У розпал червня я почав розуміти, що мої стосунки з Венді хворі, як троянда Вільяма Блейка, але відмовлявся вірити, що насправді вони смертельно хворі, навіть коли знаків, які на це вказували, виразно побільшало.
Візьмімо, наприклад, листи. За перший тиждень проживання у місіс Шопло я написав Венді чотири довгі листи, попри те, що падав з ніг від утоми на роботі у «Джойленді» й щовечора ледве приповзав у свою кімнату на другому поверсі, попри те, що голова гула від нової інформації та досвіду і я почувався, ніби хлопчик, якого посеред семестру змусили записатись на важкий навчальний курс в університеті (назвімо його «Вища фізика розваг»). А у відповідь я отримав одну-єдину листівку з зображенням громадського парку Бостона і дуже дивним посланням на звороті, написаним спільними зусиллями. Угорі чужим письмом було нашкрябано:
Унизу ж, добре знайомою мені рукою, Венді (чи Венні, якщо хочете, — мені це ім’я здалося бридким) безтурботно вивела:
Ти починаєш хвилюватися, потім до тебе потроху доходить, потім ти нарешті розумієш. Може, тобі й не хочеться, може, ти думаєш, що закохані, як і лікарі, постійно ставлять збіса неправильні діагнози, але глибоко в душі ти знаєш.
Двічі я намагався їй додзвонитися. Обидва рази відповіла та сама буркотлива дівчина. Я уявляв її у великих окулярах із роговою оправою, у бабусиній сукні до щиколотки і без губної помади.
— Немає, — сказала вона, коли я дзвонив вперше. — Гуляє з Рен.
— Немає і навряд чи колись ще буде, — сказала Буркотуха вдруге. — Виїхала.
— Куди виїхала? — стривожився я. То було у вітальні «Maison Шопло», де біля телефону висів довжелезний список здійснених міжміських дзвінків. Мої пальці так міцно стискали велику старомодну слухавку, що аж заніміли. Венді вчилася в університеті завдяки строкатому килиму-літуну, зітканому з клаптів різних стипендій, позик і студентського працевлаштування, — так само, як я. Окреме помешкання вона собі дозволити не могла. Тобто самостійно, без чиєїсь допомоги.
— Не знаю і знати не хочу, — заявила Буркотуха. — Мене дістали їхні п’янки й верески о другій ночі. Декому тут іноді й спати треба. Хоч це й дивно.
Серце в мене калатало так сильно, що віддавало у скроні.
— Рене переїхала з нею?
— Ні, вони розсварилися. Через того хлопця. Того, який допоміг Венні виїхати. — Вона з таким презирством промовила «Венні», що мені стало млосно. Та, звісно, не через хлопця — її хлопцем був я. Якщо якийсь друг, може, з роботи, виявив доброту й допоміг їй перевезти речі, чого я мав через це переживати? Авжеж, вона могла мати друзів-хлопців. У мене ж з’явилася щонайменше одна подруга-дівчина, чи не так?
— А Рене там? Я можу з нею поговорити?
— Ні, вона пішла на побачення. — І тут до неї, мабуть, дійшло, бо в голосі Буркотухи нарешті забриніла цікавість до розмови. — Слууухай, а тебе що, Девіном звати?
Я повісив трубку. Не збирався цього робити, просто так вийшло. Я сказав собі, що не чув, як зненацька Буркотуха перетворилася на Буркотуху Зацікавлену
Минуло три дні, і я отримав єдиного листа, якого мені надіслала Венді Кіґан за те літо. Останнього листа. Він був написаний на папері, з нерівними краями й зображеннями кошенят, які бавляться з клубком вовни. То був папір дівчинки-п’ятикласниці (хоча це спало мені на думку вже значно пізніше). На трьох сторінках вона безперервно розпиналася про те, як їй шкода, як вона боролася зі спокусою, та це було безнадійно, і вона розуміє, що мені буде боляче, тож краще буде, якщо я певний час не намагатимуся їй додзвонитися чи побачити її, і вона сподівається, що перший біль мине і після цього ми залишимося добрими друзями, і він хороший хлопець, вчиться у Дартмуті[31], грає в лакрос, вона знає, що він мені сподобається, може, вона нас познайомить, коли почнеться осінній семестр, тощо, тощо, хрінове тощо.
Того вечора я гепнувся на пісок за п’ятдесят ярдів від прибережного житла місіс Шопло, збираючись напитися. Принаймні, думав я, це не буде дорого. У ті часи, щоб назюзькатися, мені було достатньо й упаковки з шести банок пива. Невдовзі до мене приєдналися Том з Ерін, і ми разом дивилися, як накочують на пляж хвилі. Три джойлендівські мушкетери.
— Що сталося? — спитала Ерін.
Я знизав плечима: так, як знизують, коли сталась якась дрібна, однак неприємна хрінь.
— Від мене пішла дівчина. Написала мені листа «Любий Джоне»[32].
— У твоєму випадку, — зауважив Том, — це лист «Любий Девіне».
— Май трохи співчуття, — дорікнула йому Ерін. — Йому сумно, й боляче, і він намагається цього не показувати. Невже ти такий грубошкурий, що не бачиш?
— Та бачу. — Том обійняв мене за плечі й на секунду притис до себе. — Я співчуваю тобі, друже. Від тебе віє болем, як холодним вітром із Канади чи навіть з Арктики. Можна я візьму в тебе пиво?
— Авжеж.
Довгенько ми так сиділи. Ерін обережно розпитувала, і я дещо розповів, але не все. Мені справді було сумно. Справді було боляче. Але я відчував набагато більше і не хотів, щоб друзі це помітили. Частково тому, що батьки навчали мене: вивалювати свої почуття на інших людей — це верх неґречності. Але головна причина крилася в тому, що мене самого налякала глибина й сила моїх ревнощів. Я не хотів, щоб вони бодай спіймали здогад про існування того верткого хробака (він був із Дартмута, Господи, так, напевно ж, належав до найкращого студентського братства та їздив на «мустангу», який батьки подарували йому на честь закінчення школи). Та й ревнощі в усьому цьому були не найгіршим. Найгіршим було страхітливе усвідомлення (тієї ночі воно тільки почало пробиратися в мій розум), що мене вперше в житті по-справжньому й непідробно покинули. Вона зі мною порвала, та я навіть уявити собі не міг, як це — порвати з нею.
