася.
І де?.. Ухопила мобільний — «абонент поза зоною».
— Та що ж це?!
Скрутилась у кріслі, уявила: нема… Ніколи не повернеться… Так розхвилювалася, аж тиск підскочив. Оченятами закліпала: Баклан проклятий! Міг би, як завжди, номер у готелі замовити… «По-швидкому, Марто!» А що, як із Сашком щось трапилось… Обстановка криміногенна… така напружена… А міліція, баклани розгодовані, така розслаблена… Ніч уже… Точно вбили хлопця! Порізали, автівку забрали…
Почула, як у замку вхідних дверей ключ ворушиться, так до них рвонула — аж гай зашумів.
— Сасунька моя…
У передпокої світло тьмаве — джунглі. Механік застиг насторожено: нападати? Чи горделивим левом пройти повз напружену Марту — не здобич! Марта шию витягла, вглядається: нападати? Плигнути мавпою, учепитися у вічі: де був, де був?! А чи проковтнути ревнивий розпач, вистелитися винуватим килимком, у вічі зиркнути: коханий мій…
— Коханий…
Макар насупився, пішов повз Марту до вітальні.
— Коханий… — сунула слідом, очам не вірила: костюмчик від «Бріоні»… Сім тисяч гривень… Мов зі смітника… брудний-обхарканий…
Макарові — те саме в голову. «Нарешті скинути…» — зривав із тіла одяг, кидав на підлогу.
— Сашко… — напружена Марта побачила на животі голого коханця великий синець під ребрами. — Що сталося?
Він би красиво, барвисто… Троє моторошних, дужих… Зброя, кулаки, слів не знали… Били — наче вбити мали. Гроші, годинник, мобільний. Він захищався… Одному точно щелепу зламав… Аби менти в цей час не розслаблялися у товаристві легкодоступних жінок…
Зиркнув на коханку сторожко — простягнула руки, йшла до нього, сльози на очах.
— Сашко… — любов’ю щедрою. Нікому свою Сасуньку не віддасть.
Механік відчув: у голові забулькала пекуча бурда, полилася судинами — у вуха, у ніс, у вічі… Залила красні мрії, амбітні плани, гарчала: убий. Задихнувся гарячим, вишкірився… і раптом кинувся на Марту. Викручував руки, тягнувся до горлянки, повалив на підлогу, та словами діла не зіпсував.
— Ти — моя… Ти моя жінка! Моя!
— Сашо, Сашо… — В очах жах.
— Уб’ю! — Замахнувся.
Марта вчепилася йому в руки.
— Коханий! Я ні з ким! Ні з ким! — Линула до нього. Тулилася, обіймала, обціловувала голий торс, синець, ребра… — Коханий… Доле моя… Ну як ти міг подумати… Хіба я могла б…
Відштовхнув. Ледь на ноги зіп’явся — несподівана лють випила сили, та градус не знизила. Трусився. Руки діла просили — взяти би щось у ті руки, важке щось… Дати би тим важким Марті по маківці, щоби не думала: він — не «мальчік»… Злякалася, певно. Зиркнув на Марту недобре і… очам не повірив. Незграбно совалася по підлозі, встати намагалася, зойкала, та очей від Макара не відводила, і в тих очах світився відвертий тваринний захват вдячної жертви: бери мене… Макар вишкірився хижо. На кінцівках проросли пазури. Зуби засвербіли — клики лізли. Стрибнув до Марти, ухопив немалу тушку — кілограмів дев’яносто таки мала, — поволік до дивана.
— Ти моя! Зрозуміло? Тільки моя! — шипів.
Зривав з коханки одяг, гарчав — звір. Кинув на диван, упав на тушку — ґвалтував люто й безжально. Ото приблизно так, як туберкульозні мали би, коли б ключі від апартаментів поцупили.
Марта не пручалася, тремтіла холодцем під молодим пружним тілом, очі на лоба, щелепа відвалилася.
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
