— Ну то й що… Тільки й того, що швидко рухається. Втім сьогодні вони нас пригощають, так що давай, ад'юнкте, з нами!
Я, не без певного полегшення, втиснувся серед давніх знайомих і рушив по алеї, слухаючи жартівну суперечку футболістів. Ми вибралися з алеї і пішли вузькою кам'яною вуличкою, що вела до кав'ярні Длугоша.
Дочекавшись слушного моменту, я заскочив у відкриті двері високого житлового будинку і застиг, причаївшись у коридорі. Хвилин через десять вирішив вийти на вулицю. Небезпеки я вже не відчував, і мені стало смішно — тікати через півміста, перелякавшись невідомо чого.
Сонце вже зайшло і я, в присмерку, відправився до дому. Крокуючи тихими вулицями, я думав про темний вир, який поступово втягував мене. Раз зіткнувшись із Жахом, неможливо було відступати, — нейтралітету все єдино не вийшло б.
Наталя… Я різко зупинився. Товстуватий поліціянт з підозрою втупився в мене. Я повернувся і, намагаючись зберегти спокій, відправився до Наталі. Чим далі я йшов, тим більше відчував страх за неї. Коли до її будинку залишилося два квартали я не витримав і побіг.
Захеканий, я зупинився біля паркану. У віконці кімнати, де жила Наталка, на другому поверсі, слабко блимало світло. Я постояв ще трохи, вагаючись, потім згадав санаторій в Австрії і рішуче зайшов до будинку. В холі було світло, але покоївки, яка завжди там сиділа, чомусь не було. Я на мить застиг, прислуховуючись до звичних звуків житлового будинку. З одної кімнати лунали звуки гучної розмови, десь співали. Я повільно почав підніматися по сходинах, уважно роздивляючись навкруги.
На другому поверсі світла не було. Я озирнувся навкруги і повільно пішов далі. Раптом мені здалося, що будинок, незважаючи на різноманітні звуки, порожній. Мене пересмикнуло. В темряві я пішов далі, тримаючись біля стіни. Дерев'яні сходини тихо рипіли. Ось і кімната Наталі. Я натиснув на ручку. Двері були зачинені. Я прислухався. Обережно постукав.
— Пані Наталко!
Секунди, здавалося, тягнулися вічність. Мені стало ніяково. Потурбувати дівчину через свої дурні страхи! За дверима почулися м'які жіночі кроки. Я ще раз покликав.
— Пані Наталко, це я, Андрій Балковий!
Двері відчинилися. На порозі стояла Наталка. Її перелякані очі з помітним полегшенням дивилися на мене. Я забубонів якісь незв'язні вибачення і зібрався вже вертатися, як вона обережно взяла мене за руку. У неї на очах я побачив сльози.
— Зайдіть, будь ласка, мені дуже страшно.
2
Здавалося, Наталя боялася торкнутися до речей, які були в кімнаті. Тільки над її ліжком я побачив ікону з Юрієм — змієборцем, прикрашену рушником. В усьому іншому в кімнаті зберігався звичний для господаря лад.
Наталя стримано сіла навпроти. Вона здавалася збентеженою. Я знову спробував виправдати своє вторгнення:
— Вибачте, будь ласка, мені раптом стало страшно за вас.
Голос її прозвучав неприродно спокійно:
— Ми не зможемо втекти від них. Я дуже боюся.
Пекучий жаль за спотворену долю цієї дівчини поступово наростав в моїх грудях. Я встав і пройшовся по кімнаті. Туга тяжко пригнічувала серце. Я не міг бачити благальний погляд нещасної дівчини.
Хто, хто знівечив наш світ? Чий диявольський задум зміг створити силу, яка перемогла нас? Який несамовитий молох скалічив наші життя і душі, викинув з нашої землі, переробивши її на полігон для своїх чергових експериментів, а наш народ на допоміжний матеріал, приречений на поступову загибель? Хто!!?
У відповідь, як останній порятунок, з глибини душі почала підніматися свинцева злива ненависті. Гнів вибухнув в мені. І від цього мій страх і безсила туга щезли. Нечувана сила жорсткою хвилею прийшла їм на зміну.
Я рвучко обернувся. Наталка стояла навпроти. Вона дивилася просто мені в очі і в її погляді була надія. Вона повільно наблизилася і поклала руки мені на плечі. Вперше я побачив її ясну посмішку. Вона закинула голову назад і прошепотіла:
— Андрію, Анджею, Андрію. Ти врятуєш мене? — її голос запитував і стверджував одночас.
Я притягнув її до себе і поцілував…
…Недобудовані зводи підіймалися над моєю головою і губилися десь у чорній темряві. Я ніколи не міг уявити собі, щоб безодня могла бути зверху, але тепер вона нависала над нами, зі своєю безмежною ненавистю і своїм безмежним Жахом.
Біля мене йшов Порецький, — його рішуче обличчя було бліде і напружене. Два козаки позаду стискали крейдяними пальцями двоствольні рушниці. З кожним кроком простір навколо розширювався — і луна глухо відбивала наші кроки. Ми ледве бачили один одного — густий вологий туман огортав все навколо. Десь чулося хлюпання тяжких крапель, — неясні зловісні звуки тиснули на серце недобрими передчуттями. Я йшов дуже повільно, крок за кроком, тримаючи мисливську рушницю перед собою. Щось тепле і вологе капнуло мені на шию, я машинально провів рукою і підніс долоню до очей — на ній темніла темно-червона пляма трохи загустілої крові. Я підняв очі — зверху зловісно клубився туман.
Прояснилося, і я побачив смутні обриси людини, яка сиділа в зручному кріслі перед нами. Ми зупинилися.
Здавалося, що чоловік слухає нечутну для нас музику. Потім він неспішно повернувся. Це був інженер Гопнер. Він хитрувато посміхався, м'яко потираючи руки.
— Де Наталка? — люто прохрипів Порецький.
– Їй добре. Можливо, ми повернемо її вам після порозуміння з паном Анджеєм.
Я відчув, як гаряча хвиля ненависті накочується на мене. Не тямлячи себе від гніву, підскочив до нього.
— Що за підлість! Собака!
Інженер голосно засміявся.
— От же ця шляхта! Мабуть, сумно стане на світі без ваших блазенських витівок з так званою честю і гідністю. Але світ потребує кардинального оздоровлення.
Обличчя Гопнера відразу стало замисленим. Він продовжив, говорячи скоріше до самого себе.
– І ви будете зайвими з цими застарілими уявленнями, — він клацнув пальцями, немовби підшукуючи влучний вислів, — О! Паразитуючий клас! І ці козаки — реакційна архаїка. Але все незабаром тут стане іншим. Ідеальним суспільством. Взагалі, нам і рукопис не потрібен. Ну хто повірить в містику з таємними силами і Храмами Жаху, коли всі передові люди сприймають світ через прогресивні теорії одного з наших будівничих, в якій все так просто і зрозуміло пояснюється економічним розвитком і класовою боротьбою.
Небезпека в іншому. В вашому впертому народі. Мабуть, буде тяжко долучити його до світового поступу, але без витривалих і слухняних рабів, без необмежених ресурсів ми не зможемо реалізувати наші довгострокові внески. Пам'ятаю, як ледь не пропала наша праця
