Гордість і упередженість

Коли вони всі зайшли до вітальні, то родичі, звичайно ж, іще раз поставили ті самі запитання, котрі вже встигла поставити Елізабет, і незабаром довідалися, що нічого нового Джейн сповістити не може. Однак райдужні надії на благополучну розв'язку, підказані її добрим серцем, ще й досі не покинули її; вона ще й досі сподівалася, що все буде гаразд, що одного ранку прийде лист від Лідії або від батька, і все з'ясується, і навіть, можливо, буде оголошено дату одруження.

Місіс Беннет, до чиєї кімнати вони всі потім подалися після кількахвилинної розмови, прийняла їх так, як і можна було очікувати: зі сльозами та тужливими ремствуваннями, викривальними промовами проти підлого негідника Вікхема, скаргами на те, як вона, бідолашна і обдурена, страждає. У своїх нещастях вона звинувачувала всіх, окрім особи, нерозумні потурання котрої головним чином і призвели до негараздів її дочки.

— Якби я могла, — мовила вона, — наполягти на своєму, щоб ми поїхали до Брайтона всією сім'єю, то цього б не сталось! А так — нікому було потурбуватися про Лідію. Чому ж Форстери відпускали її від себе?! Я просто впевнена, що з їхнього боку був якийсь жахливий недогляд чи ще щось, бо вона — не та дівчина, щоб таке утнути; треба було тільки за нею наглядати. Я завжди підозрювала, що її не можна ввіряти під їхню опіку, але з моєю думкою не стали рахуватися — як завжди. Моя бідолашна дитина! А от тепер містер Беннет поїхав їх шукати, і я знаю: він буде битися з Вікхемом, де б він його не зустрів, а коли загине, то що ж тоді з усіма нами буде? Не встигне його тіло охолонути в могилі, як Коллінзи виженуть нас, і тоді нам тільки й лишиться, брате, що надіятися на твою доброту.

Всі гучно запротестували проти таких страхітливих думок, а містер Гардінер, після запевнень у відданості своїй сестрі та всій її сім'ї, сказав, що збирається прибути до Лондона наступного ж дня, щоб допомогти містеру Беннету в його спробах знайти Лідію.

— Не піддавайтеся паніці, це ні до чого, — додав він, — бо, хоча ми й мусимо готуватися до найгіршого, все одно не треба розглядати це як доконаний факт. Ще й тижня не минуло, як вони покинули Брайтон. Через декілька днів ми, може, отримаємо від них якісь відомості, і доки ми достеменно не впевнилися, що вони не одружились і не мають наміру цього робити, давайте не вважати цю справу безнадійною. Як тільки я дістануся міста, я поїду до мого шуряка, і ми разом поміркуємо, що тут можна вдіяти.

— Мій любий братику, — відповіла місіс Беннет, — це якраз те, чого я найбільше за все хочу. Тож коли приїдеш до міста, то віднайди їх, де б вони не були, і якщо вони ще не одружені, то примусь їх одружитись. А що ж до весільного вбрання, то нехай на нього не чекають — передай Лідії, що після того, як вони одружаться, вона матиме достатньо грошей, аби його придбати. І заради Бога — дивись, щоб містер Беннет не викликав Вікхема на дуель. Розкажи йому про мій жахливий стан — що я до нестями налякана, що я знервувалась і вся тремчу, у боці коле, голова болить, а серце так калатає, що немає мені спокою ні вдень ні вночі. А Лідочці скажи — нехай не розпоряджається щодо весільного одягу, доки не побачить мене, бо вона не знає, де розташовані найкращі магазини. О братику! Ти такий добрий! Я знаю — ти все це владнаєш!

Та хоча містер Гардінер і запевнив її знову, що візьме щонайактивнішу участь у цій справі, але все одно не проминув порадити їй виявляти стриманість як у надіях, так і у побоюваннях. Отак вони й говорили з місіс Беннет, доки на столі не з'явився обід, після чого всі пішли, давши їй можливість вилити всі свої почуття економці, котра прислужувала їй за відсутності дочок.

Хоча Гардінери й були переконані в непотрібності такого усамітнення від родини, вони не намагалися втручатись, бо знали, що місіс Беннет не мала достатньо розуму, аби держати язика за зубами у присутності слуг, доки ті поратимуться біля столу. Тож вони визнали за краще лише когось одного з челяді — кому можна було найбільше довіряти — посвятити в усі страхи та клопоти своєї сестри.

В їдальні до них незабаром приєдналися Мері та Кітті, котрі не з'явилися раніше тому, що були надзвичайно зайняті у своїх окремих кімнатах. Перша була поглинута своїми книжками, друга — власною зовнішністю. Однак їхні обличчя були відносно спокійними, без якихось видимих змін, хіба що втеча улюбленої сестри або гнів з цього приводу додали голосу Кітті більшу, ніж зазвичай, дратівливість. Що ж до Мері, то вона настільки добре володіла собою, що, сівши разом з усіма до столу, звернулася пошепки до Елізабет із глибокодумним виразом на обличчі:

— Нас спіткало велике нещастя. Не виключено, що про цю історію буде багато пересудів. Але ми мусимо стійко триматися перед хвилею злоби, вливаючи в наші поранені душі бальзам сестринського співчуття та розради.

Потім, побачивши, що Елізабет не має особливого бажання відповідати, додала:

— Яким би нещастям для Лідії не обернулася ця подія, ми мусимо взяти від неї корисний урок: втрата дівчиною незайманості є втратою непоправною. Один хибний крок — і життя її буде зруйноване назавжди, бо бездоганна репутація — річ прекрасна, але крихка. У своїй поведінці жінка має бути надзвичайно обережною, аби не стати жертвою тих представників протилежної статі, яким невідомі почуття честі та совісті.

Елізабет здивовано підвела на неї очі, та почувалася надто пригніченою, щоб дати хоч якусь відповідь. Однак Мері і далі продовжувала втішати її подібними сентенціями, спричиненими порочною поведінкою їхньої сестри.

Удень двоє старших сестер Беннет нарешті отримали змогу побути півгодини вдвох, і Елізабет одразу ж скористалася цією нагодою, щоб поставити численні запитання, на котрі Джейн відповіла з не меншою нетерплячістю. Поремствувавши разом над жахливими наслідками цієї події, котрі Елізабет вважала неминучими, а старша міс Беннет — цілком можливими, перша продовжила цю тему і сказала:

— Але ж розкажи мені все, про що я іще не встигла почути. Повідай мені всі подробиці. Що сказав полковник Форстер? Хіба ніхто нічого не підозрював ще до того, як втеча відбулася? Не може бути, щоб їх дуже часто не бачили разом.

— Так, полковник Форстер визнав, що часто здогадувався про певну небайдужість, особливо з боку Лідії, але він не бачив нічого такого, що давало б підстави для занепокоєння. Мені так його шкода! Він поводився чемно і доброзичливо! Він і так збирався приїхати до нас, аби висловити своє занепокоєння, навіть іще не здогадуючись, що Лідія та Вікхем не подалися до Шотландії; а як тільки таке побоювання виникло, то це змусило його поквапитися.

— А Денні і справді був переконаний, що Вікхем не збирається одружуватися? Він знав про їхній намір утекти? А сам полковник Форстер бачився з Денні?

— Так; але коли він почав розпитувати Денні, то останній заперечував свою обізнаність із їхнім планом і не захотів висловлювати свого справжнього ставлення до цього випадку. Він не підтвердив своєї переконаності в тому, що вони не збирались одружуватися, і я хочу сподіватися, що стосовно цього його просто невірно зрозуміли раніше.

— А доки полковник Форстер не приїхав, у вас ні в кого не виникло сумнівів стосовно їхнього наміру побратися?

— А звідкіля в нас могла з'явитися така думка? Я трохи хвилювалася, бо побоювалася за щастя своєї сестри у шлюбі з цим чоловіком, тому що знала про його не завжди гідну поведінку. Мама й тато про це взагалі нічого не знали й переймалися тільки недоречністю цього шлюбу. А потім Кітті зізналася — з тріумфом людини, якій дано знати більше за нас, — що Лідія у своєму останньому листі розповіла їй про їхні з Вікхемом наміри. Здається, вона протягом кількох тижнів уже знала про їхнє кохання.

— Але ж не до того, як вони поїхали до Брайтона?

— Здається, що ні.

— А тобі не здалося, що полковник Форстер сам поганої думки про Вікхема? Він знає про його справжню вдачу?

— Мушу визнати, що він уже не відзивався про Вікхема так добре, як раніше, і вважав того гульвісою та марнотратником. А після того, як трапилася ця сумна подія, люди почали казати, що він наробив у Меритоні багато боргів, однак сподіваюся, що все це неправда.

— О, Джейн, якби ми не були такими потайливими, якби ми розповіли все, що про нього знаємо, то цього могло б не трапитися!

— Можливо, так було б краще, — відповіла її сестра. — Але викриття колишніх гріхів будь-якої людини без обізнаності з її теперішніми почуттями здавалося нам невиправданим. Ми діяли з найкращих міркувань.

— А полковник Форстер знав які-небудь подробиці листа, котрий написала Лідія його дружині?

— Він привіз його з собою, щоб ми прочитали.

З цими словами Джейн витягла листа зі своєї пласкої сумочки і дала його Елізабет.

Ось про що в ньому йшлося: