— А він високо підніметься? — спитав Майк.
— Не знаю, але, мабуть, сьогодні вже не варто відпускати його вище. Там, нагорі, вітер сильніший, може порвати. А ще вам треба вечеряти.
— Мам, а містеру Джонсу можна повечеряти з нами?
Ця пропозиція її вразила, і не те щоб дуже приємно. Та все ж я бачив, що вона збирається погодитися, бо я запустив змія.
— Не варто, — відмовився я. — Мені дуже приємно, що ви мене запросили, але сьогодні в парку був важкий день. Ми задраюємо люки на зиму, тому я брудний від маківки до ніг.
— Можете помитися в домі, — запропонував Майк. — У нас там із сімдесят ванних кімнат.
— Майкле Рос, це неправда!
— Ну добре, сімдесят п’ять, і в кожній по джакузі. — Він розсміявся. Сміх був дуже приємний, заразливий, принаймні поки не переріс у кашель. І від цього кашлю хлопчик швидко почав ухкати й захлинатися. Та раптом, коли мама вже всерйоз занепокоїлася (трохи пізніше, ніж я), опанував його.
— Іншим разом, — пообіцяв я, передаючи йому котушку з мотузкою. — Мені дуже подобається твій Христовий змій. І собака непоганий. — Я нахилився й попестив Майло по голові.
— А… добре. Іншим разом. Але довго з цим не зволікайте, бо…
Поспіхом втрутилася мама.
— Містере Джонс, а ви б не могли завтра піти на роботу трохи раніше?
— Думаю, міг би.
— Якщо погода буде хороша, вип’ємо надворі фруктових коктейлів. У мене виходять чудові смузі.
Я в цьому не сумнівався. До того ж, це дозволило б їй уникнути присутності незнайомця в домі.
— Прийдете? — спитав Майк. — Це було б круто.
— Залюбки. Принесу з кондитерської Бетті якоїсь випічки.
— Це не обов’язково! — запротестувала мама.
— Мені буде приємно, мем.
— О! — Жінка наче трохи здивувалася. — Я так досі й не назвалася. Енн Рос. — І вона простягла руку.
— Я б потиснув, місіс Рос, але я правда дуже брудний. — Я показав їй руки. — Змія, мабуть, теж заквецяв.
— Треба було намалювати Ісусу вуса! — розсміявся Майк і знову зайшовся кашлем.
— Майку, мотузка трохи ослабла, — зауважив я. — Намотай трохи. — Поки Майк намотував, я на прощання попестив Майло по голові й пішов собі в бік містечка.
— Містере Джонс! — гукнула Енн.
Я розвернувся. Вона стояла, випроставши спину й піднявши підборіддя. Мокра від поту футболка обліпила тіло й підкреслювала дуже гарної форми груди.
— Я не місіс, а міс Рос. Але, раз уже ми познайомились як слід, може, називатимете мене Енні?
— Запросто. — Я показав на футболку. — Що за змагання? І чому лежачи?
— Бо це стрільба з лежачої позиції, — пояснив Майк.
— Сто років цього не робила. — Різкуватий тон свідчив про те, що тему вона продовжувати не хоче.
Що ж, про мене. Я востаннє помахав Майку, і він відповів тим самим жестом. І заусміхався. Усмішка в малого була фантастична.
Пройшовши пляжем сорок чи п’ятдесят ярдів, я розвернувся, щоб ще раз на них подивитися. Змій уже спускався, але поки що ним досі правив вітер. Вони дивилися вгору, на нього, — жінка з рукою на синовому плечі.
«Міс, — подумав я. — Міс, не місіс. Цікаво, чи є в тому великому старому вікторіанському будинку з сімдесятьма ванними містер?» Те, що я його ніколи не бачив, не означало, що його нема. Але я мав великі сумніви. Я думав, що вони живуть самі. Удвох.
Жодного роз’яснення від Енні Рос наступного ранку я так і не отримав, зате багато різного почув від Майка. А ще мене напоїли розкішним фруктовим смузі. Вона сказала, що сама готує йогурт. Усередині були бозна-де роздобуті свіжі полуниці. З «Кондитерської Бетті» я приніс круасани й чорничні мафіни. Майк випічку їсти не став, але допив свій коктейль і попросив ще один. Судячи з того, як відвисла щелепа в його матері, то було щось екстраординарне. Але, напевно, не в поганому розумінні.
— А ти точно подужаєш іще один?
— Ну, може, половинку, — сказав він. — А що таке, мам? Це ж ти завжди кажеш, що свіжий йогурт допомагає роботі кишковика.
— Майк, думаю, обговорювати твій кишковик о сьомій ранку недоречно. — Вона підвелася й кинула на мене погляд, сповнений сумніву.
— Не хвилюйся! — весело заспокоїв її Майк. — Якщо він буде до мене чіплятись, я нацькую на нього Майло.
Його мама враз почервоніла.
— Майкле Еверет Рос!
— Вибач. — Хоча, судячи з вигляду, малий не шкодував. Очі в нього поблискували.
— Не переді мною, а перед містером Джонсом вибачся.
— Згода, згода.
— Містере Джонс, наглянете за ним? Я ненадовго.
— Нагляну, якщо зватимете мене Девін.
