Військо Глінди зібралося на світанку біля замкових воріт. Треба зазначити, що виглядало воно ошатно, але разом із тим грізно. Мундири дівчат були вишукані та яскраво прикрашені, срібні наконечники списів сяяли на сонці. У руках у кожного офіцера була коротка, до блиску начищена шабля та щит, прикрашений перами павича, — навряд чи знайшовся би ворог, здатний чинити супротив настільки блискучій армії.
Чарівницю несли в паланкіні, що нагадував екіпаж, — він мав дверцята та вікна, завішені шовковими шторками, а замість коліс — дві горизонтальні жердини, що лежали на плечах у дванадцятьох носіїв.
Страшило з друзями, щоб не відстати від війська, вирішили летіти на Рогачі. Незабаром усі вирушили під музику оркестру. Рогач летів найповільніше, як тільки міг, просто над паланкіном чарівниці.
— Обережніше, — переймався Залізний Лісоруб, спостерігаючи, як Страшило перевісився через спинку дивана, намагаючись роздивитися військо.
— А чого йому боятися краху й розорення? — втулив освічений Шкеребертник. — Він у нас — мішок із грошима.
— Я ж тебе просив, — з докором похитав головою Тіп.
— Просив, — поспіхом погодився Шкеребертник. — І зі свого боку також прошу вибачення. Обіцяю надалі стримуватися з усіх сил.
— Стримаєшся, аякже, — сухо промовив хлопчик. — Доведеться. Інакше виженемо тебе з нашої компанії.
— О ні, тільки не це, я не витримаю розлуки, — злякано замахав лапками Жук, і на цьому розмова закінчилася.
Військо швидко рухалося вперед, і все ж стіни Смарагдового Міста забовваніли попереду лише коли споночіло. При слабкому світлі місяця-молодика у повній тиші місто оточили, а на зелених галявинках поставили рожеві намети. Намет чарівниці був із білосніжного шовку значно більший від інших, над ним майоріли на вітрі рожеві прапори. Для Страшила та його друзів солдати поставили окремий намет. Усе це було зроблено швидко, з військовою чіткістю, а тоді військо вклалося спочивати.
Уявіть, як здивувалася королева Джинджер, коли наступного ранку до неї увірвалися солдати з криками про те, що місто оточене незчисленним військом. Вона без зволікань зійшла на найвищу башту палацу та побачила рожеві прапори, що майоріли на вітрі, а просто навпроти воріт — білий намет Глінди.
— Усе! Нам кінець! — у відчаї заридала Джинджер. — Куди нашим шпицям для плетіння супроти довгих списів та страхітливих шабель?
— Найкраще, що ми можемо зробити, — порадила одна з дівчат, — швиденько здатися, поки вони не пішли в атаку.
— Ще чого! — обурилася Джинджер, бо ж вона не була боягузкою. — Місто не захопили, спробуємо виграти час переговорами. Вирушай до Глінди під прапором перемир'я, запитай, навіщо вона прийшла сюди з військом і чого хоче.
Під білим прапором, який означав мирну ціль, дівчина-посол вийшла з воріт і незабаром потрапила до намету Глінди.
— Перекажи своїй королеві, — сказала дівчині чарівниця, — що я прошу видати мені в полон бабцю Момбі. Щойно вона це зробить, я з нею більше не ворогуватиму.
Коли королева дізналася про вимогу чарівниці, то дуже розгубилася. Момбі була її головною радницею, до того ж Джинджер страшенно боялася стару відьму. Проте вона послала по неї і розповіла все, як є.
— Бачу, бачу, що на всіх нас чекають великі неприємності, — забурмотіла стара, дивлячись у чарівне дзеркальце, яке завжди тримала при собі. — Але ми ще можемо виплутатися і перехитрувати чарівницю, хай не думає, що нема за неї розумніших.
— Певно, найкраще буде видати їй тебе, — нервувала Джинджер.
— Тільки спробуй — і не бачитимеш престолу в Смарагдовому Місті, як власних вух, — погрозливо промовила відьма. — А якщо будеш слухняна, то сама врятуюся і тебе витягну, от побачиш.
— Чини, як знаєш, — погодилася Джинджер, — бо мені до душі бути королевою, а повертатися додому, щоб знову складати постіль та мити посуд, зовсім не хочеться.
Тоді Момбі покликала до себе Джелію Джемм і промовила над нею якесь закляття. І дівчина раптом стала як дві краплі води схожа на Момбі, а стара відьма набула вигляду молоденької мешканки Смарагдового Міста.
— А тепер, — звернулася Момбі до королеви, — нехай твої солдати відведуть цю дівчину до Глінди.
Вона повірить, що перед нею справжня Момбі, й забереться назад до свого південного краю.
І Джелію, яка тепер накульгувала, наче бабця, вивели з міських воріт і притягнули до Глінди.
— Ось вам полонянка, — промовила одна з бунтарок. — Наша королева сподівається, що ви дотримаєтеся обіцянки й не чіпатимете нас.
— Саме так я вчиню, — сказала Глінда із доброзичливою усмішкою, — якщо ви й справді привели до мене ту, про кого йшлося.
— А як же інакше? Хіба ви не впізнаєте бабцю Момбі? — щиро здивувалася вартова, бо ж вона навіть гадки не мала про обман, задуманий відьмою.
Чарівниця покликала Страшила та його друзів до намету й почала розпитувати фальшиву Момбі про зникнення дівчинки Озми. Та Джелія на жодне запитання не змогла відповісти і зрештою так засмутилася, що розридалася, чим здивувала Глінду.
— Оце так обман! — обурилася чарівниця, і її очі гнівно зблиснули. — Це ніяка не Момбі, нас вирішили обдурити! Зізнайся, як тебе звати насправді, — звернулася вона до засмученої дівчини.
Та Джелія не посміла зізнатися, бо відьма сказала, що тоді її чекає смерть. Добре, що ніжна й прекрасна Глінда тямила в чарах більше, ніж будь-хто інший у Країні Оз. Вона промовила кілька чарівних слів та зробила рукою магічний знак, і — диво! — дівчина набула свого справжнього вигляду.
Тієї ж миті Момбі в палаці Джинджер знову стала старою горбатою бабою.
— О, то це Джелія Джемм! — вигукнув Страшило, впізнавши свою знайому.
— Це наша тлумачка, — підтвердив Гарбузова Голова, радісно киваючи.
Тепер Джелія розповіла все про вибрики Момбі, а тоді попрохала Глінду про захист, і, зрозуміло, їй не відмовили. Однак тепер чарівниця була розлючена не на жарт і послала до Джинджер гінця зі звісткою про те, що підступні хитрощі розгадані. Глінда вимагала не зволікаючи видати їй справжню Момбі, а інакше буде непереливки.
Для Джинджер ця звістка не була новиною: відьма, щойно набула справжнього вигляду, здогадалася про те, що її обман розкрито, і встигла вигадати нову пастку, вмовивши Королеву скористатися нею. Тому посланцю Глінди Джинджер відповіла таке:
— Скажи своїй господині, що Момбі зникла, я не можу ніде її знайти. Та якщо Глінда дуже хоче, вона може взяти на допомогу своїх друзів і обшукати мій палац. Втім, якщо до заходу сонця вони не знайдуть Момбі, нехай пообіцяють іти собі з миром і більше ніколи не нападати.
Глінда погодилася на ці умови, бо чудово розуміла, що Момбі заховалася десь у стінах Міста. Отже, Джинджер звеліла відчинити ворота, досередини увійшла Глінда із загоном своїх солдатів, за нею — Страшило й Залізний Лісоруб, далі їхав Гарбузова Голова верхи на Коні, а останнім чеберяв, зберігаючи при цьому гідність та поважність, Дуже Освічений і Вельми Збільшений Шкеребертник. Тіп крокував поруч із Гліндою — вони вже стали друзями.
Зрозуміло, Момбі менше за все хотілося бути знайденою, тому, доки її вороги маршували вулицями Міста, чаклунка перетворилася на червону троянду, що квітнула на видноті у палацовому саду. Це була дуже вдала вигадка — Глінда з друзями витратили цілісінький день, розшукуючи відьму, але знайти її так і не змогли.
Сонце вже сідало, і чарівниці довелося визнати свою поразку: відьмі вдалося її перехитрувати. Військо отримало наказ облишити Місто й відпочивати в наметах.
Страшило з товариством саме обшукували сад. Хоча й знехотя, але вони були змушені скоритися наказу Глінди. На прощання Залізний Лісоруб, чуле серце якого було небайдуже до квітів, зірвав із куща велику троянду, щоб вставити її у залізну петлицю на своїх
