2. Розмова з жувачами
Дороті прокинулася від дуже сильного й несподіваного поштовху. Певно, якби дівчинка не лежала на м'якенькій постелі, то сильно забилася б. Дороті миттю оговталася і почала думати, що ж сталося. Тото ткнувся своїм холодним носиком їй в обличчя й заскавчав. Дороті сіла на ліжечку й виявила, що більше нікуди не летить. У вікно яскраво світило сонце. Дороті підвелася з ліжка, у супроводі вірного Тото підійшла до дверей і розчахнула їх навстіж.
Смерч опустив її будиночок — треба зізнатися, як на смерч, досить м'яко — у дивовижній країні. Навколо розкинулася зелена галявина з фруктовими деревами, а на них було повно стиглих і соковитих плодів. Усюди росли неймовірно гарні квіти. На деревах і кущах сиділи птахи і мелодійно співали. Неподалік біг прозорий струмочок, нашіптуючи щось дуже приємне — принаймні так здалося дівчинці, яка провела все життя у спекотному степу.
Дороті стояла, милуючись цими чудесами й не помітила, як до неї наблизився гурт дуже дивних людей. Вони мали приблизно такий самий зріст, що й Дороті, проте було зрозуміло, що це дорослі. Трійко чоловіків і жінка були вбрані у вигадливі костюми. Усі вони носили високі капелюхи з гострими кінчиками та дзвіночками, що мелодійно подзенькували під час ходи. Чоловіки мали блакитні капелюхи, а жінка — білий. Ще на ній був білий плащ, який вільно спадав із плечей, прикрашений зірочками, що сяяли на сонці, наче маленькі діаманти. Чоловіки були вбрані у блакитні шати і сяючі чоботи з блакитними ботфортами. Дороті вирішила, що вони приблизно того ж віку, що й дядько Генрі. Двоє з них мали бороду. А жінка була старшою — її обличчя зорали зморшки, і рухалася вона з натугою.
Прибулі підійшли до будиночка, на порозі якого спинилася Дороті, і завмерли, перешіптуючись, наче боялися наблизитись. Нарешті мініатюрна бабуся підійшла до дівчинки, низько вклонилася їй і промовила приємним голосом:
— Ласкаво просимо до Краю Жувачів, шляхетна чарівнице! Ми надзвичайно вдячні тобі за те, що ти вбила Злу Чаклунку Сходу і звільнила жувачів від рабства!
Коли Дороті почула ці слова, то дуже здивувалася. Чому це старенька назвала її шляхетною чарівницею? І взагалі, як вона могла вбити Злу Чаклунку Сходу? Дороті була твердо впевнена в тому, що вона — просто маленька дівчинка із Канзасу, занесена смерчем хтозна-куди, і що вона нікого не вбивала.
Бабуся чекала на відповідь, і тому Дороті сказала невпевнено:
— Ви дуже люб'язні, але, певно, це якась помилка. Я нікого не вбивала.
— Ти, може, й не вбивала, — посміхнулася старенька, — але це зробив твій будиночок. А загалом це одне і те саме. Дивися, — сказала вона, вказуючи рукою на ріг будинку, — он стирчать її ноги.
Дороті поглянула туди, куди вказувала бабуся, і злякано скрикнула. Справді, з-під будиночка виглядали дві ноги у срібних черевичках із загнутими носаками.
— Ой! — вигукнула Дороті, сплеснувши в долоні. — Виходить, будинок розчавив її, коли приземлився. Що ж тепер робити?
— Нічого вже не поробиш, — спокійно відгукнулася старенька.
— А кого розчавив будиночок? — поцікавилася Дороті.
— Я вже казала: Злу Чаклунку Сходу. Багато років вона тримала в рабстві жувачів, примушувала їх трудитися на неї вдень і вночі. Але тепер вони отримали свободу й дуже вдячні тобі за це.
— Хто такі жувачі? — далі розпитувала Дороті.
— Це народ, який мешкає на сході цієї країни — там, де правила Зла Чаклунка.
— Ви теж із Краю Жувачів? — поцікавилася Дороті.
— Ні, я живу на Півночі, але товаришую з ними. Коли вони побачили, що їхня володарка загинула, то послали до мене гінця, і я одразу ж прибула до них. Я Чарівниця Півночі.
— Чарівниця? — вигукнула Дороті. — Справжня?
— Справжнісінька, — запевнила бабуся. — Але я добра чарівниця, і народ мене любить. На жаль, мої вміння не настільки великі, як були у Чаклунки Сходу, бо інакше я давно вже звільнила б жувачів.
— Я думала, всі чарівниці злі, — зізналася Дороті.
— І дарма! У Країні Оз усього чотири чарівниці, і дві з них — чарівниця Півночі та чарівниця Півдня — добрі. Ти мусиш узяти мої слова на віру бо я — чарівниця Півночі й не можу помилятися.
Але чаклунки Заходу й Сходу справді злі-презлі. Одну ти знищила, і тепер у всій Країні Оз лишилася тільки одна зла чаклунка — та, яка мешкає на Заході.
— Але тітонька Ем казала мені, що всі чаклуни й чарівниці померли у давнину, — заперечила Дороті.
— Хто така тітонька Ем? — поцікавилася бабуся.
— Моя тітка. Вона живе в Канзасі, там само, де і я.
Чарівниця Півночі задумано схилила голову, опустила погляд додолу. Потім підняла очі на Дороті й промовила:
— Я не знаю, де цей Канзас. Уперше доводиться чути про таку країну. Скажи мені, це цивілізована країна?
— Звісно!
— Тоді все зрозуміло. У цивілізованих країнах немає ані чаклунів, ані магів, ані чарівниць, але ми ще не маємо цивілізації, бо наші краї відрізані від решти світу. Саме тому в нас досі лишилися і чаклуни, і чарівниці.
— А хто вони?
— Наймогутніший чарівник — це Оз, — зашепотіла старенька. — Він має силу більшу, аніж усі інші чаклуни й чарівниці разом. А мешкає він у Смарагдовому Місті.
Дороті хотіла запитати ще щось, але цієї миті жувачі, які досі стояли мовчки, голосно закричали й почали показувати на ріг будинку, де лежала Зла Чаклунка.
— Що сталося? — стурбовано запитала в товариства Чарівниця Півночі, а коли подивилася сама, то розсміялася. Під будинком лишилися самі тільки срібні черевички, а ноги зникли невідомо куди.
— Чаклунка Сходу була така стара, — пояснила всім Чарівниця Півночі, — що швидко висохла на сонці. Тепер їй і справді кінець. А ці срібні черевички віднині належать тобі, юна чарівнице, можеш носити їх.
На цих словах вона нахилилася, підняла черевички, обтрусила з них пилюку і подала Дороті.
— Між іншим, Чаклунка Сходу надзвичайно пишалася цими черевичками, — повідомив один із жувачів. — Подейкують, вони не прості, а чарівні. Правда, ми не знаємо, що в них незвичайного…
— Мені треба хутенько повертатися додому, бо дядько Генрі й тітонька Ем, напевно, вже хвилюються, — сказала Дороті. — Чи не підкажете ви мені, в якому напрямку Канзас?
Жувачі й Чарівниця Півночі перезирнулися, потім подивилися на Дороті й похитали головами.
— На схід звідси, недалеко, — промовив один жувач, — простягнулася велетенська пустеля, й нікому не під силу її перейти.
— І те самісіньке на півдні, — долучився до розмови другий жувач. — Я був там і бачив її на власні очі. Південніше звідси лежить Край Ковтачів.
