— Повзеш, як мутант-ампутант! Дай я порулю! — заволав Сноб.
— Вибачте, інструкція з перевезення vip-персон не дозволяє це робити з метою вашої ж безпеки.
— Ти вважаєш, я — паршивий драйвер?
— Буду відвертий. Розпорядження вашого батька не передбачають передачу керма у ваші руки.
— Як! Я ж сам викликав таксі. Звідки батько знає?
— Усі ваші переміщення відбуваються з його відома. Без чітких інструкцій я б вас нікуди не повіз.
— То ти не таксист ніякий! Ти… — Сноб вилаявся.
— Як забажаєте, — з інтонацією робота відповів водій.
Сноб замовк. Батько не залишив йому навіть клаптика поля для самостійного маневру. Батько завжди знав і контролював кожен його крок. Збій відбувся тільки під час учорашньої аварії, яку Сноб нині так силкувався викинути з голови. Аж тепер йому дійшло, що саме та аварія й була єдиним проявом власної волі, на яку він спромігся за останній рік. Якби батько в ту мить контролював процес, відомча тачка, у якій сидів його син, не розігналася б до трьохсот і не розмазала б мотоциклістку, котра, на свою біду, розвозила піцу тією ж вулицею.
«Ну, то хай слідкує тепер уважніше! Хай бачить, собака, все», — ще сильніше розлютився Сноб на старого.
— Батько знає, куди я їду?
Водій риторично змовчав. Сноб стиснув зуби і кулаки — неврастенія розгулялася в ньому в небаченому досі масштабі. Треба зав'язувати з цими забавами. Треба, врешті-решт, закінчити інститут, де його відновили після батькового втручання. Одружитися, чи що? Але всі більш-менш пристойні інститутки і так уже побували в його ліжку, не торкнувши жодної судини в його налитому гноєм серці.
— Зупиняй, приїхали, — скомандував Сноб, облизнувши свої товсті губи.
— Але вхід у клуб далі, — здивувався водій, кивнувши на неонову вивіску з написом «Темповулятор», що вульгарно мерехтіла за завісами дощу.
— Знаєш, за що мене прозвали Снобом?
— Ні.
— Я ніколи на входжу через загальний вхід. Я не свічу таблом. У мене свій вхід і свій вихід. Доганяєш?
— Вас чекати?
— Ні. Сам доберусь. Гроші треба?
— За вас уже заплачено.
Сноб із особливою люттю грюкнув дверцятами. Він начепив недоречні чорні окуляри, які тут же забризкало дощем. Задер плащ аж на голову, завернув за ріг. Дістав пластикову корпоративну картку, приставив до непримітних дверей у стіні. Почувся писк. Він наліг на двері, протиснувся досередини, зняв окуляри. Очі ще не встигли звикнути до темряви, як його вхопили чиїсь тонкі анонімні руки і поволокли далі, в глибину цієї темної й вологої клубної кишки. Він охоче віддався течії спокуси.
Нарешті Сноб опинився на світлі, перед стійкою адміністратора. Знайома синьоволоса кобра посміхнулася йому суто механічним зусиллям лицевих м'язів.
— Рада тебе бачити. Щось сталося?
— Нічого, — відрубав Сноб.
— Твоя кімната номер дев'ять.
— Пришли мені Pi.
— Pi сьогодні вихідна.
— Як вихідна? — застопорило Сноба.
— Просто вихідна. А що тут дивного? — надулася кобра.
— Нічого…
— Та що з тобою?
— Все окей! — рявкнув Сноб.
— Не схоже на те… Я пришлю тобі Лі — це новенька, клієнти її хвалять.
— Тільки мутантів не треба.
— У нас усі натурали. Гібридів не тримаємо.
— Ну валяй, — відмахнувся Сноб і різко повернувся, щоб іти до номера, але раптом завмер.
Він прагнув виговоритися комусь геть чужому. Адміністраторка «Темповулятора» підходила на роль такого стороннього вуха. Так і стоячи спиною до неї, Сноб проказав буденним тоном:
— Я вчора розбив депутатську машину. Задавив кур’єра піцерії. Старий мене відмазав, але забрав права на цілий місяць.
— Упс… Все налагодиться. Ми гарантуємо тобі якісний антистрес, — гукнула йому навздогін кобра, та він уже не слухав.
Сноб увійшов у простору кімнату без вікон, оббиту пурпуровим пір'ям та обвішану якоюсь естетично знеціненою мішурою минулих століть. Зняв одяг, невдоволено ущипнув себе за складку на животі, повалився на розкішний масажний матрац.
Лі увійшла і відразу заскочила на нього верхи, побачивши, що він лежить на матраці роздягнутий. Сноб роздратовано зігнав її.
— Це потім, потім. Темпони мене спочатку.
— Усім клієнтам так подобається, — закопилила губку хроногейша.
— Я не такий, як усі, затям собі.
