5 хвилин ніжності

– Ти зачекаєш, поки він під’їде? – нервово спитала вона.
– Так, звичайно, звичайно.
Вони лишились самі у темряві серед густої весняної зелені. Він поклав їй руку на плече й прошепотів:
– Більше не запрошуватиму тебе в нашу далечінь. Тим більше ввечері.

Їй стало боляче. Навіщо вона скаржилася йому на цих покидьків? Чому не виїхала звідси самотужки? Врешті-решт, усе закінчилося добре. Звичайно, кінець міг бути не таким щасливим. Але все сталося саме так. Вона ще й наварила грошей в результаті цієї пригоди. Навіщо було демонструвати йому свою бабську слабкість? Вона звикла сама вирішувати свої справи. Завжди любила повторювати, що від чоловіка їй потрібні тільки п’ять хвилин ніжности. І найстрашніше – залишитися без них.
– А я думала, ти скажеш, що надалі зустрічатимеш мене біля маршрутки.

Він стиснув її міцніше, притяг до себе. Обережно торкнувся губами її чола, притулив її до грудей. Вона відчула його серцебиття. Так вони й стояли серед квіту бузку й шипшини, поки вдалині не засяяли фари. В ту ж саму мить він хутко відсторонився від неї.

В машині по дорозі назад вона знов пережила жах того, що могло статися з нею, від чого врятував Бог – або випадок. Або доля. Так, доля. І та сама доля підкинула їй гроші – вона й сама не чекала від себе такої спритности! Витягла з-під сідниці того бевзя чужу сумочку, а її власна спокійно висіла в неї на плечі. А головне... головне, хоча побачення було неповним, і не було ні білого мартіні, ні чорних маслин, але свої вистраждані п’ять хвилин ніжности вона таки отримала.