про те, що Нані Новаковська, певно, дуже гонорова панянка, раз і досі нікому не розповіла про листівку й каблучку білого золота… Завтра в апартаменти біля цирку в’їдуть нові квартиранти, квартира на Русанівці теж здана, а сама Марта живе тепер на розі Саксаганського й Горького і демонстративно радісно приймає вітання із законним шлюбом, що сипляться й досі. А що на серці… Того Марта нікому не повідає. Навіть Богові.
Добив Рома Шиллєр. Коли Сердюка не було в офісі, Макар потикнувся до Роми з божевільною ідеєю вивідати, що неформальне й ефективне можна вдіяти, коли твоє майно захоплюють рейдери. Шиллєр відмовився розмовляти в офісі, призначив зустріч у дорогому ресторані біля Золотих Воріт, наївся і напився на халяву, вислуховуючи Макарову історію, усміхнувся уїдливо.
— Ну… Тепер розумієш різницю? Геть неважливо, кого ти трахав чи трахаєш! Головне, аби не трахнули тебе!
— Про що це ти, Шиллєре? — Механік ледь стримував лють. — Мені твоя філософія — до сраки карі очі! Що робити? Чи ти просто вирішив повечеряти на халяву?
— Що робити? До суду йти, — сказав Рома і тим, певно, настільки вразив бідолашного механіка, що його аж перекосило від гніву.
Шиллєр розреготався, кинув на стіл серветку, ледь на ноги зіп’явся, побрьохав геть.
— А я з першого дня казав: курка… — хитався, бурмотів собі під ніс.
За тиждень напрацьовані ділові зв’язки у кількості «три» — Сердюк, Шиллєр, Марта — вичерпались. Щоранку Макар прокидався на дивані у хатинці Фоми, їхав до фабрики. Він більше не підходив до порогу, не спілкувався із Горилою, не задавав дурних запитань і не кричав, що фабрика повинна працювати. Стовбичив, як те теля, що мамку загубило, дивився на будівлю і, тільки коли хтось із «Сігми» врешті не витримував, човгав до Макара, зривався і мчав геть.
— Усе. Поїхав дах у хлопця, — сумно констатував Горила.
Макар і сам не розумів, що робить. Після відвідин фабрики наступний пункт щоденної програми: набирав номер Нані, слухав довгі гудки, надсилав повідомлення. «Не зраджуй мене». Пробував писати інше, та тільки дратувався, знищував інший текст і знову писав: «Не зраджуй мене». Хтось же повинен був залишитися поряд!
Озирався: при світлі дня, вночі — нікого. Він думав: може, то нічір править. Усім непереливки, та брехати собi сил не вистачало. Бачив: в інших є день, вечір, ніч… Життя. Сердюк не тужить, Шиллєр посміхається, навіть Марта генеральшею стала, а він… Кому він потрібен? Фома? Фома — не рахується. Бухає, пропиває бабло, на Карпати компанію збирає і щовечора пресує механіка дурними розмовами.
— Усе! Я придумав, — верзе. — У тебе є гроші, у мене ідея. Давай! П’ятдесят на п’ятдесят. Бізнес. Кіоск відкриємо. Чи ще якусь лабуду. У мене є один чувак знайомий… Він торгівельне місце у підземному переході з усіма документами і дозволами продає за копійки. Давай купимо. Два дні ти торгуватимеш, два дні я…
— Фома, їдь у Карпати!
— Грошей мало лишилося.
— Ще тисячу дам. Вали… А я твою хату постережу.
Наступного дня після від’їзду Фоми — пожалкував. І слова сказати нiкому. Щоранку — фабрика, SMS- ка Нані… А далі що? Усі знайомі, малознайомі і ті, до кого можна було постукати від імені Сердюка, сахалися від Макара, як від заразного. Гроші танули. Кмітливий адвокат у приватній юридичній консультації взявся підготувати документи для подання у суд: і півсправи не зробив, запросив такий аванс, що у механіка занило під ребрами.
— Справи про примусове поглинання не дають швидкого результату. Вимагають багато часу і грошей. Ви… готові до великих витрат? — запитав байдужо.
— Готовий, — збрехав без вагань. Заплатив аванс, щоби хоч докричатися, щоби до суду дійшла хоч заява про незаконне захоплення фабрики «Есфір»… Більшого вже не сподівався. Навколо нього вирувало життям велике місто. Просто у ньому тепер не було Сані Макарова. І геть ніхто тим не переймався.
— Мотузка — гидко, — розмірковував цілком серйозно. — Знеболювального купити побільше. Наковтатися, поки Фома з гір не повернувся…
Двадцять п’ятого грудня прокинувся вдосвіта не від нічних жахів чи лаю сусідської вівчарки. Наснився вихід. Макар побачив його ясно і чітко. «Ну? Рейдери? І що? Треба самому стати рейдером. І захопити свою фабрику» — промайнуло, і механік розплющив очі.
— Нормально… — прошепотів нервово. — Продам Марті її папери! І на ці гроші… захоплю фабрику!
Безглузда ідея сотворила диво. Помчав до фабрики. Зупинив автівку просто біля порогу. Вийшов, ляснув дверцятами, пішов до Горили.
— Щось ти сьогодні веселий? — Горила підозріло розглядав вкрай збудженого механіка.
— Дай прикурити! — смикнувся Макар. Усміхнувся. — Дякую…
Відійшов від порогу на метр, дістав мобільний. «Скоро зустрінемося, Нані!» Сунув до автівки, земля під ногами горіла. Кишеню пік аркуш з компроматом на Марту. «Іванко — примусове поглинання». І номер мобільного. Його цікавить поглинання! Хай на нього попрацює та Іванка. Він почекає години до дванадцятої, зателефонує тій Іванці і скаже, як колись швачкам, — арбайтен!
О десятій терпіння луснуло. Ухопив мобільний, гарячково набрав номер.
— Слухаю, — почув спокійний чоловічий голос.
— Мені потрібна Іванка, — у лоба.
— Тут немає ніяких Іванок. Це телефон Миколи Іванка, — почув роздратоване.
Психанув: клята Марта!
— Вибачте. Я від Марти, помічниці пана Сердюка, — гарячково видав фразу-пароль. — Справа в тому…
— Що? Знову поглинання? — перебив Іванко.
— Ми можемо зустрітися сьогодні? — спитав якомога спокійніше, хоч губи тремтіли.
— Ну, раз ви від Марти… О другій вас влаштує?
— Безумовно.
— У парку біля Михайлівського, — повідомив пан.
— На свіжому повітрі? — не втримав іронії.
— Як показує досвід, усі попередні розмови краще починати саме так, — менторським тоном повідомив пан Іванко. — Ми чекатимемо на вас біля виходу з фунікулера.
— Ми?..
— Я буду з партнером. Ви упізнаєте нас одразу.
І як не впізнати цих двох? Молоді, у сонцезахисних окулярах, хоч хмари аж сині. З кейсами. Один нагадував святкову розцяцьковану паску для VIP-персон, другий — свічку, яку в цю паску мали би встромити. Разом вони цілком могли би зійти за гей-парочку, що процесом мало відрізнялося від першого варіанту.
— Іванко, — представилася паска.
— Серьожа… — сказала свічка.
— Макаров, — зверхньо повідомив механік.
Паска вказала на найближчу лаву на оглядовому майданчику біля фунікулеру. Змахнули сніг, повсідалися.
— Слухаємо уважно, — почув голос свічки.
— Я… зацікавився однією фабрикою…. — обережно почав Макар.
— Об’єкт. Ми кажемо: «об’єкт», — сказав Іванко.
— Серйозно? Ну, і скільки «об’єктів» з вашою допомогою змінили власників? Мене цікавить ділова репутація людей, з якими я наважуюся… на непросту справу.
— Одинадцять успішних поглинань.
— Рейдерських атак? — уточнив механік.
— Ми не користуємося вульгарним сленгом. Ми кажемо: «недружнє поглинання». У нас — одинадцять успішних поглинань. За останній рік. Усе законно і легально. Ми не працюємо за «кривими» схемами. Невже пані Марта не говорила вам? — похвалилася паска.
Добив Рома Шиллєр. Коли Сердюка не було в офісі, Макар потикнувся до Роми з божевільною ідеєю вивідати, що неформальне й ефективне можна вдіяти, коли твоє майно захоплюють рейдери. Шиллєр відмовився розмовляти в офісі, призначив зустріч у дорогому ресторані біля Золотих Воріт, наївся і напився на халяву, вислуховуючи Макарову історію, усміхнувся уїдливо.
— Ну… Тепер розумієш різницю? Геть неважливо, кого ти трахав чи трахаєш! Головне, аби не трахнули тебе!
— Про що це ти, Шиллєре? — Механік ледь стримував лють. — Мені твоя філософія — до сраки карі очі! Що робити? Чи ти просто вирішив повечеряти на халяву?
— Що робити? До суду йти, — сказав Рома і тим, певно, настільки вразив бідолашного механіка, що його аж перекосило від гніву.
Шиллєр розреготався, кинув на стіл серветку, ледь на ноги зіп’явся, побрьохав геть.
— А я з першого дня казав: курка… — хитався, бурмотів собі під ніс.
За тиждень напрацьовані ділові зв’язки у кількості «три» — Сердюк, Шиллєр, Марта — вичерпались. Щоранку Макар прокидався на дивані у хатинці Фоми, їхав до фабрики. Він більше не підходив до порогу, не спілкувався із Горилою, не задавав дурних запитань і не кричав, що фабрика повинна працювати. Стовбичив, як те теля, що мамку загубило, дивився на будівлю і, тільки коли хтось із «Сігми» врешті не витримував, човгав до Макара, зривався і мчав геть.
— Усе. Поїхав дах у хлопця, — сумно констатував Горила.
Макар і сам не розумів, що робить. Після відвідин фабрики наступний пункт щоденної програми: набирав номер Нані, слухав довгі гудки, надсилав повідомлення. «Не зраджуй мене». Пробував писати інше, та тільки дратувався, знищував інший текст і знову писав: «Не зраджуй мене». Хтось же повинен був залишитися поряд!
Озирався: при світлі дня, вночі — нікого. Він думав: може, то нічір править. Усім непереливки, та брехати собi сил не вистачало. Бачив: в інших є день, вечір, ніч… Життя. Сердюк не тужить, Шиллєр посміхається, навіть Марта генеральшею стала, а він… Кому він потрібен? Фома? Фома — не рахується. Бухає, пропиває бабло, на Карпати компанію збирає і щовечора пресує механіка дурними розмовами.
— Усе! Я придумав, — верзе. — У тебе є гроші, у мене ідея. Давай! П’ятдесят на п’ятдесят. Бізнес. Кіоск відкриємо. Чи ще якусь лабуду. У мене є один чувак знайомий… Він торгівельне місце у підземному переході з усіма документами і дозволами продає за копійки. Давай купимо. Два дні ти торгуватимеш, два дні я…
— Фома, їдь у Карпати!
— Грошей мало лишилося.
— Ще тисячу дам. Вали… А я твою хату постережу.
Наступного дня після від’їзду Фоми — пожалкував. І слова сказати нiкому. Щоранку — фабрика, SMS- ка Нані… А далі що? Усі знайомі, малознайомі і ті, до кого можна було постукати від імені Сердюка, сахалися від Макара, як від заразного. Гроші танули. Кмітливий адвокат у приватній юридичній консультації взявся підготувати документи для подання у суд: і півсправи не зробив, запросив такий аванс, що у механіка занило під ребрами.
— Справи про примусове поглинання не дають швидкого результату. Вимагають багато часу і грошей. Ви… готові до великих витрат? — запитав байдужо.
— Готовий, — збрехав без вагань. Заплатив аванс, щоби хоч докричатися, щоби до суду дійшла хоч заява про незаконне захоплення фабрики «Есфір»… Більшого вже не сподівався. Навколо нього вирувало життям велике місто. Просто у ньому тепер не було Сані Макарова. І геть ніхто тим не переймався.
— Мотузка — гидко, — розмірковував цілком серйозно. — Знеболювального купити побільше. Наковтатися, поки Фома з гір не повернувся…
Двадцять п’ятого грудня прокинувся вдосвіта не від нічних жахів чи лаю сусідської вівчарки. Наснився вихід. Макар побачив його ясно і чітко. «Ну? Рейдери? І що? Треба самому стати рейдером. І захопити свою фабрику» — промайнуло, і механік розплющив очі.
— Нормально… — прошепотів нервово. — Продам Марті її папери! І на ці гроші… захоплю фабрику!
Безглузда ідея сотворила диво. Помчав до фабрики. Зупинив автівку просто біля порогу. Вийшов, ляснув дверцятами, пішов до Горили.
— Щось ти сьогодні веселий? — Горила підозріло розглядав вкрай збудженого механіка.
— Дай прикурити! — смикнувся Макар. Усміхнувся. — Дякую…
Відійшов від порогу на метр, дістав мобільний. «Скоро зустрінемося, Нані!» Сунув до автівки, земля під ногами горіла. Кишеню пік аркуш з компроматом на Марту. «Іванко — примусове поглинання». І номер мобільного. Його цікавить поглинання! Хай на нього попрацює та Іванка. Він почекає години до дванадцятої, зателефонує тій Іванці і скаже, як колись швачкам, — арбайтен!
О десятій терпіння луснуло. Ухопив мобільний, гарячково набрав номер.
— Слухаю, — почув спокійний чоловічий голос.
— Мені потрібна Іванка, — у лоба.
— Тут немає ніяких Іванок. Це телефон Миколи Іванка, — почув роздратоване.
Психанув: клята Марта!
— Вибачте. Я від Марти, помічниці пана Сердюка, — гарячково видав фразу-пароль. — Справа в тому…
— Що? Знову поглинання? — перебив Іванко.
— Ми можемо зустрітися сьогодні? — спитав якомога спокійніше, хоч губи тремтіли.
— Ну, раз ви від Марти… О другій вас влаштує?
— Безумовно.
— У парку біля Михайлівського, — повідомив пан.
— На свіжому повітрі? — не втримав іронії.
— Як показує досвід, усі попередні розмови краще починати саме так, — менторським тоном повідомив пан Іванко. — Ми чекатимемо на вас біля виходу з фунікулера.
— Ми?..
— Я буду з партнером. Ви упізнаєте нас одразу.
І як не впізнати цих двох? Молоді, у сонцезахисних окулярах, хоч хмари аж сині. З кейсами. Один нагадував святкову розцяцьковану паску для VIP-персон, другий — свічку, яку в цю паску мали би встромити. Разом вони цілком могли би зійти за гей-парочку, що процесом мало відрізнялося від першого варіанту.
— Іванко, — представилася паска.
— Серьожа… — сказала свічка.
— Макаров, — зверхньо повідомив механік.
Паска вказала на найближчу лаву на оглядовому майданчику біля фунікулеру. Змахнули сніг, повсідалися.
— Слухаємо уважно, — почув голос свічки.
— Я… зацікавився однією фабрикою…. — обережно почав Макар.
— Об’єкт. Ми кажемо: «об’єкт», — сказав Іванко.
— Серйозно? Ну, і скільки «об’єктів» з вашою допомогою змінили власників? Мене цікавить ділова репутація людей, з якими я наважуюся… на непросту справу.
— Одинадцять успішних поглинань.
— Рейдерських атак? — уточнив механік.
— Ми не користуємося вульгарним сленгом. Ми кажемо: «недружнє поглинання». У нас — одинадцять успішних поглинань. За останній рік. Усе законно і легально. Ми не працюємо за «кривими» схемами. Невже пані Марта не говорила вам? — похвалилася паска.
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
