— Знаєш, де мені подобається? — почув я (мурашки! мурашки!) після доволі довгої паузи. — Там…
Вогник злетів угору й відкинувся в бік лісу.
— Я там ще не був… — сказав я. — Приїхав тільки сьогодні…
— Дивак! — Вогник миттю полетів у кущі й там згас. — Пішли! Тут у паркані є дірка…
За шелестом одягу я зрозумів, що вона встала і зробила крок у напрямку до мене.
— Давай руку!
Я потягся в темряву й наштовхнувся на прохолодну долоню. Знову тілом побігли мурашки. її рука була енергійною, не м’якою.
— Е-е, ти ж зовсім п’яненький! — засміялася вона.
Я встав, намагаючись триматися рівно. Ми були однакові на зріст. Я трохи зміг розгледіти щось більш-менш певне: видовжену постать, темну, можливо, чорну, шаль, яка огортала плечі… Але більш — нічого. А ще відчув запах. Тоді я ще не знав запаху дорогих парфумів — їх діставали «з-під поли», мої знайомі дівчата здебільшого користувалися задушливою «Шахерезадою» чи концентрованою «Конвалією». А тут на мене накотилася хвиля запашного аромату — терпкого й запаморочливого. Я мимоволі зціпив зуби і міцніше стис її руку. Підкорюючись їй, я стрімко рушив до глухого кута, яким закінчувався паркан. У ньому справді чорніла велика дірка, яку я відразу не помітив. Не випускаючи її руки, ступаючи за нею, я різко нахилив голову, і ми опинилися по той бік турбази на широкій рівнині, що поросла високою травою. Ми йшли, занурені в неї по коліна. Я знову намагався розгледіти ту, що владно вела мене за руку, немов маленького. Чорна довга шаль оповивала її з голови до ніг, довжина волосся була мені незрозумілою — воно зливалося з шаллю і, вочевидь, було таким же чорним і довгим. Вона жодного разу не повернулася до мене. Здавалося, що їй цілком байдуже, кого вона тягне позаду себе.
Я намагався не впасти й не відстати, тому частіше дивився собі під ноги, і дика рослинність нагадувала мені море, яке котить потужні духмяні хвилі й ось-ось затягне на глибину, з якої не випливти.
Голова моя йшла обертом. Ніч, тонкий серпик місяця над хмарами, гори, мурашки в тілі, хміль, незнайомка… Усе здавалося фантасмагорією. Я обожнював такі пригоди. Не уявляв, що може трапитися далі! Можливо, божевільний секс на лісовій галявині? Що це за жінка? Навіщо й куди вона мене веде? Скільки їй років, який має вигляд? Чого хоче?
Ми підійшли до схилу гори, вкритого деревами, котрі височіли над галявиною, як колони біля входу в язичницький храм. Морок знову проковтнув її, а з лісу повіяло особливим густим запахом живиці. Жінка завела мене за паркан першої смуги великих сосен, що з них починався ліс, і притулилася спиною до одного з дерев.
— Чудово, чи не так?
Я ледве відхекався. І розглядівся. Справді, було чудово! Ніби ми потрапили в нутрощі великого живого організму, якоїсь казкової риби. Дерева — то були її перекручені м’язи, кронами вона дихала, а десь всередині, вглибині повільно пульсувало серце. Я навіть почув цей ритмічний, тривожний звук.
— Він живий. Відчуваєш? Удень тут усе не так…
Вона клацнула запальничкою, й на мить я побачив напівколо щоки та блиск чорної зіниці. А потім переді мною знову затанцював червоний вогник.
— Як тебе звати? — запитав я, наполегливо думаючи про те, чим може закінчитися ось така дивна пригода.
— Яке це має значення? Особливо зараз…
Вогник окреслив дугу і щез. А я знову відчув, що мене взяли за руку й потягли кудись вище. Ми йшли так швидко, ніби втікали від погоні. Я чув її уривчасте дихання. В якийсь момент мені стало незатишно. Віти дерев, які я не встигав відхиляти, час від часу давали мені ляпаса.
Нарешті ми дісталися ще вище й зупинилися. Все повторилося — її злиття з деревом, вогник.
Цього разу я з подивом дивився вниз: ми вийшли з пащі звіра й вдалині нечіткими вогниками вимальовувалися обриси найближчого села, перекресленого золотою рискою ріки. Густі верхів’я дерев, що росли внизу, звідси видавалися скупченими грозовими хмарами, по
