Декілька хвилин ми стояли над упирем. Коли той знов підняв на нас свої мертві очі, я закам'янів. Упир дивився на мене. Він встав, і я чітко побачив довгі скривавлені ікла, які стирчали у нього з кутів рота. Сухомлин закричав і кинувся бігти, але упир одним стрибком наздогнав його і почепився на спину. Вони впали. Я підскочив до них і схопив упиря за волосся, намагаючись відтягнути від Сухомлина.
Залізні пальці вчепилися мені в плече, відштовхнули в бік: блискавка зі свистом майнула у повітрі, і упир почав розвалюватися навпіл. Над упирем з шаблею стояв Бучма. Другим блискавичним ударом він відсік упирю голову. Я ніколи не бачив, щоб з людського тіла могло сплинути стільки крові. Сухомлин миттєво вихопився з-під розваленого трупа. Він тремтів, залитий з голови до ніг кров'ю.
— Тут стрілянина не допоможе, пане полковнику, — спокійно сказав Бучма. — Я там на вулиці осику бачив.
Бучма вийшов. Я глянув на Зозулю. Навколо нього з перегризеного горла розтікалася калюжа крові. Сухомлин розширеними очима дивився на відрубану голову:
— Що це?
Я мовчав.
З'явився Бучма. В руках він тримав свіжі дерев'яні коли.
— Ну от, — сказав він, — завжди думав, що люди про упирів брешуть.
Біля палацу ми вирили широку могилу. До неї поклали тіла Зозулі та Петренка. Бучма відрубав, незважаючи на наші заперечення, голову Зозулі і вбив прикладом гвинтівки обом осикові коли в груди.
11 (Смерть кулеметника)
Я спробував знайти сліди Петренка біля палацу. Вони виразно відбивалися на мокрій землі. Було видно, що він вийшов з лісу і декілька разів обійшов будівлю, перш ніж зайти туди. Раптом я помітив, що біля чітких відбитків підошов петренкових чобіт слабко проступають обриси ще якихось слідів. Всі вони виходили з лісу.
Я повернувся до палацу. Назустріч мені вийшов Бучма:
— У Сухомлина лихоманка!
Посередині кімнати на розісланих шинелях лежав сотник, — він тремтів немов від сильного холоду. Обличчя його було червоне і дуже спітніле. Я присів поблизу і поклав руку на лоба. Мою долоню обпік жар. Він все ще був у скривавленій сорочці.
— Зніми сорочку, — наказав я. Сухомлин ледве зміг її стягнути. На лівому плечі чорніли дві напухлі рани. В тому самому місці була продерта сорочка.
Я перезирнувся з Бучмою. Ми обережно витерли теплою водою кров з тіла Сухомлина, який вже втратив свідомість. Бучма витягнув зі своєї торби залізну флягу зі спиртом і залив його рани, потім натягнув на знепритомленого товариша свою чисту сорочку.
Я подивився на поліщука:
— Я жив у Сербії. Там кажуть, кого вкусить упир, той теж стає упирем.
— Хто його знає. У нас теж багато чого кажуть. От що з хлопцем робити?
Раптом я зрозумів, що Сухомлин, вояк, який пройшов «Крим і Рим», легендарний махновський кулеметник, гультяй і співець, — зовсім молодий хлопець. Не прийди ця пекельна завірюха на його Гуляйпільщину, — бігав би й досі за дівчатами, та бився би на гульках з сусідськими парубками. І ось настав його час…
До вечора Сухомлин хрипів і бився, не приходячи до пам'яті. Десь там, в запаленій свідомості, він знову вів свою тачанку до бою, напував коней і їхав серед квітучих садів, ловлячи на собі захоплені погляди дівчат в намистах.
І тільки коли темрява знову оточила нашу кімнату, і ми сиділи біля вогню, він заспокоївся, — очі його втратили гарячкуватий блиск, і він слабим голосом запитав:
— Пане полковнику, я теж стану таким… як Петренко?
Я подивився йому в очі:
— Не станеш.
Він спробував підняти руку, і я підхопив її. Сухомлин стиснув тонкими пальцями мою правицю. Очі його заплющилися, і він вмер. Майже годину сиділи ми з Бучмою над тілом козака. Нарешті Бучма піднявся і, зігнувшись, пішов у кут кімнати. Повернувся, тримаючи в руках кіл:
— Дозвольте, пане полковнику.
Я мовчки забрав у нього осиковий кіл і взяв гвинтівку. Вперше за шість років сльози душили мене. Відчуваючи, що зараз не витримаю і збожеволію, я приставив кіл до грудей Сухомлина, до білої накрохмаленої сорочки з червоно — чорним мереживом, яку Бучма стільки років тягав за собою, сподіваючись бути в ній похованим, підняв гвинтівку і з хрустом, одним ударом всадив його…
Вночі ми сиділи біля вогню. На вулиці було тихо. Ні вітру ні дощу. Бучма мовчки пакував в торби речі, потім сів чистити зброю. У нас залишалося декілька обойм до гвинтівок, з десяток набоїв до револьверу і дві англійські бомби — «лимонки». Диск від «льюїсу» був порожнім. На ранок ми вирішили тікати з цього клятого палацу.
Я взяв свою знахідку. Здавалося, що з часу, коли я її знайшов, пройшла ціла вічність. Ножем розрізав шовкову тасьму, розгорнув тканину. У мене в руках був досить об'ємний зошит у твердій обкладинці, обтягнутій зеленою замшею. Я розкрив його. На сторінках тонкого паперу рясніли рівні рядки, записані вправним почерком по-польськи. Це був щоденник — між сторінками були ретельно проставлені дати. Польської мови, за винятком військових команд і декількох фраз, підхоплених від наших нещодавніх союзників, я не знав.
Гортаючи сторінки, я відчував, що саме в цих рядках знаходяться відповіді до питань, які переслідували мене весь цей час.
Я знов старанно загорнув зошит, показав згорток Бучмі і наказав у будь-якому випадку, якщо я не зможу, доставити його до начальника контррозвідки при Головному. Деякий час я розмірковував, куди заховати свою знахідку, і не надумав нічого кращого, ніж запхати пакунок собі за ремінь, під шинель
12 (Панські лови)
