деякий час вирватися з сімейного кола — і розумним, і не надто розумним.
Почуття Вікхема до Лідії були саме такими, як і очікувала Елізабет: набагато слабшими, ніж почуття Лідії до нього. І їй не обов'язково було бачити молодих нині, щоб із усього ходу подій зробити такий висновок: до їхньої втечі спричинилася сила саме її любові, а не його. Елізабет було б не зрозуміло — чому, не надто люблячи її, він узагалі наважився на втечу, якби не була переконана, що Вікхем просто змушений був тікати через свої борги; а якщо вже тікати, то тікати з подругою — перед такою спокусою цей молодик устояти явно не міг.
Лідія ж у ньому душі не чула. Вона називала його не інакше як «мій любий Вікхем» і вважала, що ніхто не здатен був із ним зрівнятися. Що б він не робив, він робив краще за інших. Вона не сумнівалася, що першого вересня, коли відкриється мисливський сезон, Вікхем встрелить більше дичини, ніж будь-хто інший в окрузі. Якось уранці, невдовзі після приїзду, Лідія, сидячи з двома старшими сестрами, звернулася до Елізабет:
— Ліззі, здається, я так і не розповіла тобі про своє одруження. Коли я про все це розповідала матусі та іншим, тебе тоді не було поруч. Тобі що — нецікаво почути, як усе це сталося?
— Якщо по правді, то не хочу, — відповіла Елізабет, — гадаю, що про твоє одруження взагалі треба говорити якомога менше.
— Ти ба! Яка ти дивна! Але все одно слухай, як це відбувалося. Так от — ми повінчались у церкві Св. Елемента, бо помешкання Вікхема розташовувалось у тій парафії. Було домовлено, що всі ми мусили там бути об одинадцятій. Я мала приїхати туди зі своїми дядечком та тітонькою, а всім іншим належало зустріти нас у церкві. І ось настав ранок призначеного дня — це був понеділок, — а я просто місця собі не знаходила від хвилювання. Знаєш, я боялася, що станеться щось таке, через що вінчання буде відстрочено, а тоді б я точно звихнулася з розуму. А тут іще тітонька набридала мені своїми проповідями та напучуваннями, поки я вдягалася! Та я її майже не чула, бо думала в той час, як ти можеш здогадатися, про мого любого Вікхема. Мені страх як кортіло дізнатися, чи вдягне він на церемонію свого голубого мундира. Ага, значить, ми поснідали, як завжди, о десятій; я ніяк не могла дочекатися закінчення сніданку, бо, між іншим, мушу вам сказати, що тітка та дядько не переставали картати мене ввесь той час, що я з ними пробула. Ви просто не повірите — я жодного разу не вийшла з будинку за два тижні мого перебування там. І за весь час жодної вечірки, жодної зустрічі — нічого взагалі! Зрозуміло, що зараз у Лондоні не відбувається майже нічого цікавого, бо всі пороз'їжджалися відпочивати, але принаймні Малий Театр усе ж таки працює! Так от — тільки-но карета під'їхала до ґанку, дядька покликали у справі до того жахливого містера Стоуна. А знаєте, коли вони сходяться разом, то це вже надовго. Я так перелякалася: не знала, що й робити, бо саме мій дядько мав видавати мене заміж, і коли б ми хоч трохи спізнилися, то день пропав би надаремне. Але, на щастя, він повернувся через десять хвилин, і ми вирушили до церкви. Однак уже потім я згадала, що навіть якби ми запізнилися, то вінчання не довелося б відкладати, бо містер Дарсі й за це б потурбувався.
— Містер Дарсі?! — повторила за нею Елізабет украй здивовано.
— Еге ж! Він мав приїхати туди разом із Вікхемом. Ой, леле! Як же я могла забути?! Та я ж не мусила ні півслова про це розповідати! Я ж обіцяла їм щиро нічого про це не казати! І що тепер подумає Вікхем? Це ж мало бути великою таємницею!
— Якщо це мало бути таємницею, — сказала Джейн, — то нічого більше не говори на цю тему. Даю слово, що я більше нічого не питатиму.
— Так, звичайно! — підтвердила Елізабет, уся згоряючи від цікавості. — Ми не будемо тебе розпитувати.
— От і слава Богу, — мовила Лідія, — бо в противному разі я не втрималася б і все вам розповіла, й тоді б Вікхем дуже розлютився.
Але ж Елізабет так і не знайшла в собі сил устояти перед спокусою, і тому їй довелося похапливо залишити кімнату.
Та жити в невіданні про такий важливий момент було просто неможливо; принаймні неможливо було не прагнути про щось дізнатися-таки. Отже, містер Дарсі був присутнім на вінчанні її сестри. Майже не доводилося сумніватися, що це була саме та подія, в якій він найменш за все хотів би брати участь, і що люди, які там були, не викликали в нього палкого бажання з ними зустрічатися. Найнеймовірніші здогадки щодо його можливих мотивів блискавкою шугонули в її голові, та жодна з них не принесла їй задовільного пояснення. Ті з них, які тішили Елізабет найбільше й виставляли його поведінку в найблагороднішому світлі, якраз і видавалися найнеймовірнішими. Неясність і непевність гнітили її. Швидко вхопивши аркуш паперу, Елізабет написала коротенького листа своїй тітці, вимагаючи пояснення того, про що обмовилася Лідія, — якщо це не суперечило тій мірі таємничості, про яку було домовлено.
«Вам неважко зрозуміти, — додала вона, — яке сильне моє бажання дізнатися: чому це людина, котра не є родичем нікому з нас і котра є для нашої родини чужинцем (у відносному значенні), була серед вас під час такої події. Будь ласка, дайте мені негайну відповідь і просвітіть мене — якщо, звичайно ж, із якихось вагомих причин це не мусить залишатися таємницею, як вважає Лідія. Коли так, то мені доведеться вдовольнитися цілковитим невіданням».
«Хоча ніхто й не збирається ним вдовольняти ся, — додала вона вже сама собі, закінчивши листа. — І якщо ви, моя люба тітонько, не розкажете мені про це по-хорошому, то я обов'язково вдамся до хитрощів та всіляких вивертів, аби з'ясувати правду».
Притаманне Джейн загострене почуття обов'язку не дозволило їй обговорювати сам на сам з Елізабет те, про що обмовилася Лідія, а Елізабет тільки того й треба було: вона вважала за краще не довірятися нікому, допоки не прийде хоч якась відповідь на її розпитування.
Розділ LII
Елізабет поталанило — вона отримала відповідь навіть швидше, ніж очікувала. Як тільки їй принесли листа, вона швидко схопила його й подалася до гаю, щоб ніхто не заважав його читати. Сівши на одну з лавок, Елізабет приготувалася до приємних вражень, бо сам обсяг листа переконав її в тому, що тітка не відмовила їй у роз'ясненнях.
Люба моя племіннице!
Щойно отримала твого листа, тож збираюся ввесь ранок присвятити написанню відповіді на нього, оскільки здогадуюся, що скупі відомості не вмістять усього того, про що я хочу тобі розповісти. Скажу відверто — я здивована твоїм проханням, бо не очікувала його саме від тебе. Однак не думай, що я розізлилась, оскільки хочу лише, аби ти знала, що я вважаю такі розпитування з твого боку
