Першим почав високий сивий чоловік:
— Сподіваюсь, панове, що ми встигаємо. Бойчук і панотець незабаром повинні вже знайти Наталену Порецьку. Щоправда, якщо вона там.
— Добре, що хоч замок на місці, — додав молодий, а кремезний чорновусий здоровань зауважив: — Якщо поліцейський не збрехав.
— Що ми знаємо про цей замок? — не звернув уваги на ці слова старший. — Пане Балковий, ви встигли?
Молодий відразу перетворився на старанного студента, що звітується перед шановною професурою. Він поліз у саквояж, який передбачливо захопив із собою до вітальні, і витягнув величезний том.
— Пане полковнику, цей довідник є вічним докором моєму сумлінню. Його я нахабно поцупив у подебрадській громадській бібліотеці. І хоча перший і останній раз його замовляли в 1913 році, від цього мені не легшає.
— Нічого, отець Василь з тебе гріхи зніме, — поблажливо пообіцяв здоровань.
— Ближче до справи, грішнику, — знову скомандував полковник, і Андрій почав:
— …Так ось, — це академічний довідник стародавніх місць Німеччини. Замок Темпельгоф посідає тут належне місце. Побудований він був приблизно в IX сторіччі на місці стародавньої алеманської фортеці. Пізніше його викупили рицарі тевтонського ордену, і з тих часів він перетворився на центр їх окультних досліджень. Принаймні, мешканці навколишніх сіл оточили його величезною кількістю легенд, не завжди веселих і сентиментальних. Після занепаду Ордену він зберігався у володінні одного з нащадків орденського магістра. Замок довгий час був об'єктом наполегливого паломництва всіляких народовських товариств — як їх? — «фелькіше». Напевно їх приваблювали припущення, що замок був побудований на місці язичницького святилища стародавніх германців. Не знаю, що ми можемо там знайти?
Всі помовчали. Першим почав полковник:
— Поліцейський сказав, що з початку війни до замку ніхто не приїздив. Ми будемо першими. Не знаю, чого ми шукаємо. Але вважаю, що…
— …воно саме знайде нас, — додав чорновусий.
Полковник не відповів.
Андрій Балковий старанно заховав книгу, що свідчило про його сподівання повернути її цілою та неушкодженою до потерпілої подебрадської бібліотеки.
Здоровань подивився на нього і заявив:
— Добре, але ми так і не вирішили, що робити зі зброєю.
Полковник помовчав, розмірковуючи, і зауважив:
— Пане Кожух, думаю, що ви все одно прихопили з собою дещо зі своїх таємних припасів. А що стосується нас з Андрієм, то завтра по дорозі щось придумаємо.
Кожух трохи зніяковів і запропонував відіспатися перед вранішньою дорогою. Полковник і Андрій не стали заперечувати і пішли до своїх кімнат.
2
Вранці, заплативши господарю готелю, трійця вирушила в дорогу. Містечко було тихе і затишне. Мандрівникам воно нагадувало Подебради. Виняток складали чисельні плакати на деревах та парканах, на кшталт «Хай живе світова революція!», «Рот фронт переможе!», або «Геть комінтернівських покидьків!», чи «Німці, вступайте до «Сталевого шолому!»
Незважаючи на досить ранній час, посередині центральної вулиці проходила довга черга до біржі праці. Коли-не-коли серед безробітних, можливо, прихильників протилежних ідеологій, спалахували гарячі суперечки, так що Кожух зауважив:
— Добре, що вони поки сонні, — як сонечко пригріє, то обов'язково поб'ються.
По дорозі побачили мисливську крамницю. Кожух залишився курити на вулиці, а Андрій і полковник зайшли всередину. Балковий оглянув довгі полиці зі зброєю, його погляд прикипів до воронених стволів змащених олією рушниць. П'ять років він не торкався знарядь убивства. Андрій машинально подумав: «Скільки ж обрізів можна наробити!». Йому стало трохи не по собі. Тим часом полковник, зі знанням справи поклацавши рушницями, вже розплачувався за два досить великих за калібром двоствольних «Манліхера». З крамниці вони вийшли з двома рушницями в чохлах. Кожух стояв, палячи цигарку, погляд його блукав десь поверх череп'яних дахів.
Незабаром вони дібралися до околиць міста. Далі починалися безмежні господарства заможних бауерів. На шляху вже стояв добрячий, окутий залізом візок. Візниця був старим, але ще міцним дідуганом. Полковник підійшов до нього і, уточнивши, що саме він повинен відвезти їх до замку Темпельгоф, сів на лаву біля візниці. Андрій та Кожух вмостилися позаду на присипані сіном лави, і візок рушив.
Деякий час візок торохтів серед бауерських будинків, потім потягнулися добре впорядковані поля. Кожух час від часу намагався, використовуючи свій небагатий запас німецьких слів, довідатися про особливості ведення німецького сільського господарства. Але потім махнув рукою на цю невдячну справу, розтягнувся на лаві і почав кліпати очима.
Андрій мовчки дивився на ці поля, серед яких деінде порпалися селяни, і розмірковував: «Ну чого нам не щастить. Змогли ж ці німці свою землю відстояти, ось і живуть як люди, а українцями завжди всяка наволоч командує». Він згадав чергу безробітних, плакати і подумав, що і на цих мирних полях незабаром можуть запросто з'явитися комісари. Сонце поступово пригрівало, і Андрій теж вирішив трохи покуняти. Тим більше, що від цього замку можна було чекати чого завгодно.
Полковник тим часом неспішно розмовляв з візницею. Він взагалі любив розмовляти зі старими людьми. Візниця розповідав про тяжкі часи, які тягнуться вже десять років, і кінця й краю їм не видно, про молодь, яка, замість того, щоб працювати, б'є байдики на різних політичних збіговиськах, про гроші, які знецінюються за пару годин, про поганий врожай, і про багато інших прикрих речей. Завоювавши довіру візниці вмінням уважно слухати, полковник став обережно розпитувати про замок. Візниця замовк, подумав і сказав:
— Раніше до замку багато народу їздило, можна було добре заробляти на туристах. А тепер за останні шість років оце тільки ви їдете.
— А хто зараз живе у замку?
— Старий граф Гельмут зі своєю донькою. Вона остання з роду. Хоча окрім Отто Шмідта їх вже давно ніхто не бачив. В місті вони не з'являються. І про них мало хто пам'ятає.
— Хто це, Отто Шмідт?
— Хуторянин. Шмідт орендує колозамкову землю і постачає до замку харчі, купує в місті для Гельмута і доньки необхідні речі. Чоловік він мовчазний, про життя у замку нічого не розповідає.
— Місцеві до замку заїжджають?
— А хто зараз старовиною цікавиться? Молодь раніше ходила, а як пішли чутки про вервольфів, особливого бажання туди соватися вже ніхто не проявляв.
