— От бачиш, — каже, — Змій цього хлопця забив, а я Змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.
І повіз він її до батька.
Прокинулись звірі, глянули — їхній хазяїн убитий лежить. Що робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного джерела із водою живущою та горящою. Довго то було чи хутко, а води принесли. Бризнули на свого хазяїна живущою та горящою водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся. Коли бачить — нема ні Змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній Змієві язики зав'язані. Взяв він цю хусточку і пішов до міста, де та королівна із своїм батьком-королем жила.
Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже страшного Змія, якому щодня на споживу людей віддавали. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну врятував, і тепер король за нього дочку заміж віддає.
Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом із своїми звірами, всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у королівські покої. А там вже гості зібралися весілля гуляти. Сидить король і той фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана: неохота їй за фурмана заміж іти, чує серцем, що недобра то людина!
Став Іван перед королем і каже:
— Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник!
— Брешеш! — кричить фурман. — Ось і голови Змієві, що я одрубав!
Іван і каже:
— А язики в них є?
Кинулись дивитись — а голови без язиків!
Тут всі й побачили, чия правда.
Фурмана схопили і у в'язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони собі жити в щасті та злагоді.
КАЗКА ПРО КОРОЛЕВИЧА ТА ЗАЛІЗНОГО ВОВКА
Були собі король з королевою, і мали вони єдиного сина, малого королевича. От одного разу поїхав король полювати та й надибав у лісі вовка, та не звичайного вовка, а залізного, такого, що ніколи ніхто не бачив. Упіймав король із своїми ловцями того вовка і привіз додому.
Замкнув вовка до льоху і каже королеві: — Ось візьми, серденько, цей ключ від льоху та сховай у кишеню, щоб ніхто, бува, вовка не випустив,
А сам розсилає гінців по сусідніх королівствах, щоб з'їжджалися всі королі та пани до нього на бенкеті хоче похвалитися небувалою здобиччю — залізним вовком.
З'їхалися пани, королі. Посідали за столи, почали бенкетувати.
А малий королевич тим часом у дворі бавиться: стріляє із срібного лучка, золотою стрілкою. От як стрельнув він, а стрілка і влучила в маленьке віконце, просто до льоху впала через грати. Підбіг королевич до віконця, — як йому стрілку дістати? Дивиться, а там залізний вовк сидить.
— Вовчику, вовчику! — каже королевич. — Віддай мені мою стрілку!
— Випусти мене з неволі, то я тобі стрілку віддам і ще колись у пригоді стану.
— Як же я випущу, коли ти замкнений?
— А ти піди до мами, — каже вовк, — до неї пригорнися та й витягни ключик у неї з кишені. Відімкнеш мене тим ключиком, а потім знову потихеньку його в ту саму кишеню покладеш. Тільки нікому не кажи,
От королевич побіг до матері та так і зробив, як його вовк навчив. Випустив вовка, забрав свою стрілку, а ключ назад потихеньку поклав.
От гості як напилися й наїлися добре, король їм і каже:
— Тепер я вам, панове, покажу звіра такого, якого ви ще й не бачили.
Бере він у жінки ключ, веде панів та королів до льоху. Відімкнув двері — а вовка нема!
Гості дивуються, посміхаються, між себе потихеньку говорять: «Може, й не було тут ніякого звіра?» Розсердився дуже король, скликав слуг, питає: хто вовка випустив? А слуги кажуть:
— Нікого й у дворі не було, крім королевича!
Покликав король сина, почав його питати. Тут хлопчик і розповів про все.
— Замкніть його до льоху! — наказав король розгнівано. — Хай тільки гості роз'їдуться, то я його найстрашнішою карою покараю за те, що мене отак перед усіма панами й королями зганьбив!
Настав вечір, почали гості роз'їжджатися. Та мати-королева не стала чекати, поки гості роз'їдуться, тишком-нишком відімкнула сина й каже йому:
— Ти, синочку, заховайся десь, поки батько не пересердиться.
От він і побіг у ліс, щоб там сховатися.
