Коли фужери були повні, місіс Шопло піднесла свій догори, ми наслідували її приклад.
— За Ерін, Тома й Девіна, — проголосила вона. — Нехай їхнє літо буде чудовим, а шкура носиться лише в прохолодні дні.
Ми цокнулися й випили. Нехай то було й не дороге шампанське, та смакувало воно збіса добре і його лишалося достатньо, щоб ми зробили ще по ковтку. Наступний тост запропонував Том.
— За місіс Шопло, яка дає нам прихисток від бурі!
— Ой, дякую, Томе, мені дуже приємно. Але знижки за оренду не сподівайся.
Ми випили. Я поставив келих, відчуваючи, що трохи сп’янів.
— А що то за шкура, яку треба носити? — спитав я.
Місіс Шопло і міс Екерлі перезирнулися і всміхнулися. Відповіла бібліотекарка, хоча навряд чи це можна було вважати відповіддю.
— Побачиш, — сказала вона.
— Діти, допізна не сидіть, — порадила місіс Шопло. — Вам рано вставати. Вас чекає кар’єра в розважальному бізнесі.
Підйом справді був ранній: о сьомій, за дві години до того, як парк відчинить ворота в нове літо. Ми втрьох пішли пішки пляжем. Говорив переважно Том. Він був дуже балакучий, і це могло б діставати, якби не його весела вдача і невтомне бажання всіх розважати. Я бачив, що Ерін (вона йшла по хвилях прибою боса, кросівки тримаючи в лівій руці) дивилася на нього зачаровано. Я заздрив цій Томовій здатності. Він був дебелий, і красивим його аж ніяк не можна було назвати, проте з нього ключем била енергія, а ще даром балаканини він був наділений від природи. (А я, відповідно, обділений. Пам’ятаєте бородатий анекдот про молоду актрису, котра була такою нетямущою, що трахалася з письменником?)
— Блін, як ви думаєте, скільки бабла в людей, яким належать ці хатинки? — Він махнув рукою на будинки Біч-роу. Ми саме проминали великий зелений, схожий на замок, але того дня жінки й хлопчика на візку біля нього не було. Енні та Майк Рос з’явилися пізніше.
— Мабуть, мільйони, — відповіла Ерін. — Це, звісно, не Гемптонз[23], але й не чізбургери, як каже мій батько.
— Думаю, парк розваг трохи збиває ціну нерухомості, — зауважив я. На тлі блакитного ранкового неба випиналися три найпомітніші принади «Джойленду»: «Громовиця», «Скажена трясучка», «Колесо Кароліни».
— Нє, ти не розумієш, що на умі в багатіїв, — сказав Том. — Це типу як вони проходять повз волоцюг із простягнутими руками на вулицях. Вони просто стирають їх зі свого поля зору. Волоцюги? Які волоцюги? З тим парком так само. Який парк? Люди, яким належать ці будинки, живуть ніби на іншій планеті. — Він зупинився і склав руки дашком над очима, щоб роздивитися зелений вікторіанський особняк, який відіграє в моєму житті таку велику роль тієї осені, коли Том та Ерін (на той час вони вже стануть парою) поїдуть на навчання. — Оцей буде моїм. Сподіваюся вступити у володіння… ммм… першого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року.
— Я привезу шампанське, — пообіцяла Ерін, і ми всі розсміялися.
Того ранку я вперше й востаннє за все літо побачив команду працівників «Джойленду» в повному складі. Нас зібрали в «Серф-Аудиторіум», концертній залі, де виступали всі ті маловідомі співаки кантрі й літні рокери. Було нас близько двохсот (переважно студенти, ладні працювати за їжу, як і ми з Томом та Ерін). Але були тут і штатні працівники. Я побачив Роззі Ґолд. Того дня вона вже вбралася в робочий одяг — циганські лахи й великі сережки-кільця. На сцені Лейн Гарді встановлював на трибуні мікрофон, а тоді перевіряв його, гучно постукуючи пальцем. Незмінний котелок був зсунутий під звичним недбалим кутом. Не знаю, як він вичепив мене поглядом з юрми тих дітей, але коротко відсалютував від заломленого капелюха. Я відповів тим самим жестом.
Закінчивши роботу, він кивнув, зіскочив зі сцени й зайняв місце, яке йому притримала Роззі. З-за лаштунків бадьорою ходою вийшов Фред Дін.
— Будь ласка, сідайте всі, сідайте. Перш ніж ви почуєте завдання для команд, власник «Джойленду» — і ваш роботодавець — хоче сказати кілька слів. Поаплодуймо містерові Бредлі Істербруку.
Ми всі заплескали в долоні, й з-за лаштунків показався старий чолов’яга. Він ішов обережно, високо піднімаючи ноги, як людина, в якої хворі стегнові суглоби, хвора спина чи те й те одночасно. Був він високий, навдивовижу худий, вбраний у чорний костюм, який робив його більше схожим на трунаря, ніж на власника парку розваг. Обличчя мав довгасте, бліде, всіяне родимками і горбками. Кожне гоління для нього, мабуть, перетворювалося на справжню муку, проте щоки й підборіддя були чисто вибриті. Вугільно-чорне волосся, що напевно завдячувало кольором вмісту якогось флакончика, було зачесане назад і відкривало чоло, пооране глибокими зморшками. Він став біля трибуни, склавши на грудях руки-лопати (такі вузлуваті, що, здавалося, на них не було нічого, крім суглобів). Під глибоко запалими очима проступали мішки.
Похилий вік дивився на молодість, і оплески молодості спершу ослабли, а потім і взагалі вщухли.
Я не знаю, чого ми чекали: можливо, журливого голосу-сирени, який би повідомив нам, що Червона смерть[24] невдовзі запанує над усім. Та раптом він усміхнувся і від цього весь засяяв, немов музичний автомат. Рядами сезонних найманих працівників мало не віддих полегкості пробіг. Згодом я дізнався, що того літа Бредлі Істербруку виповнилося дев’яносто три.
— Друзі, — мовив він. — Ласкаво просимо у «Джойленд».
І перед тим як ступити за трибуну, по-справжньому нам вклонився. Кілька секунд потім налаштовував мікрофон, той гучно сичав і повискував. Та погляд глибоко запалих очей ні на мить не покидав глядацької зали.
— Я бачу багато знайомих облич, а це завжди мене страшенно тішить. Сподіваюся, що для вас, зелені новачки, це літо стане найкращим у житті, тим аршином, яким ви надалі мірятимете всі свої роботи. Поза сумнівом, це бажання екстравагантне, однак той, хто роками керує таким парком, просто мусить бути екстравагантним. Напевно я знаю одне — такої роботи у вас не буде більше ніколи.
Він обвів нас поглядом і знову крутонув бідолашний мікрофон на шарнірній шиї.
— За кілька хвилин містер Дін і місіс Бренда Раферті, королева адміністрації, роздадуть вашим командам завдання. У кожній команді вас буде по семеро. Від вас очікують, що ви працюватимете злагоджено, як одна команда, і діятимете злагоджено. Завдання, котрі вам даватимуть очільники команд, різнитимуться з тижня на тиждень, а часом і з дня на день. Якщо розмаїття — це гостринка життя, то наступні три місяці будуть для вас дуже гострими на смак. Але сподіваюся, юні леді та джентльмени, що ви ніколи не забуватимете про одне. Обіцяєте?
Він замовк, ніби чекав нашої відповіді, однак ніхто не зронив і звуку. Ми просто дивилися на нього, на дуже старого чоловіка в чорному костюмі й білій сорочці, розстебнутій біля коміра. Коли Бредлі Істербрук знову заговорив, здавалося, що говорить він сам до себе, принаймні на початку:
— Цей світ схиблений. Він повен жорстокості, воєн і беззмістовних трагедій. Кожній людині, що в ньому живе, випала своя частка горя й безсонних ночей. Ті з вас, хто цього ще не знає, мають невдовзі спізнати. Враховуючи ці сумні, проте незаперечні факти людського
