Унесла Пазька свiтло... дивиться пан Забрьоха, що на столi недоїдею вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки катма!.. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: "Бичок... до скотини!" та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та подумавши: "Кат їх бери! в мене є тепер хорунжiвна!.." - та й захрiп на всю хату.
IX
Смутна й невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна, Олена Йосиповна, у своїй хатi, у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. Сидить, позiха, очицi протира i сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось i вiд чого їй так тяжко та нудно.
Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у хату, й каже:
- Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела?
- Ох, бабусю! тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?... - Так, охаючи, казала панна хорунжiвна.
- Але! мовчи та диш! - каже Явдоха. - На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. - Та, сеє кажучи, i почепила на шию, а в тiм капшуцi жаб'яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се їй почепила, як панна Олена i повеселiшала, - як з води вийшла. Очицi так i палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:
- Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього.
- Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза?
- Та то я була дурна та божевiльна... не розгледiла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика... Тепер менi свiт не мил без нього!..
- Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? -
- Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб вiн мене взяв. - Та, сеє кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних та й лежить, i плаче, i просить: - Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я тебе три годи буду рiдною матiр'ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати. Коли ж вiн вiд мене вiдцурається, пiду свiт за очима, сама собi смерть заподiю...
- Та годi ж, годi, угамуйся! - казала їй Явдоха i пiдняла її з долу та й посадила на лавцi. - Ось увiйде твiй братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай їде мерщiй у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж i братик iде до тебе, а я пiду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та дiлом поспiшай. - Та, сеє кажучи, i пiшла з хати, а панна хорунжiвна їй услiд кричить: -І хустку, i весiльну шишку тобi дам...
Аж ось ввiйшов до неї у хату братик її, пан хорунженко, на личку веселенький, неначе i не був недуж, так добре помогло йому вiд завару соняшниць.
- Що, братику, чи ти здоров? - питала його сестриця, панна хорунжiвна.
- Тiльки перед свiтом спочив пiсля завару соняшниць та й заснув на всi заставки. Та тепер i нiчого, - так казав пан хорунженко.
- Ну, братику! Не журися: скоро вже тобi буде воля iти у ченцi, - стала казати панна Олена, посупивши очицi у землю. - Я вже... вибрала собi жениха... - сказала Олени та й засоромилась i почервонiла як рак.
- А кого?
- Пана сотника конотопського Забрьоху.
- Що печеним гарбузом попоштувала?
- Еге!
- Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?
- Цур йому! I не згадуй про нього. А здiлай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи i попроси, щоб сьогоднi, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недiлю i весiлля.
- Та що се тобi так нiколи припало? - опитав її пан хорунженко, а самого аж за живiт узяло, що вже i йому недовго бришкати у миру. - Ще б, може, хоч трохи оглядiлась, а то шити-бiлити, завтра Великдень.
