Я розплющила очі. Берегом ішла смаглява жінка з плетеним кошиком. Я ще ніколи й нічого не купувала на вулиці, це вважалося негарним тоном. Я махнула рукою й засоромилася цього жесту: вульгарно закликати літню жінку таким чином. Але вона швидко й охоче підійшла до мене, поставила перед самим носом кошика і відкинула білосніжний рушник. У мене перехопило віддих. Охайними купками тут було складено справжнє багатство: рум’яні, лискучі від меду та посилані цукровою пудрою солодощі у формі ромба. Надзвичайно смачні та дешеві! Потім я знову купалася і море вдячно злизувало солодку патоку з моїх долонь.
На пляжі я лежала довго. Так довго, що не помітила, як на набережній засвітилися ліхтарі. Бузкові сутінки насунулися з-за гір, сонце швидко пірнуло за горизонт, і на містечко попливли потоки неймовірних пахощів, які вдень були зовсім не відчутні. Аромат нічних фіалок змішувався з іншим — соковитим запахом, який ішов від мангалів та величезних казанів із пловом. Плов і шашлики продавали прямо на вулиці. Я купила порцію плову і з’їла її, сидячи на камінній огорожі парапету, спостерігаючи за людьми. А ще за художниками, які розставляли свої мольберти та етюдники. Я вирішила, що завтра куплю фарби та папір…
Розпочиналася весела південна ніч, життя на набережній вирувало. Все гучніше лунала музика з ресторанів, а натовп відпочивальників збільшувався і коливався переді мною суцільною різнобарвною масою. Треба було збиратися. Я помітила, що деякі художники, закінчивши роботу, збиралися на пляжі під скелею та смажили на вогнищі мідій, відкорковували пляшки з вином і пивом і, здається, влаштовувалися тут на ночівлю.
Свій новий дім відшукала після довгого блукання вулицями, а коли, нарешті, відчинила хвіртку, то побачила, що й тут вирує життя. Родина з чотирьох осіб окупувала столик та з апетитом поглинала купу вуджених бичків, молода парочка усамітнилася в гамаку під розлогою акацією, чоловіки на чолі з господарем влаштувалися перед літньою кухнею на табуретах і азартно «забивали козла». Марія Григорівна, мов цариця, сиділа біля порога у великому плетеному фотелі. Подвір’я, будинок, сад і сама огрядна господиня — усе це зовсім не було схоже на інше подвір’я та іншу бабусю там, у горах…
Я привіталася, але мені ніхто не відповів. Я швидко попрямувала до свого сарайчика та із задоволенням вляглася на ліжко, механічно помацала під ковдрою, перевіряючи гроші. їх не було. Я перетрусила всю білизну. Марно.
Те, що грошей не було, мене не засмутило. Це свідчило лише про те, що завтра настане новий день, у якому будуть інші клопоти. Але я до цього звикла.
…Я зовсім не пам’ятаю своїх тодішніх емоцій. Можливо, їх зовсім не було? Я вже казала, що могла спокійно взяти до рук мишу й не зарепетувала б від доторку гадюки…
Епілог
Джошуа Маклейн
Серпень, 2005 рік, Сан-Франциско
Вельмишановний містере Северин!
Гадаю, що найближчим часом Енжі не матиме змоги продовжити цей лист. Тому я вирішив закінчити його. Як то кажуть у вас, аби поставити крапку над «і». Відверто кажучи, я призмушую себе писати. Найпростіше — «вбити» текст. Але тоді я б почувався винуватим перед Енжі. Та й прочитавши все, що вона написала (прочитавши не навмисно, а за збігом обставин), я не зміг знищити її слова. Адже вона сподівалася, що ви їх прочитаєте… Крім того, вважаю за потрібне дещо прояснити. І сподіваюсь, що після цього ви більше не потурбуєте нас.
Я б волів одразу перейти до головного. Але не знаю, з чого почати. Я цілком розумію, що ви мусите відчувати, читаючи те, що написала моя дружина. Але покваплюся пояснити: це лише те, що збереглося в її уяві. Насправді, як мені здається, усе було набагато гірше.
Мушу зізнатися, що, перечитуючи все, що вона змогла написати до вас, мені важко було втриматися від багатьох емоцій. Тому прошу вибачити за дещо нерівний стиль.
Що ж було насправді? Почну з кінця. Я знайшов Енжі на коктебельській набережній. Кажу «знайшов» — але я не шукав. Ця зустріч була випадковою, як і перша — в горах. Уявляю, що ви думаєте зараз…
Впізнати її було майже неможливо. Усе, про що вона писала вище, маленька дещиця того, що було насправді. Обличчя та тіло її вкривали синці та шрами. Ви повинні це знати. Адже, повторюю — усе, написане нею, написане, коли вона отримала можливість жити. Я й сам тепер із новою силою розумію сутність цієї дівчинки — не помічати зла, яким переповнений світ, і вкотре дивуюся вашій черствості й дякую Богові за те, що він привів Енжі до мене.
Перша наша зустріч виглядала так: переді мною майже на самому краю скелі, з якої відкривалося мальовниче море кольорів — осінній ліс — стояла дивакувата істота, перемазана фарбою, з копицею довгого, скрученого рурочками волосся. Я бачив її зі спини й не одразу зрозумів, хлопець це чи дівчина. Мою увагу привернув малюнок. А коли вона обернулася, я обпікся об очі. Такі очі зазвичай малюють на іконах — великі, сумні і… порожні. Саме такими очима дивляться у натовп — на кожного й ні на кого особисто. Я не знаю, як вам краще це пояснити. Якщо художник, скажімо, Рафаель чи Врубель, обирав своєю моделлю земну жінку, в їхніх зображеннях був живий вираз. Але на канонічних полотнах — образ узагальнений. Обличчя святих — неемоційні. І тому вони менше зрозумілі для простих смертних. Ось таке обличчя було тоді в дівчини-малярки. Мені стало лячно. Потім я часто згадував це обличчя, шкодував, що не посмів заговорити…
А два роки по тому знову побачив її біля моря. Хоча впізнати її було досить важко. Як я вже казав, обличчя, руки, ноги були вкриті синцями й подряпинами. Одні були зовсім свіжі, інші загоювалися. Обличчя, якщо дивитися на нього в профіль, майже пласке, ніби намальоване на папері, зап’ястя — тоненькі, мов у дитини. Погляд, звичайно ж, змінився. У ньому більше не було порожнечі — тільки подив. Бачити його було ще нестерпніше.
Енжі сиділа на набережній в ряду інших вуличних художників і малювала портрети. Я замовив свій. Поки вона малювала, вогонь випалював мене зсередини. Взагалі, у вашій країні — такій прекрасній та дикунській — цей вогонь у собі я відчував не вперше. Можливо, тому, що мої прадіди народилися тут… Але в цій дівчинці для мене немов сконцентрувався весь біль від того, що я встиг побачити та запізнати. Я не наважувався заговорити з нею. Хвилин за сорок (я всіляко відтягував закінчення роботи — відходив покурити, крутився на
