Феномен доктора Хауса. Правда і вимисел у серіалі про геніального діагноста

Поки що найпоширеніший хаусизм такий: «Всі брешуть», який сам Хаус одного дня довів до парадоксу: «Всі брешуть. І я збрехав».

Сценаристи, які забезпечу ють Грегорі Хауса хаусизмами, зізнаються: на будь-якому іншому проекті, в будь-якому іншому серіалі вони б не ризикнули пропонувати продюсеру сценарій, репліки в якому звучали б так провокативно. Але тут особлива ситуація: саме репліки, зміст яких — на межі фолу, продюсери відбирають у першу чергу. Репліка, за задумом команди Девіда Шора, повинна переходити всі межі пристойності. Її мусить хотіти сказати вголос будь-хто, кого сковують умовності та комплекси, в іншому разі вона не спрацює. І тут-таки сценаристи уточнюють: «До серіалу потрапляє все, що проходить цензуру і схвалене нею». Оскільки про необхідність поправок на цензуру і неможливість (радше небажання) її обійти творці «House M. D.» згадують неодноразово, має сенс сказати декілька слів про американську цензуру.

Цензура в Сполучених Штатах

Американці живуть у відносно вільному суспільстві. Свобода слова, свобода особи та інші свободи гарантовані громадянам США не лише як конституційно прописані права — вони справді дотримуються. Виступити в суді на захист прав особи готовий і здатний будь- який американський юрист, і кожен виграний процес стає юридичним прецедентом: прецедентне право в Америці превалює. Якщо який-небудь процес у якомусь місті якогось штату хоч би один раз був виграний, є всі підстави вважати, що аналогічна справа буде виграна в іншому штаті лише на підставі того, що такий прецедент уже мав місце.

У той самий час США — дуже консервативна країна. Хоча свобода слова захищається Конституцією, вона обмежується цілим рядом законів, судових рішень і позазаконних дій. У школах деяких штатів досі заборонені чи хоча б не рекомендовані для позакласного читання книжки, які, на думку цензури, є аморальними. Серед таких — «Кентерберійські оповідання» Джефрі Чосера, «Куджо» Стівена Кінга, «Тропік Раку» Генрі Міллера тощо. Масштабний характер американських законів про непристойність зробив можливим досить вільне тлумачення того, що робить той або той твір «непристойним». Книжка або фільм, що містять слова, образотворчі засоби і натяки, визнані «вульгарними» окремими членами американського суспільства, часто визначаються як непристойні. Те ж саме стосується пісень, театральних постановок, витворів образотворчого мистецтва. Сюди можна також долучити описи міжрасових або гомосексуальних стосунків. Згідно з американськими законами, будь-який член суспільства, котрий вважатиме себе ображеним, має право подати до суду позов на автора витвору мистецтва за образу його, громадянина, особи. І, між іншим, може виграти процес, оскільки його особисті права і свободи були порушені. Причому образити окремо взятого громадянина може те, що нікого іншого аж ніяк не зачіпає.

Так, у листопаді 2007 року в одній зі шкіл США заборонили постановку п’єси, написаної за мотивами детективного роману Агати Крісті «And Then There Were None», через… расистську назву. Домоглися заборони представники індіанського племені сіу (лакота), заручившись згодою Національної асоціації на підтримку кольорового населення (NAACP). Президент місцевого відділення NAACP Гері Гайнс вирішив, що п’єса, в основу якої покладений один із найкращих романів Крісті, написаний у 1939 році, не годиться для постановки в школі. Гайнс, зокрема, вказав, що оригінальна назва п’єси, поставленої у Великобританії за романом Крісті, звучала як «Десять негренят» (Ten Little Niggers) і розцінювалася як расистський випад, спрямований проти темношкірого населення. У США п’єса була поставлена під назвою «Десять індійчат» (Ten Little Indians), щоб уникнути звинувачень у расизмі. Роман Крісті перекладався й українською мовою в 1970-х роках і виходив друком під назвою «Таємниця індіанського острова», а у фатальній дитячій лічилочці, згідно з якою невідомий маніяк убиває одного по одному гостей острова, слово «негренята» замінене словом «індійчата». Щоправда, не зрозуміло, чому індійчат убивати можна, а негренят — ні. Гайнс зауважив, що вибір учителів і учнів школи п’єси для театральної постановки став плодом неуцтва. Представник влади підтвердив, що після зустрічі з президентом відділення NAACP було ухвалене спільне рішення відмовитися від демонстрації п’єси «Десять індійчат». Щоправда, згодом постановка все-таки була дозволена.

^{Скандальне фото солдатських трун}

У травні 2004 року з ефіру телеканалу ABC військовою цензурою була знята програма, в якій оприлюднювався список усіх загиблих в Іраку американських солдатів. Рішення власника 62 американських телестанцій зняти з ефіру телеканалу ABC програму мотивували «деякими політичними міркуваннями». Проте тут-таки заявили, що для міст, жителі яких не змогли побачити передачу, буде підготовлений спеціальний радіовипуск. Кількома днями раніше вибухнув іще один скандал: співробітниця авіакомпанії, що перевозила труни з американськими солдатами з Іраку, опублікувала фотографії трун у газеті «Сієтл Таймс» та інтернеті. Пентагон заявив рішучий протест. Інтернет-сайт незабаром закрився, а фотографа під тиском військових авіакомпанія вимушена була звільнити. Проте, незважаючи на трагізм теми, заборонена передача не стала сенсацією для Америки. Перелік прізвищ тричі переривався рекламою, а трансляція програми на «Таймс-сквер» практично не змінила стрімкого життя Нью-Йорка.

Цензура в США не здає позицій. За сто років цензори практично не змінилися: як і раніше, їхніми жертвами стають виразники нетривіальних поглядів. Жертвами американської цензури бували діячі культури, що нині стали класиками. Ось кілька прикладів за останні 100 років, які підтверджують, що будь-яке цензурне обмеження — лише прояв войовничого неуцтва тих, хто ці обмеження вводить.

— 1911 рік. Американський газетний магнат Герст володів значними ділянками землі в Мексиці, над якими нависла загроза конфіскації. Тоді Герст дав команду почати пропагандистську кампанію з метою змусити США оголосити Мексиці війну. Газети Герста публікували похмурі матеріали про те, як сотні тисяч мексиканських солдатів, озброєних до зубів, марширують до кордону США, аби знищити все живе. Єдина газета, яка ризикнула перевірити декларації Герста, — «Чикаго триб’юн» — послала в Мехіко свого репортера. Той жахнувся: жодних приготувань до війни із північним сусідою в Мексиці не велося. Репортер написав серію статей, що викривали брехню газет Герста, але половину з них так і не зміг опублікувати. У 1941 році 25-річний режисер Орсон Веллс зняв за власним сценарієм фільм «Громадянин Кейн», у якому головний герой володів впізнаваними рисами магната. Газети і радіостанції Герста почали справжнє цензурне цькування цього фільму.

— 1918 рік. Конгрес США ухвалює Закон про підбурювання, що заборонив усну або друковану критику на адресу американського уряду, конституції і прапора. Після бурхливих протестів і серії судових процесів закон був скасований у 1921 році.

— 1922 рік. Міністерство Пошти США спалило 500 екземплярів роману Джеймса Джойса «Уліс». Приводом для цього послужив висновок про роман ряду впливових релігійних діячів, що вважали його аморальним і непристойним.

— 1938 рік. Виробники тютюнових виробів заблокували публікацію результатів досліджень, які доводять, що 44 % випадків захворювання на рак легенів викликається тютюнопалінням.

— 1941 рік. Конгрес США уповноважив Президента Франкліна Рузвельта створити особливе Управління цензури (Office of Censorship).

— 1948 рік. Відповідно до Кодексу Гейса (система самоцензури, прийнята голівудськими студіями, яка регулювала зміст американських фільмів з 1934 по 1967 рік) було ухвалене перше цензурне рішення. Слід було вирізати ряд епізодів із