перезимували за Дніпром, а там голоду не було. От, слава Богу, чумаки мої вернулися живі-здорові та ще й соли та риби мені привезли, а хліб святий дома був проданий. От у мене й гроші є, худоба, хвалити Бога, жива; так то діється в світі, так дивно, — додав він, звертаючись до оповідачки.
— Такий уже ваш талан, Степановичу! — сказала та, зідхаючи, — за те вам Господь і посилає, що ви в біді людей не забуваєте. От хоч би й я тепер: якби не ви, де б я притулилася з цією бідною сиротою, — хоч з гори та в воду!...
— Господь з вами, Микитівно! Ми свої люди, — з ким же нам і ділитись, як не з вами! А тимчасом розказуйте далі, Микитівно, а то може нашому гостеві й одпочинути треба, — промовив господар, поглядаючи на мене.
— Сяк-так літо минуло — говорила далі стара, — а осени ми наче й не бачили: зразу настала зима, та така люта та жорстока, — холод і голод разом до нас завітали. Ліс, увесь обідраний, висох, а князь, наш господар, заборонив його рубати на дрова: "Хто — каже — хоч гиллячку зрубає, того в могилу зажену! Ліс — каже — гарний, сухий, влітку почну, каже, палати собі ставити. Я люблю простір, мені треба, щоб були палати, а не халупа хахлацька, що в ній я тепер гніздюся, мов собака в будці." А люди бідні мерзли й мерзли; що ти з ним вдієш? Сказано — пан! Що хоче те й робить.
— На першому тижні Пилипівки Катерина Лукіянівна повила дитину; мамки не хотіла взяти, сама годувала. Скоро після христин поїхав він у Козелець до товаришів та й гостював у них цілий тиждень. Одпочили ми без нього трохи, хвалити Бога; аж ось серед ночі (ми вже спати полягали) приїздить він, ломиться в двері та кричить. Я схопилась, одчинила двері; дістала вогню; тілько дивлюся — з ним якась жінка в картузі та в офіцерській шинелі. Як скрикне він на мене: "Чого ти — каже — очі вилупила? Геть, дурепо!" Я й пішла до свого покою.
Другого дня, за чаєм, він сказав Катрусі:
— "Знаєш, серденько, яку несподіванку зробила мені сестричка: не написавши мені ні слова, що хоче тебе особисто пізнати, — взяла та й приїхала, як то кажуть, не намислюючись. Отака тобі, серденько, — княжна Жюлі Мордатева." На "перекладних" приїхала, — справжній гусар-баба. Ну, й удружила! Учора, уяви собі, підхожу я до поштової станції, — дивлюся, стоїть біля воріт тройка коней, зовсім готова. Я спинився, — дай, думаю, подивлюся, хто такий їхатиме. Тілько глянь, — виходить дама. Я знаєш, трохи теє... Ти вибач мені, серденько, така вже клята звичка!... Дивлюся... та уяви собі мою радість... То була моя сестра... Тут ми, звичайно, в обійми одне одному кинулись."
— "А я й не знала, що в тебе є сестра", — промовила Катруся.
— "Аякже, є, і не одна, а дві. Одна замужня за графом Горбатовим, вона все живе в столиці, при дворі; вона б теж до мене приїхала, та, знаєш, не можна, — занадто вже її при дворі знають. Я тобі, серденько, зараз приведу свою сестричку познайомитись."
Як полотно, зблідла моя бідна Катруся. Вона, мабуть, догадалася, яка то була сестра. За хвилину він привів, тримаючи під руку, жінку, — не знаю, молоду, чи стару: за білилами та за румянами не можна було розпізнати. "Рекомендую тобі, серденько, — княжна Жюлі Мордатова"
Та дзиґою вклонилася, щось там бовкнула - не знаю, по-московському, чи по-польському, — нічого я не розібрала. Та й Катруся, гадаю, теж не зрозуміла, бо й головою до неї не кивнула, а тілько ще гірше зблідла.
— Ти вибач їй, друже мій, вона в мене ще інститутка, по-російському майже слова не вимовить, — та у високому світі жадної потреби в російській мові немає. Та я й про себе скажу: до двадцяти літ я не вмів двох слів по-російському сказати, все по-французькому, — така вже мода. Ми й нашу маленьку пошлемо в столицю до інституту? Правда?
Катруся не мала вже сили далі терпіти; вона мовчки встала й пішла до дитячого покою. Я пішла за нею, а Катерина Лукіянівна зосталася з своїми князями.
— Щаслива була б я, Степановичу, коли б забула те, що творилося в нас у домі. Та Бог мене, не знаю, за що, покарав, давши мені добру память. Після тієї клятої сестри я ні на хвилину не покидала Катрусі, та й вона, моя безталанниця, з того часу ані кроку з свого покою не ступила. Господи! Свята великомученице Катерино, чи ти страждала так, як вона, моя бідна Катруся, страждала? І вдень, було, плаче, і вночі плаче, — я вже не знала, що з нею й робити. Отож вона плакала, плакала, та й почала вже з розуму спадати. Хотіла була я дитину од грудей одлучити, — так ні ж, не дає.
— "Помру - каже — з нею разом; нехай мене з нею до одної труни покладуть. Нехай, що хочуть, роблять, а дитини нікому не дам."
— Що ж мені було з нею робити? Я так і полишила дитину; дивлюся тілько, було, та плачу. Катерина Лукіянівна теж, було, зайде до нашого покою, подивиться на свою княгиню і, хоч яка вийде була горда, не витримає, заплаче та й вийде з хати.
А тут таки поруч, у других покоях, пісні та музики, наче в корчмі на перехресному шляху. А жидівка Хайка, що її князь своєю сестричкою назвав, так і носиться з драгунами, співає, танцює та всякі вихиляси виробляє; огидлива, — навіть люльку смалила.
Катруся, моя бідна, спершу вдавала, що нічого не бачить і не чує, а потім уже їй, сердешній, і не сила була, але що ти вдієш з таким виродком? У нашої сестри, сказано, тілько сльози, самі сльози, — нічого більше не зосталося... А сльози що? Вода. Гай-гай! Не одну річку вилила вона цієї гіркої води, а він... йому все байдуже, — іноді зайде до неї та ще й питається: "Як ти себе почуваєш?" Наче осліп, прости мене Господи, — не бачить, що її, бідную, ледве ноги носять. "Чи не послати, моя люба, в Козелець по штаб- лікаря полкового?" - "Не треба", — промовить вона, та й замовкне. - "Ну, як собі знаєш, це твоє діло, а не моє; я до твоїх справ ніколи не втручаюся", — скаже, було, та й піде собі, грюкнувши дверима.
Тілько ми й світу Божого бачили, як він поїде, було, кудись тижнів на два-три до своїх товаришів-драгунів. Тоді ми без нього повимиваємо, повишкрябуємо підлоги, покої хоч трохи попровітрюємо, а то просто стайня стайнею. Раз якось приїхав він теж уночі й привіз з собою другу "сестру", вже не жидівку, а полячку, чи циганку — хто її знає; знаю тілько, що була чорна. Хотів був теж знайомити з Катрусею, та Катруся його й до покою не впустила.
Зима наближалася вже до кінця. Саме на Середохресті люди наші, зібравшись громадою, прийшли до нього просити збіжжя на засів. Говорили, що, як Бог уродить, то семерицею вернуть йому його добро. Де там! Слова вимовити не дав. Прогнав їх, нещасних, та ще й собаками нацькував. Хотіла була заступитись за них сама Катерина Лукіянівна, та він на неї як гримне: "Мовчіть! — каже — не ваше діло, я сам знаю, що роблю, я до ваших чепців та до блюзок не втручаюсь, так прошу не втручатись і до моїх наказів." Сказавши це, закликав свого Яшку й наказав запрягти тройку коней, щоб їхати до своїх драгунів.
Як тілько він одїхав, Катерина Лукіянівна пішла до клуні, щоб вибрати полускирток жита й пшениці та звеліти змолотити людям зерна на засів. Думала вона, що він, як звичайно, довго їздитиме. Глянула навколо клуні, — й половини скирт не дорахувалась. — "Де ж це все поділося?" — питається вона в токового. А токовий одповідає, що сам князь потроху все жидам продавав та половину вже й продав, і солому і полову, все попродав жидам, а жид, звичайно, солому — драгунам, а полову — нашим таки людям, а ті, нещасні, й полові були раді! Катерина Лукіянівна вибрала одну скирту жита, а другу пшениці та й звеліла людям молотити. "Тілько швидше — каже — молотіть, а то приїде князь, так він не дасть вам нічого." Так воно й сталося. Другого дня, тількощо розпочали молотити, аж глянь, — він вїздить у двір. — "Що ви робите, шахраї! — скрикнув він на них — як ви зважились,хто вам наказав? Я вас!" Та як вихопив у фурмана нагая, та як заходився молотників молотити, що ні один з них на току не зостався, — всі розбіглися. Досталося ж і Катерині Лукіянівні за ту молотьбу, — вона, бідна, три дні з ліжка не вставала. Після цього він уже цілий час бенкетував удома, нікуди не їздив, аж до Зелених Свят. А на зелену неділю й поїхав кудись з своїм Яшкою. Катерина Лукіянівна знов послала по людей та й звеліла їм змолотити хоч трошки ярового хліба на засів, бо, хвалити Бога, дощі перепадали, і земля таки добре зазеленіла. Тількощо взялися вони молотити просо та гречку, як того ж таки дня вертається він, а за ним драгунії видимо-невидимо, мов орда та за Мамаєм жене: хто на мужицькому возі, а хто верхи — просто охляп, а деньщики, — ті, сердешні, пішки босоніж, тілько з люльками та з кисетами в руках пленталися за своїми драгунами.
Як тілько переступив він поріг, зараз же гукнув на свого Яшку і наказав йому, щоб на третю годину був готовий обід на 50 осіб, — неодмінно на третю годину; а вечеря — на 100 осіб, щоб теж була готова неодмінно. "Для обіду та для вечері улаштуй столи в садку; годі — каже — нам в оцій стайні валятися, тепер можна й на пашу вийти!" А червінцями так і брязчить у кишенях. "Та слухай, — каже — накажи гуменному, щоб завтра вигнав усіх мужиків хліб молотить. Треба увесь перемолотити, скільки там його єсть." Отоді ми й здогадалися, звідкіля в нього червінці взялися. "Невжеж він таки ввесь хліб продав? — каже Катерина Лукіянівна — чимже нещасні люди засіють?"
— А драгунія тимчасом, з цілою мізерією своєю, не заходячи до покоїв, шугнула просто в сад, а потім лежали на траві та язиками блявкали, та люльки смалили, аж поки він не звелів винести їм горілки. Всі стільці та столи теж у сад повиносили; звелів був і з спальні все повиносити, та ми замкнулися й не пустили його до себе. Він вилаявся по-своєму, по-московському, та й дав нам спокій. Поки готували обід, драгунія гуляла в саду та пила горілку, що її було розставлено у великих карафках мало що не під кожним деревом; інші гості теж
— Такий уже ваш талан, Степановичу! — сказала та, зідхаючи, — за те вам Господь і посилає, що ви в біді людей не забуваєте. От хоч би й я тепер: якби не ви, де б я притулилася з цією бідною сиротою, — хоч з гори та в воду!...
— Господь з вами, Микитівно! Ми свої люди, — з ким же нам і ділитись, як не з вами! А тимчасом розказуйте далі, Микитівно, а то може нашому гостеві й одпочинути треба, — промовив господар, поглядаючи на мене.
— Сяк-так літо минуло — говорила далі стара, — а осени ми наче й не бачили: зразу настала зима, та така люта та жорстока, — холод і голод разом до нас завітали. Ліс, увесь обідраний, висох, а князь, наш господар, заборонив його рубати на дрова: "Хто — каже — хоч гиллячку зрубає, того в могилу зажену! Ліс — каже — гарний, сухий, влітку почну, каже, палати собі ставити. Я люблю простір, мені треба, щоб були палати, а не халупа хахлацька, що в ній я тепер гніздюся, мов собака в будці." А люди бідні мерзли й мерзли; що ти з ним вдієш? Сказано — пан! Що хоче те й робить.
— На першому тижні Пилипівки Катерина Лукіянівна повила дитину; мамки не хотіла взяти, сама годувала. Скоро після христин поїхав він у Козелець до товаришів та й гостював у них цілий тиждень. Одпочили ми без нього трохи, хвалити Бога; аж ось серед ночі (ми вже спати полягали) приїздить він, ломиться в двері та кричить. Я схопилась, одчинила двері; дістала вогню; тілько дивлюся — з ним якась жінка в картузі та в офіцерській шинелі. Як скрикне він на мене: "Чого ти — каже — очі вилупила? Геть, дурепо!" Я й пішла до свого покою.
Другого дня, за чаєм, він сказав Катрусі:
— "Знаєш, серденько, яку несподіванку зробила мені сестричка: не написавши мені ні слова, що хоче тебе особисто пізнати, — взяла та й приїхала, як то кажуть, не намислюючись. Отака тобі, серденько, — княжна Жюлі Мордатева." На "перекладних" приїхала, — справжній гусар-баба. Ну, й удружила! Учора, уяви собі, підхожу я до поштової станції, — дивлюся, стоїть біля воріт тройка коней, зовсім готова. Я спинився, — дай, думаю, подивлюся, хто такий їхатиме. Тілько глянь, — виходить дама. Я знаєш, трохи теє... Ти вибач мені, серденько, така вже клята звичка!... Дивлюся... та уяви собі мою радість... То була моя сестра... Тут ми, звичайно, в обійми одне одному кинулись."
— "А я й не знала, що в тебе є сестра", — промовила Катруся.
— "Аякже, є, і не одна, а дві. Одна замужня за графом Горбатовим, вона все живе в столиці, при дворі; вона б теж до мене приїхала, та, знаєш, не можна, — занадто вже її при дворі знають. Я тобі, серденько, зараз приведу свою сестричку познайомитись."
Як полотно, зблідла моя бідна Катруся. Вона, мабуть, догадалася, яка то була сестра. За хвилину він привів, тримаючи під руку, жінку, — не знаю, молоду, чи стару: за білилами та за румянами не можна було розпізнати. "Рекомендую тобі, серденько, — княжна Жюлі Мордатова"
Та дзиґою вклонилася, щось там бовкнула - не знаю, по-московському, чи по-польському, — нічого я не розібрала. Та й Катруся, гадаю, теж не зрозуміла, бо й головою до неї не кивнула, а тілько ще гірше зблідла.
— Ти вибач їй, друже мій, вона в мене ще інститутка, по-російському майже слова не вимовить, — та у високому світі жадної потреби в російській мові немає. Та я й про себе скажу: до двадцяти літ я не вмів двох слів по-російському сказати, все по-французькому, — така вже мода. Ми й нашу маленьку пошлемо в столицю до інституту? Правда?
Катруся не мала вже сили далі терпіти; вона мовчки встала й пішла до дитячого покою. Я пішла за нею, а Катерина Лукіянівна зосталася з своїми князями.
— Щаслива була б я, Степановичу, коли б забула те, що творилося в нас у домі. Та Бог мене, не знаю, за що, покарав, давши мені добру память. Після тієї клятої сестри я ні на хвилину не покидала Катрусі, та й вона, моя безталанниця, з того часу ані кроку з свого покою не ступила. Господи! Свята великомученице Катерино, чи ти страждала так, як вона, моя бідна Катруся, страждала? І вдень, було, плаче, і вночі плаче, — я вже не знала, що з нею й робити. Отож вона плакала, плакала, та й почала вже з розуму спадати. Хотіла була я дитину од грудей одлучити, — так ні ж, не дає.
— "Помру - каже — з нею разом; нехай мене з нею до одної труни покладуть. Нехай, що хочуть, роблять, а дитини нікому не дам."
— Що ж мені було з нею робити? Я так і полишила дитину; дивлюся тілько, було, та плачу. Катерина Лукіянівна теж, було, зайде до нашого покою, подивиться на свою княгиню і, хоч яка вийде була горда, не витримає, заплаче та й вийде з хати.
А тут таки поруч, у других покоях, пісні та музики, наче в корчмі на перехресному шляху. А жидівка Хайка, що її князь своєю сестричкою назвав, так і носиться з драгунами, співає, танцює та всякі вихиляси виробляє; огидлива, — навіть люльку смалила.
Катруся, моя бідна, спершу вдавала, що нічого не бачить і не чує, а потім уже їй, сердешній, і не сила була, але що ти вдієш з таким виродком? У нашої сестри, сказано, тілько сльози, самі сльози, — нічого більше не зосталося... А сльози що? Вода. Гай-гай! Не одну річку вилила вона цієї гіркої води, а він... йому все байдуже, — іноді зайде до неї та ще й питається: "Як ти себе почуваєш?" Наче осліп, прости мене Господи, — не бачить, що її, бідную, ледве ноги носять. "Чи не послати, моя люба, в Козелець по штаб- лікаря полкового?" - "Не треба", — промовить вона, та й замовкне. - "Ну, як собі знаєш, це твоє діло, а не моє; я до твоїх справ ніколи не втручаюся", — скаже, було, та й піде собі, грюкнувши дверима.
Тілько ми й світу Божого бачили, як він поїде, було, кудись тижнів на два-три до своїх товаришів-драгунів. Тоді ми без нього повимиваємо, повишкрябуємо підлоги, покої хоч трохи попровітрюємо, а то просто стайня стайнею. Раз якось приїхав він теж уночі й привіз з собою другу "сестру", вже не жидівку, а полячку, чи циганку — хто її знає; знаю тілько, що була чорна. Хотів був теж знайомити з Катрусею, та Катруся його й до покою не впустила.
Зима наближалася вже до кінця. Саме на Середохресті люди наші, зібравшись громадою, прийшли до нього просити збіжжя на засів. Говорили, що, як Бог уродить, то семерицею вернуть йому його добро. Де там! Слова вимовити не дав. Прогнав їх, нещасних, та ще й собаками нацькував. Хотіла була заступитись за них сама Катерина Лукіянівна, та він на неї як гримне: "Мовчіть! — каже — не ваше діло, я сам знаю, що роблю, я до ваших чепців та до блюзок не втручаюсь, так прошу не втручатись і до моїх наказів." Сказавши це, закликав свого Яшку й наказав запрягти тройку коней, щоб їхати до своїх драгунів.
Як тілько він одїхав, Катерина Лукіянівна пішла до клуні, щоб вибрати полускирток жита й пшениці та звеліти змолотити людям зерна на засів. Думала вона, що він, як звичайно, довго їздитиме. Глянула навколо клуні, — й половини скирт не дорахувалась. — "Де ж це все поділося?" — питається вона в токового. А токовий одповідає, що сам князь потроху все жидам продавав та половину вже й продав, і солому і полову, все попродав жидам, а жид, звичайно, солому — драгунам, а полову — нашим таки людям, а ті, нещасні, й полові були раді! Катерина Лукіянівна вибрала одну скирту жита, а другу пшениці та й звеліла людям молотити. "Тілько швидше — каже — молотіть, а то приїде князь, так він не дасть вам нічого." Так воно й сталося. Другого дня, тількощо розпочали молотити, аж глянь, — він вїздить у двір. — "Що ви робите, шахраї! — скрикнув він на них — як ви зважились,хто вам наказав? Я вас!" Та як вихопив у фурмана нагая, та як заходився молотників молотити, що ні один з них на току не зостався, — всі розбіглися. Досталося ж і Катерині Лукіянівні за ту молотьбу, — вона, бідна, три дні з ліжка не вставала. Після цього він уже цілий час бенкетував удома, нікуди не їздив, аж до Зелених Свят. А на зелену неділю й поїхав кудись з своїм Яшкою. Катерина Лукіянівна знов послала по людей та й звеліла їм змолотити хоч трошки ярового хліба на засів, бо, хвалити Бога, дощі перепадали, і земля таки добре зазеленіла. Тількощо взялися вони молотити просо та гречку, як того ж таки дня вертається він, а за ним драгунії видимо-невидимо, мов орда та за Мамаєм жене: хто на мужицькому возі, а хто верхи — просто охляп, а деньщики, — ті, сердешні, пішки босоніж, тілько з люльками та з кисетами в руках пленталися за своїми драгунами.
Як тілько переступив він поріг, зараз же гукнув на свого Яшку і наказав йому, щоб на третю годину був готовий обід на 50 осіб, — неодмінно на третю годину; а вечеря — на 100 осіб, щоб теж була готова неодмінно. "Для обіду та для вечері улаштуй столи в садку; годі — каже — нам в оцій стайні валятися, тепер можна й на пашу вийти!" А червінцями так і брязчить у кишенях. "Та слухай, — каже — накажи гуменному, щоб завтра вигнав усіх мужиків хліб молотить. Треба увесь перемолотити, скільки там його єсть." Отоді ми й здогадалися, звідкіля в нього червінці взялися. "Невжеж він таки ввесь хліб продав? — каже Катерина Лукіянівна — чимже нещасні люди засіють?"
— А драгунія тимчасом, з цілою мізерією своєю, не заходячи до покоїв, шугнула просто в сад, а потім лежали на траві та язиками блявкали, та люльки смалили, аж поки він не звелів винести їм горілки. Всі стільці та столи теж у сад повиносили; звелів був і з спальні все повиносити, та ми замкнулися й не пустили його до себе. Він вилаявся по-своєму, по-московському, та й дав нам спокій. Поки готували обід, драгунія гуляла в саду та пила горілку, що її було розставлено у великих карафках мало що не під кожним деревом; інші гості теж
Вы читаете Княгиня
