Вікенд у мене був вільний. Що сталося, ви знаєте. Напевно, думати, що у вихідні завжди йде дощ, — це ілюзія, однак насправді чомусь так і виходить — спитайте у будь-якого роботяги, який колись планував поїхати на природу чи порибалити у свій вихідний.
Що ж, на такі випадки завжди був Толкін. У суботу вдень я сидів у своєму кріслі біля вікна, все далі пробираючись у гори Мордора з Фродо та Семом, коли в двері постукала місіс Шопло й запитала, чи не хочу я спуститися у вітальню й пограти в «Скрабл»[44] із нею та Тіною Екерлі. Я зовсім не фанат «Скраблу», бо часто зазнавав принижень від своїх тіток Тензі й Наомі. Кожна з них мала в голові по велетенському словнику з запасом того, що я досі вважаю «скрабловими гівнословами» — типу «скуб», «бздинь» і «бхут» (індіанський привид, щоб ви знали). Попри це, я сказав, що залюбки зіграю. Зрештою, місіс Шопло була моєю квартирною хазяйкою, а дипломатія буває різних видів.
Коли ми спускалися сходами вниз, вона по секрету сказала:
— Ми допомагаємо Тіні готуватися. Вона в нас акула «Скраблу». Її взяли на якийсь турнір в Атлантік-Сіті, на наступних вихідних відбудеться. Здається, там є грошовий приз.
Знадобилося зовсім небагато часу (може, чотири ходи), щоб зрозуміти — наша бібліотекарка у грі обставила б моїх тіток за милу душу. На той час, коли міс Екерлі виклала слово «дубильний» (з ніяковою усмішкою, притаманною всім акулам «Скраблу», — я думаю, вони спеціально вправляються перед дзеркалом), Еммаліна Шопло відставала на вісімдесят очок, а я… краще промовчу.
— А ніхто з вас нічого не знає про Енні й Майка Росів? — спитав я під час перерви між ходами (здавалося, обидві жінки відчували нагальну потребу дуже доооовго вивчати дошку перед тим, як покласти бодай одну кісточку). — Вони живуть на Біч-роу, у великому зеленому вікторіанському будинку.
Міс Екерлі так і застигла, тримаючи руку в коричневому мішечку з літерами. Очі в неї були великі, а скельця окулярів робили їх ще більшими.
— Ти з ними познайомився?
— Угу. Вони намагалися запустити повітряного змія… тобто вона намагалася… а я трохи допоміг. Вони дуже приємні. Я просто подумав… вони вдвох, самі в тому великому будинку, а хлопчик такий хворий…
У погляді, яким обмінялися жінки, читалася така недовіра, що я подумав: «Краще б я взагалі не порушував цієї теми».
— Вона з тобою
«Не лише заговорила, а й приготувала мені фруктовий смузі. Подякувала. Навіть вибачилася переді мною». Але вголос я цього не сказав. Не тому, що Енні справді скрижаніла, коли я забагато собі дозволив, а просто це чомусь видавалося ніби зрадою з мого боку.
— Ну, трохи так. Я запустив їм змія, ото й усе. — Я повернув дошку (Тінину, професійну, з маленьким вбудованим шпинделем). — Місіс Ша, ваш хід. Може, ви навіть складете слово, яке є в моєму мізерному словниковому запасі.
— У належній позиції слово «мізерний» дало б тобі сімдесят очок, — зауважила Тіна Екерлі. — І навіть більше, якщо приєднати до нього слово на букву «й».
Місіс Шопло не звернула уваги ні на дошку, ні на пораду.
— Ти ж знаєш, хто в неї батько.
— Не дуже. — Проте я знав, що вона з ним на ножах, і дуже сильно.
— Бадді Рос. «Година сили» Бадді Роса? Ні про що не говорить?
Щось таке я віддалено пригадував. У костюмерній колись чув проповідника на прізвище Рос по радіо. Певна логіка в цьому була. Під час одного з моїх швидких перевтілень у Гові Дотті Лассен спитала (ні сіло ні впало, в принципі), чи знайшов я Ісуса. Першим бажанням було сказати їй: я й не знав, що він загубився, — але я прикусив язика.
— Це один із тих біблійних проповідників?
— Один із найбільших, поряд з Оралом Робертсом і тим Джиммі Сваґертом, — відповіла місіс Ша. — Він проповідує зі своєї велетенської церкви… Цитадель Бога — так він її називає… в Атланті. Його програма на радіо транслюється на всю країну, а тепер він дедалі частіше вигулькує на ТеБе. Не знаю, безплатно йому дають ефірний час чи він мусить його купувати. Те, що йому це по кишені, особливо вночі, знаю точно. Вночі старим людям усе болить, тому й не спиться. Його програми наполовину складаються з дивовижних зцілень, наполовину — з прохань надати пожертви любові.
— Схоже, зі зціленням онука йому не пощастило, — сказав я.
Тіна витягла руку з мішечка, не взявши ні кісточки. На якийсь час вона забула про «Скрабл» (на щастя для її безталанних жертв). Очі в неї горіли.
— Ти не знаєш цієї історії, правда ж? Зазвичай я не вірю пліткам, але… — Вона стишила голос до конфіденційного тону й заговорила майже пошепки. — …але якщо вже ти з ними познайомився, я можу тобі розказати.
— Так, будь ласка. — Принаймні на одне зі своїх запитань — як Енні з Майком опинилися у величезному будинку на одному з найшикарніших узбереж Північної Кароліни, — відповідь я мав. То була літня дача діда Бадді, куплена й оплачувана на пожертви любові.
— У нього двоє синів, — повела далі Тіна. — Обидва обіймають високі посади в його церкві — дияконів чи асистентів пастора, не знаю точно, як вони в них називаються, бо не ходжу на ті священні збіговиська. Але дочка — вона була інша. Спортивна. Верхова їзда, теніс, стрільба з лука, полювання на оленів з батьком, доволі активна участь у змаганнях зі стрільби. Після того як почалися неприємності, все це просочилося в газети.
Тепер стало зрозуміло, звідки футболка з написом «КЕМП-ПЕРРІ».
— Десь у той час, коли їй виповнилося вісімнадцять, усе пішло під три чорти — у буквальному значенні, бо в його розумінні це прирівнювалося до гріхопадіння й пекла. Вона пішла у «світський гуманістичний коледж», як вони це називають, і за всіма статтями стала мовби паршивою вівцею. Одне діло — відмовитися від змагань зі стрільби й тенісних турнірів, а зовсім інше — відмовитися від церкви на користь гулянок, алкоголю й чоловіків. А ще… — Тіна ще більше стишила голос. — Куріння трави.
— Господи, — похитав головою я. — Тільки не це!
Місіс Шопло промовисто зиркнула на мене, проте Тіна не помітила.
— Так! Саме це! Її ім’я потрапило в газети, у жовту пресу, бо вона була гарна й багата, але переважно через батька. Та її відступництво. Так це назвали. Для його церкви то був грандіозний скандал, бо вона розгулювала в міні-спідницях, без ліфчика і все таке. Ну, ти ж знаєш, ті фундаменталісти проповідують Старий Завіт: праведне життя винагороджується, а грішників карають аж до сьомого коліна. А вона скоїла щось таке, що виходило далеко за межі гулянок у Ґрін-Вітч Вілідж[45]! — Тінині очі стали такими великими, що здавалося, ще трохи — й вони випадуть з очних ямок і покотяться по щоках. — Вона покинула Національну стрілецьку асоціацію і вступила в американське товариство атеїстів!
— А-а. І це потрапило в газети?
— Атож! Потім вона завагітніла, хоча тут нічого дивного, а коли виявилося, що в дитини проблеми зі здоров’ям… церебральний параліч, здається…
— М’язова дистрофія.
— Нехай. Так от, її батько запитав про це в одному зі своїх хрестових виступів, і знаєш, що він сказав?
Я похитав головою, хоч насправді здогадувався.
— Він сказав, що Господь карає невіруючих і грішників. Сказав, що його дочка нічим не краща за інших таких і, можливо, біда з сином змусить її покаятися і знову наверне до Господа.
— Схоже, нічого такого не сталося. — Я згадав повітряного змія з Ісусом.
