— Відверто кажучи, не знаю…
Вона була дивною. Я навіть злякався за її майбутнє: невже вона буде такою простою й відвертою з усіма?
— Отже, порядна… — Вона покопирсалася носком своєї кросівки в піску, як це роблять діти: — Все, дякую. Я піду…
Але я вже не міг просто так відпустити її! Зацікавлення вдарило в мою голову:
— Ні, стоп! Ти ще маєш час?
— Звичайно!!
— Тоді — поїхали!
Я знову вхопив її за руку, ми вискочили на шосе і спіймали авто. Вона ні про що не запитувала.
Що було далі, згадую, як марево. Ми поїхали до одного художника, мого давнього приятеля. На даху його майстерні пили шампанське, горілку та ситро «Буратіно». Потім усі разом вирушили в ще одну майстерню й потрапили (мені це не видавалося дивним) на грандіозне застілля із шашликами, які були засмажені у дворі посеред міста. Моя дивовижна «царівна-жабка» справила неперевершене враження на старих акул пера й пензля.
— Тобі, старий, завжди перепадає найкраще, — безкінечно наголошував господар майстерні, кидаючи важкі погляди в бік моєї чудової незнайомки. — Подивись, у неї обличчя, як у Богородиці. А шкіра! Ти подивись на скроні — китайська порцеляна. Аж світиться!
Я також пильно роздивлявся «жабку» і бачив її завеликі очі на занадто блідому обличчі та чуттєві вуста, що весь час сміялися, адже їй догоджали усі по черзі. Це справді виглядало смішно. Я сидів у кутку і спостерігав за всім цим. Я не знаходив у ній нічого, крім привабливої природності.
Ми співали, пили, а вранці стріляли з духової рушниці у вологе небо, доки сусіди не викликали міліцію. Довелося трясти своїм посвідченням і швиденько розчинитися в молочно-рожевому ранку.
— Ти не втомилася? — запитав я дорогою.
— Звісно ж, ні! — Вона була піднесена й свіжа, як і вдень, коли вперше побачив її.
— І тобі сподобався увесь цей безлад?
— Дуже!
Я потис її руку:
— Тоді я справді маю одружитися…
Ми вийшли з машини біля її будинку.
— Коли? — серйозно запитала вона.
— Хоч завтра! Готуйся — підемо подавати заяву! — випалив я.
— Тоді — до завтра?
— До завтра!
