Комацу всміхнувся. Усмішкою, яку наче витягнув з глибини шухляди, куди звичайно не заглядав.
– Так, ти вгадав. Дочитав до кінця. Як не дивно. Адже практично я ніколи не роблю цього з творами початківців, поданими на премію. Більше того, цього разу я навіть повторно перечитав окремі його абзаци. Це, визнаю, така ж рідкісна подія, як парад планет.
– Отже,
Комацу поклав сигарету в попільничку й середнім пальцем правої руки пошкрябав носа. Але на запитання Тенґо не відповів.
Тож Тенґо вів далі:
– Дівчині виповнилося тільки сімнадцять років, вчиться в середній школі вищого ступеня. Вона ще не набула досвіду, як треба читати й писати художні твори. Можливо, й важко сподіватися, що її оповідання отримає премію серед молодих авторів. Та все ж варто, щоб воно потрапило на останній тур вибору переможця. Значною мірою це залежить від вас, Комацусан. Якщо ви посприяєте, то, сподіваюсь, справа піде певніше.
– Та ти що!.. – ще раз простогнав Комацу й знудьговано позіхнув. А тоді ковтнув води. – Тенґокун, ти лише добре поміркуй. Спробуй залишити цю неотесану писанину на останній тур конкурсу. Тоді ж шановані члени конкурсної комісії стануть дибки, будь певен. А може, й розгніваються. І ніхто з них цього оповідання до самого кінця не читатиме. Четверо членів комісії – відомі письменники. У них роботи й так по горло. Вони недбало переглянуть перші дві сторінки, а саме оповідання просто викинуть. Скажуть, що це рядовий твір учениці початкової школи й не більше. Якщо його обробити, то, може, в ньому щось і зблисне. Хоч би скільки я благав і до якого красномовства вдавався б, ніхто до мене не прислухається. Тож якщо мій вплив щось значить, то я хотів би використати його для підтримки твору, що має кращу перспективу.
– Ви хочете сказати, що просто вилучаєте це оповідання з конкурсу?
– Цього я не кажу, – потираючи край носа, відповів Комацу. – Я маю трохи іншу ідею.
– Трохи іншу ідею… – повторив Тенґо. У словах співрозмовника йому вчувалися зловісні нотки.
– Тенґокун, ти сказав, що треба покладати надію на її наступний твір, – вів далі Комацу. – Звісно, і я на це сподіваюся. Адже дбайливе вирощування молодого письменника дає редакторові велику втіху. Серце б'ється так, ніби раніше за всіх на нічному небі помітив нову зірку. Тільки, чесно кажучи, я сумніваюся, що в цієї дівчини є майбутнє в літературі. Не хочу особливо хвалитися своїм досвідом, але літературний світ мене годує ось уже двадцять років. І за цей час я на власні очі бачив, як різні письменники з'являлись і зникали. А тому навчився розрізняти, у кого є майбутнє, а в кого – ні. Тож дозволь мені сказати, що в цієї дівчини його немає. Ні близького, ні далекого, на жаль. Передусім її твір не є наслідком глибокого дослідження і тривалого навчання. Хоч би скільки ти чекав, а нічого не дочекаєшся від неї. Врештірешт зневіришся. Якщо спитаєш чому, то я скажу, що авторка не має жодного
Тенґо задумався над цими словами. Йому здалося, що в них була своя логіка. Адже Комацу як редактор мав добру інтуїцію.
– А хіба є щось погане в тому, якщо дати їй шанс? – спитав Тенґо.
– Кинути у воду й подивитися, спливе чи потоне? Ти це хочеш сказати?
– Якщо коротко.
– Я досі вчинив багато злочинів проти живих створінь, а тому більше не хочу дивитися, як тоне людина.
– Ну, як мені бути?
– Ти принаймні стараєшся, добираючи слова, – сказав Комацу. – Наскільки я бачу, в тебе не видно недбальства. До написання твору ставишся надзвичайно сумлінно. Чому? Бо тобі подобається писати. І я це високо ціную. Любити писання – це найважливіша якість людини, що готується стати письменником.
– Однак цього не досить.
