Я здригнулася від телефонного дзвоника. Чорті й що, чекаєш цих дзвінків — не дочекаєшся, вже тільки й живеш із телефоном, а коли він обізветься, тобою аж тіпає.
— Алло!
— Ти сама? — спитав Г. С.
— А з ким я маю бути?
— Ну… може, навіть зі своїм чоловіком.
— Глузуєш?
— Ні, — сказав він. — Не до жартів. Я справді не відкидав можливости, що твій чоловік уже біля тебе. Принаймні в Києві його слідів поки що не видно. І от дивина: його слова влітали в одне моє вухо, а в друге вилітали. Я не реаґувала на них і не знала, як би мусила реаґувати. Не відала — добре це чи погано, що ніде не видно його слідів.
— Ти стурбована? — спитав Г. С.
— Не знаю, що й думати. Виходить, правда була за мною від самого початку. Водолази просто його не знайшли.
— Буває й таке. Але й тут його могли не знайти. Твоє друге прохання значно складніше за перше. Бо якщо людина заздалегідь готується до такого… вибач, розіграшу, то їй можуть спасти на думку зовсім непередбачувані ідеї.
— Що ти маєш на увазі?
— Не подобається мені ця історія, ось що, — сказав Г. С. — Усе може з’ясуватися дуже просто. Якщо це імітація загибелі тільки для кредиторів, то він дуже швидко з’явиться до тебе з повинною, бо кредиторів уже…гм…
— Я знаю, — сказала я. — Бачила.
— А якщо це з іншої причини, то ти його або більш ніколи не побачиш, або…
— Або що? — стисла я з усіх сил трубку.
— Або… тримай ніс за вітром.
— Не розумію.
— Він до тебе ще прийде.
Господи, навіть від розмови з цим сильним і впевненим чоловіком повіяло холодом. Він це відчув. Відчув, бо раптом запропонував:
— Може, тобі дати охорону?
— Ти не знаєш Нестора. Він за все життя мухи не вбив.
— Я теж не б’ю мух.
— Перестань. Він за мене швидше своє життя віддасть.
— Чудово, — трохи ображено сказав Г. С. — Тоді я за тебе абсолютно спокійний. Пошуки можна припиняти?
— А що ця Аніта?
— Нічого. Симпатія між ними якась була, — ніби між іншим, але трохи зловтішно підкреслив він. — Однак зараз їй відомо не більше, ніж почула від тебе по мобільному.
Можеш мені повірити, її допитали не лише офіційно… То як?
— Ти все краще за мене знаєш.
— Не думаю, — сказав він.
— Роби так, як вважаєш за потрібне. Я цілком покла даюсь на тебе. На твою силу і мудрість. І він відтанув.
— Я хотів запропонувати тобі пожити в Києві. А потім подумав, що ти не погодишся.
— Як я можу тепер?.. Мене щодня шарпає слідчий. Ти сам усе розумієш, і я тобі вдячна за це.
— Слідчого можна відшити. Цілком законно.
— Не варто. Справа навіть не в ньому. Я мушу знати, що відбувається, — сказала я. — Мушу дочекатися якоїсь розв’язки, інакше здурію.
— Настасю…
— Я тобі подзвоню, Горю.
— Якщо тільки з почуття вдячности, то не треба, — сказав він. — Дзвони, коли я тобі справді буду потрібний.
— Я тобі подзвоню просто так, — пообіцяла я.
— Як добре… — сказав він. — Як добре, коли тобі дзвонять просто так. І де де, а тут я розуміла його, як ніхто.
«Просто так, просто так», — ледве не наспівувала я, спускаючись східцями вниз, і вони підтакували мені своїм рипом скрипом.
Настрій трохи піднявся. Що мені те привиддя і що мені якась кікімора, коли я маю людину, здатну щомиті прийти на допомогу і захистити. Від кого завгодно. Просто так.
Хвилин десять я полежала в теплій ванні, потім пос тояла під холодним душем і, збадьорившись, навіть нак лала легкий макіяж. Чомусь закортіло нафарбуватися до повного блиску, однак ні з того ні з сього відчула алерґію на запах косметики. Парфуми викликали легкий токсикоз, і довелося причепуритися нашвидкуруч. Живильним кре мом змастила під очима тіні безсонної ночі, підвела пома дою губи, злегенька припудрила носа — а раптом хтось завітає в гості, хоч би й великий слідець Притула, від чийого ока не сховаєш жодної волосини на голові. Усе там у нього полічено, все давно схоплено, зважено й оцінено.
Чи не так, Анастасіє Михайлівно? То куди ви, як той казав, літали?
В п…отку! Куди літала. Вам усе скажи.
Еге ж, еге ж, я так і думав. Звідти ж і кров на коцюбі.
На кухні я знехотя поснідала сиром із медом, випила зеленого чаю і вийшла надвір подихати свіжим повітрям.
