діди, що «їсть і не наїсться» та «п'є та не нап'ється», як почали вони обидва трощити, то ще й мало здалося!..
Дивується цар Ірод, каже:
— Хто завтра раніше води з моря принесе: чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви — живі будете, а ні — голови з пліч…
Вранці царева дочка взулася у чоботи-скороходи, шапку-невидимку надягла й подалася до моря. А той дід, що «біжить — не набіжиться», побіг ще швидше та раніше за неї набрав води з моря, біжить назад. Вона як побачила — сипонула йому під ноги сонного зілля, він і впав та й заснув біля відра.
Жде Іван із своїми дідами — нема щось того, що побіг. Чути — вже й дочка-скорогонка повертається, а того нема… Де ж він? Глянув тоді той, що «за двадцять верст бачу», і побачив — лежить той і спить. Кличе мерщій того, що «за двадцять верст бичем улучу». Цей як розпустить свій бич та як потягне того, що заснув!.. Враз прокинувся, за відро й щодуху бігти! — і прибіг, воду приніс раніше, ніж Іродова дочка.
Бачить Ірод, що нічого не може вдіяти хитрістю, розлютився дуже й наказує тягти Івана та його супутників на залізний тік — голови рубати. Виводять Івана, а дівчина-полонянка й каже йому:
— Загоїлася вже твоя рана.
Тут як ухопив Іван царя Ірода та як шпурнув його аж на гострий шпиль його палацу — так цар Ірод і дух спустив, а слуги всі перелякалися та й порозбігалися хто куди.
Узяв Іван того коня, що жар їсть і полум'я п'є, сів на нього, а дівчину-полонянку на свого коня посадив. Діди ж йому кажуть:
— Послужили ми тобі, Іване, а тепер підемо іншим добрим людям служити.
Попрощалися з Іваном та й пішли.
Приїхав Іван у своє царство, до царського палацу, віддає цареві того коня, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Зрадів цар, каже синові:
— Є тепер в тебе той кінь, що ти хотів мати. Треба тобі наречену шукати.
— А чого ж там її шукати, — царевич каже, — коли ось дівчина передо мною, що такої красуні, мабуть, в цілому світі не знайти! З нею я й одружуся.
— Е, ні, — каже Іван, — ця дівчина — моя наречена. Вона мене врятувала, вилікувала, я її з полону визволив. Я її люблю, й вона мене любить, і нікому я її не віддам.
А ті два богатирі, що з Іваном їздили, стоять тут же та аж корчаться з заздрощів, що Іван — мужичий син без них і коня чарівного здобув, ще й дівчину-красуню. От вони й кажуть цареві:
— Хіба ж годиться із такою красунею мужичому синові одружуватися?! Вона може бути жінкою тільки царського сина або богатиря панського роду!
— Правильно говорите, — каже цар, — хай буде вона моєму синові жінкою!
Тоді Іван скипів та до царя:
— Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніколи кривди мені не чинити! Де ж твоє тверде царське слово?! Я трьох зміїв-велетнів убив, сестер зміїних знешкодив, стару зміїху й царя Ірода порішив, щоб не було вже від них людям горя та лиха, ще й коня чарівного привів тобі. Коли ж ти за все отак платитимеш, своє слово ламатимеш, то й тебе з усім твоїм родом з світу зведу!
Та як замахнеться своєю палицею — аж всі дерева пригнулися, а царський палац захитався. Цар злякався, замахав руками:
— Годі, годі, забирай свою дівчину, йди собі куди хочеш! Синові своєму я королівну яку-небудь висватаю!
А Іван — мужичий син одружився з дівчиною-красунею, та й зажили щасливо. Але вже ніколи не вірив він ні царському, ані панському слову.
КОЗАК МАМАРИГА
Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу, куди очі світять.
Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка.
— Добридень, парубче! — каже.
— День добрий і вам! — відповідає той. — А хто ви такий є?
— Я козак Мамарига, служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та й іду, куди очі світять. А ти хто?
— А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік.
— А де ж торбинка?
— Розбійники в лісі напали й відняли!
— Ну, ходімо разом, будеш мені за брата.
Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають другого парубка.
— Добридень, парубче! — кажуть.
— День добрий і вам, — відказує той. — А хто ви такі є?
