— Годиться, Ромо, — примружив око Сердюк. — Зустрінемося за кілька годин в офісі, обміркуємо ідею.
За тиждень після телефонного дзвінка Любиної мами Гоцик намірився податися на рідну Сумщину до осені, може, змотатися в Конотоп, де й зараз не перевелися відьми — хай би глянули потойбіч, як там Любі… Не вірив, що метросексуал залишиться, та Макс і не думав покидати двадцятисемиметровий космос на Костянтинівській. Дні три вів інтенсивні телефонні переговори, виїжджав на ділові зустрічі, а вечорами будував плани, і Гоцик дивувався логічній настирливості, з якою Макс починав власну справу.
— Їдеш? — здивувався, коли Гоцик почав збиратися. — От шкода. Мені зараз так потрібні нормальні люди зі свіжими мізками. Люба повернеться, а ми тут уже…
Гоцик залишився, хоч словосполучення «альтернативна енергетика» викликало у нього скоріше тиху паніку, ніж завзяте натхнення. Макс підкинув Гоцику роздрук із класифікацією видів альтернативної енергії, і філолог досить швидко зорієнтувався серед сонячного випромінювання, енергії морських хвиль та гідроенергії малих річок, енергії біомаси, теплових стоків промислових підприємств тощо.
— Цим варто займатися! Це цікаво. Це завтрашній день, — пояснював Макс, коли пізно ввечері — утомлений та завзятий — повернувся на Костянтинівську.
Не встигли й кави попити під акомпанемент Максових розповідей про перспективи соломи як альтернативного виду енергії, коли у двері постукали. Чого попідхоплювалися. У обох в очах — Люба?
На порозі стояла сумна Любина подружка Гізела.
— Привіт, — кивнула Гоцику. На Макса глянула. — Мене звати Гізела. А Люба…
— Люба поїхала, — швидко відповів Гоцик. — Не скоро повернеться.
А ти чого тут? Мала би в Іспанії байдики бити.
— А-а-а… Так вийшло. На Житомирщині працювала волонтером у благодійній організації з боротьби зі СНІДом, мама дізналася… Вона ж думала — я в Іспанії. Ну і все… Скандал, конфлікт поколінь і все таке інше. Можна я у вас день-два перекантуюся?
— Ви, багаті, усі подуріли чи у вас нова мода? — здивувався Гоцик.
— Я не багата. У мене нема грошей. У мами є, а у мене — нема.
Я сама зароблятиму, — уперто відповіла Гізела. — Так перекантуватися можна чи як?
— Проходь, — сумно усміхнувся Гоцик. — Цей космос на трьох.
Наступного дня, коли трійця сиділа на килимку посеред кімнатки, їла піцу і розмірковувала про вічне, двері відчинилися і до двадцятисемиметрового космосу без стуку увійшов стильний, як диявол, підстрижений майже під «нуль» Макар.
Гоцик побачив механіка, упав на килим, зайшовся невтримним глузливим реготом. Макар зробив вигляд, що не розуміє дивної поведінки Гоцика, примружив око, зробив крок до Макса.
— Добрий день, Максиме, — напружено. — Я помічник Володимира Гнатовича, Олександр Макаров. Ваш батько просив знайти вас і передати ось це.
Простягнув Максу конверт із грошима.
— Володимир Гнатович від'їжджає до Брюсселя у державних справах. Його турбує ваше фінансове становище, тому він…
Макс розсміявся, віддав конверт ошелешеному Макару.
— Не треба. Усе маю… Та ти сідай!
— Піци хочеш? — запитала Гізела.
— Дякую, мені час іти, — процідив Макар.
На вулиці сяяла новенька «Кіа Сіїд». У ній сяяла стара, як для Макара, Марта.
— Ну як, сонце? Все нормально? — припала до Макара, тільки він сів за кермо.
Макар ледь втримав дитячі сльози образи й прикрощів. Там, у двадцятисемиметровому космосі, щасливі вільні люди їли піцу і не боялися говорити те, що думають. А він… Він тепер має більше за усю трійцю разом, а коли Сердюк дремене до Брюсселя, матиме вдесятеро більше. За однієї умови — бути рабом старої корови та її поважного шефа. І мовчати. Без будь-яких умов, тому що знакове слово його успіху — безумовно.
— Марто. Я придумав тобі смішне ласкаве прізвисько, — сказав. — Я називатиму тебе Мартазаврою.
— Добре, сонце. — Марта хоч і здивувалася, та знаку не подала. — У нас є кілька вільних годин. Поїхали на Дніпро за місто. Знаю одне втаємничене місце. Людей нема… Тільки річка, білий пісок і ми… Поїдемо?
— Безумовно, — відповів Макар.
За півгодини зупинилися на тихій зеленій галявині біля Дніпра за містом. «Дивно… Дійсно нікого», — тільки й устиг подумати Макар, як помітив двійко бомжів метрів за п'ятдесят — присіли біля очерету, розглядали щось уважно, помітили «Кіа Сіїд», підхопилися, на автівку вороже дивляться.
— Соціалка? Плаватимемо разом із бомжами? — спробував пожартувати Макар.
— Їдемо до сауни! — насупилася Марта. — Принаймні там поки що нема бомжів.
Автівка зірвалася, і за мить на галявині залишилися тільки двійко бомжів. Повитягували шиї, навкруги — нікого. Полізли у річку, обережно винесли на берег тіло мертвої рудої дівчини у довгій білій спідниці.
— Під березою поховаємо, — запропонував один.
— Страх бере, — признався другий. — Давай кинемо і геть.
— Ні, брате, не можна. Поховаємо, бо комусь вона була люба… Як і ми колись були любі… Візьмемо землі з могили, підемо з нею до монастиря… Хай священики усе як треба зроблять. Тоді повернемося, хрестом ту землю на могилку покладемо, а потім уже — геть…
— Відмовлять… священики. Самогубця, певно…
Бомжі глянули на мертву дівчину — руді кучері по плечах, білою спідницею обліплена, мов вояка бинтами.
— Та ні… — мовив один. — Чиста душа. Вбили дівку…
— Хто?
Перший не відповів, повернув до Киева голову — столиця височіла на горизонті темною могутньою хмарою. Такою могутньою, що здавалося, чи до неба сягне і затулить його, чи розповзеться по землі, заллє її собою аж до кордонів. Сонце блимнуло. Розігнало хмару, не лишивши тій і краплі лякливої сили.
Бомжі упали на коліна біля берези, заходилися рити землю — треба поспішати. Он де сонце на небі, ще приведе на берег відпочивальників, завадить поховати мертву дівчину. З дивного катерка, що гойдався на невидимих хвилях між небом і землею, за ними спостерігали Люба і Соня. Сиділи на носі, звісивши ноги за борт.
— Затишне місце, — сказала Соня. — Краса… І зовсім нема людей.
— Так, — погодилася Люба. — Гарно…
