Юні старці
Торн перескочив через огорожу невеликого ігрового майданчика, звідки долинали агонічні стогони. Прибрав із чола сиві пасма волосся. Напружив ослаблий зір. На штучному спортивному покритті конали двоє старців у майках із номерами і прізвищами баскетбольних зірок. Між ними так і лежав покинутий м'яч. Ліхтарі світили слабко, час від часу видаючи невротичне дзижчання. Торн озирнувся на всі боки й обережно витяг із-під плаща пошарпаний хрономат.
Один із старців мав не менше, ніж сто п'ятдесят кілограмів, майка на ньому розлізлася під натиском жирової маси і підскочила на пузі, як дівочий топік. Обличчя починало синіти. Серце здало, визначив Торн, приставляючи дуло хрономата до важезного тіла. Під напівпрозорим панциром інструмента пробігла іскра, і табло хрономата видало:
«Знову дітей «обнуляють», — сплюнув Торн гірку слину. У другого підлітка було зморщене лице сухотника, очі закотилися, а ноги все ще сукалися по землі. Здаля заскрипіла поліцейська сирена. Торн сховав хрономат і кинувся бігти — ще бракувало, щоб його звинуватили. Через сто метрів він завернув за ріг і схопився за груди. Трохи відсапавшись, повільно рушив уздовж стіни.
Після вимушеного хронодонорства на користь власної дружини він ніяк не міг звикнути до свого нового віку — 54 роки. Рефлекси й рухи залишилися молодечі, а тіло вже не могло впоратися з ними.
Удома Марта зустріла його докорами за те, що пішов бродити у комендантську годину, та ще й не взяв із собою мобільника. Замість виправдань він прискіпливо оглянув її.
— Я ніколи не звикну до тебе такої, — врешті мовив.
Вона знічено торкнулася зморщок на щоках, до яких і сама ще не звикла.
— Я щойно бачив двох пацанів, яких «вичистили» до нуля…
— Навіщо ти мені це розказуєш? Щоб натякнути, що ми живемо в пеклі? Це давно вже не новина для мене.
— Я щось придумаю, — вперто буркнув Торн.
— Нічого ти не придумаєш! Ти актор, а не грабіжник. І не сновигай з цією сатанинською машинкою в кишені. І не намагайся нікого «вичистити». Бо я не прийму в себе чужий крадений час!
— Марто, ти не прожила й тридцяти, а решту життя в тебе вкрали. І ти готова так доживати — в клімактеричній агонії, без жодної втіхи?
— Якщо вся проблема у втіхах, замов собі мою силіконову копію — відтворять по фото двадцятилітнього віку.
— Я не про це, — відмахнувся Торн.
На кухні він подлубався в темпорально модифікованому стейку, вкотре завваживши його ацетоновий присмак. Марта примирливо покавувала з ним, хоча й знала, що за нинішнього стану її шлунка це неминуче призведе до печії. Він намагався не дивитися на неї, бо внутрішнім зором усе ще бачив ту вродливу жінку, чия фізична оболонка навіювала віру в існування ідеалу.
Торн грав драматичні ролі в міському театрі. Мистецтво це вважалося антикварним і на тлі всіляких кібер-шоу давно занепало. У той день, коли «обнулили» Марту, він повертався з репетицій дещо раніше, ніж завжди. Він хотів зробити дружині сюрприз, але знайшов її — вже вісімдесятилітню — лежачою на газоні. Виявилося, що вона вийшла з будинку забрати у листоноші свіжу пресу, а замість газети отримала дуло хрономата під ребра й позбулася п'ятдесяти біологічних років.
Через навалу темпоральних грабунків поліція майже не розслідувала подібні справи. Щоб отримати порцію страхового біотайму від держави, треба було пройти дев'ять кіл паперового пекла. Часу й сил на це не було. Після нападу жити Марті залишалося кілька годин, але Торнові вдалося того ж дня продати авто і купити у бариг потриманий неліцензійний хрономат. Грошей на купівлю заряду часу не вистачало — за його невисоку акторську платню можна було придбати у спекулянтів щонайбільше кілька років. Тому сам Торн став темпоральним донором для дружини. Він віддав їй чверть століття, щоб їхні тіла почувалися ровесниками. Фактично вони прожили по двадцять дев'ять, а тепер їм обом було за п'ятдесят.
Те, що він подарував Марті свій біологічний час, іще сильніше зблизило їх, хоча близькість ця мала розпачливий присмак. Вони однак нудили цим пенсіонерським життям, із щоденними прикрими відкриттями у плані тілесної деградації. Метаболізм у їхніх різко постарілих тілах сповільнився, через це здавалося, що дні проковзують повз вікно зі спринтерською швидкістю.
Торн змиритися з таким існуванням не міг і все картав себе за неспроможність будь-що змінити. Драматичні ролі в театрі почали вдаватися йому ще краще. Тільки грав він тепер не Гамлета, а його безтілесного батька.
Загалом дилема життя видавалася йому відразливо літературною. Часом він уже був ладен украсти в необачного перехожого те, що вкрали у його Марти. Але це означало би продовжити ланцюг несправедливості власним злочинством, а Торн вважав себе вищим за злочинство. Проте періодично таке вегетаріанство на бенкеті канібалів ставало йому ненависним. Тоді він знову брав хрономат і йшов блукати вулицями, випробовуючи на міцність залишки свого морального імперативу. Повертався щоразу ні з чим. Світ блудив по колу разом із ним, не даючи відповідей на запитання.
Марта гукнула його зі спальні. Він вимкнув у вітальні телевізор і навпомацки — щоб не запалювати зайвий раз світла — доплентав до ліжка.
— А знаєш, Торні, раніше ми всі так любили вбивати час. Усі ці фільми, ігри, блоги, соціальні мережі, подорожі, пиятики… Ти так мені й казав: «Ходімо в кіно — час уб'ємо». Тобто у нас відібрали той лише час, який ми однак би розтринькали. Чому ж ми такі нещасні?
— Убивання часу на свій розсуд — одна з останніх свобод, які донедавна в нашій країні ще залишалися. Нас позбавили й цієї свободи.
— Але ця свобода була безцільна й безрезультатна — абсолютно незначущий досвід…
Він не знав, що їй заперечити. Лише позіхнув.
— Переживемо й це, — мовила Марта наостанок. Провалюючись у важкий сон, Торн зловив за хвостик одну маленьку думку, що поселилася в ньому віднедавна: він ніколи не зможе нікого «обнулити», навіть заради Марти. І ця думка дивовижним чином дарувала йому заспокоєння.
